Долорес Редондо – Диригент (страница 81)

Амая пильно дивилася на Дюпре.

Той кинув на неї багатозначний погляд, даючи зрозуміти, що пам’ятає, чим зобов’язаний їй.

— Що ви хочете знати? — спитав Дюпре.

Джонсон перебив його:

— Гадаю, вам краще відпочити. Не треба докладати зайвих зусиль.

Дюпре безтурботно махнув рукою.

— Я добре почуваюсь, — проголосив він, хоча блідість і рясний піт на обличчі суперечили його словам.

— Мене цікавлять багато речей. Що таке «Басаґра»? — мовила Амая, стежачи за його реакцією. — Здається, це сказала Медора перед тим, як... у вас стався серцевий напад.

Дюпре заплющив очі й кивнув. Поза всяким сумнівом, вона порушила делікатну тему. Найбільш бурхливою була реакція Джонсона, який спопелив її поглядом із таким гнівом, наче вона згадала мотузку в будинку повішеного.

Амая не дозволила залякати себе. Вона витримувала погляд Дюпре, доки той не відповів:

— Дехто вважає, що це слово позбавлене сенсу і вживається лише для того, аби збентежити співрозмовника.

— А як щодо інших версій?

— Прокляття. Магічне слово, здатне викликати демона. «Басаґра», «Басаґре», «Басаґреа» — похідні від «Вельзевул», «Вельзебуб», «Баал». Вельзевул — стародавнє божество Ханаану та Фінікії, що справило певний вплив на єврейське релігійне життя за епохи Суддів.

Амая провадила далі, ніби вони були на допиті і Дюпре щойно не розповів їй, що його прокляли.

— Що це за позначки у вас на грудях — точнісінько такі, як у дідуся Джейкоба?

— Їх зробив незнайомець, який забрав мою сестру і мою кузину тієї ночі, коли містом промчав ураган Бетсі. Я спробував завадити йому. Нянька має аналогічне тавро.

Запала тиша. Не було чути жодних звуків, крім гудіння двигуна. Амая усвідомлювала, що була єдиною з групи, хто дивився на Дюпре; інші спрямували погляд на лінію горизонту, туди, де невиразно виднілися два затоплені береги, навмисно відвернувшись від каламутної води, у якій плавали домашнє начиння, потонулі тварини, предмети одягу (краще було не знати, чи прикривали вони тіла своїх власників).

— Ясно, — мовила вона. — Найбільше мене цікавить одна річ. Хотілося б отримати пояснення, бо це важливо. Я могла би зрозуміти, чому розслідування закрили, не з’ясувавши причини загибелі наркоторговця: дуже часто виконавці злочину нічого не знають про замовників. Однак у мене не вкладається у голові, як так сталося, що ФБР наказало передати справу до архіву, не розкривши вбивства одного з його агентів.

Дюпре трохи підвівся, спираючись на праве передпліччя. Він скорчив гримасу болю.

— Це пов’язано не стільки з його смертю, скільки з обставинами його загибелі.

— Я розглядала таку можливість, — визнала вона. — І дійшла висновку, що після того, як сталася трагедія, ФБР з’ясувало, що цей чоловік робив щось протизаконне, тож закриття справи було єдиним способом приховати інформацію й уникнути скандалу.

Не стримавшись, Булл перебив її:

— Ваше припущення безмежно далеке від реальності. Агент Карліно загинув, виконуючи службовий обов’язок. А Джером Ліретт у певному сенсі виконував свій братерський обов’язок.

Дюпре здійняв руку, закликаючи Булла заспокоїтися.

— Коли я долучився до розслідування, я відразу помітив збіги між свідченнями Джерома Ліретта і його матері й пережитим мною жахіттям. Джером починав втрачати терпіння і сердитися на поліціянтів за те, що вони намагалися пов’язати зникнення Медори з конфліктами наркодилерів і спробами шантажу. Попри те що ми знали, з чим стикнулися, і розуміли, у якому напрямку треба скеровувати нашу роботу, це не допомогло: наступними днями нам не вдалося виявити жодних слідів, визначити бодай одне місце, де могла би перебувати Медора. Аж поки ми не знайшли її шпильку в кемпінгу, облаштованому на болоті.

Повільно дихаючи, Дюпре витримав паузу. Булл продовжив оповідь.

— Вислів «Болото має очі» стосується не лише численних істот, які живуть у воді. Багато каджунів живуть у кемпінгах, плавучих будиночках або у власних човнах. Однак жоден із них нічого не знав, і це нас здивувало. Мешканці боліт мають шосте чуття, вони регулярно повідомляють шерифа про появу незнайомців, мисливців чи браконьєрів, а також про істот, чиє існування не має раціонального пояснення.

— А якщо точніше? — поцікавився Шарбу.

— Ти ж знаєш, що, перш ніж перейти до новоорлеанського відділу вбивств, я працював в офісі шерифа у Террбонні. Тамтешні люди є забобонними, а ті, що живуть на болотах, — ще більше. Перебування у болотних краях змінює світогляд, тож у місцевому відділку неодноразово приймали заяви людей, які начебто бачили rougarou або навіть скаржилися на витівки lutins. Ось чому нас збентежив той факт, що ніхто нічого не бачив і не чув.

— Rougarou?[15] Lutins[16]? — перепитав Джонсон.

— Rougarou, або loup-garou, — болотне чудовисько, вовкулака. Трохи складніше пояснити, що таке lutins. Щось на кшталт бешкетних духів, домових. Не варто забувати і про fifolets — болотні блимавки. Можливо, йдеться про блукальні вогні, хоча, згідно з каджунськими віруваннями, це злі духи, привиди померлих, відтягнутих течіями до баю.

— Невже поліція Террбонну розглядає такі заяви? — здивувався Джонсон. — Пригадую, що, коли я займався дослідженням сект, представники влади скептично ставилися до цих практик.

— Запевняю вас, якби ви якийсь час пожили там, подібні історії не видавалися би вам смішними. Болото нагадує живе створіння. Якщо ви працюєте у місцевості, де мешкають такі етнічні групи, як цигани, корінні американці або каджуни, ви мусите вивчити й осягнути їхні звичаї. Для поліціянтів це дуже важливо. До того ж ні для кого не є секретом, що на півдні Луїзіани поширений культ вуду.

— Вуду — це чаклунство? — іронічно спитала Амая.

Булл незадоволено зиркнув на неї. І вкрай серйозно відповів:

— Вуду переважає у таких країнах, як Того або Бенін. Це державна релігія Гаїті в її карибській версії, сформованій на основі вірувань африканських рабів і перемішаній із християнством та його різновидами, як-от сантерія, кандомбле, умбанда. А щодо вашого запитання, — він перевів погляд на Джонсона, — відповідь є ствердною. У наших поліцейських відділках приймають такі заяви, дзвінки, повідомлення про будь-яку підозрілу активність. Причина проста: якщо певні вірування мають культурне підґрунтя, необхідно визнати, що в усьому регіоні здійснюватимуться ритуали, безпосередньо пов’язані з ними. Скажімо, церемонії, що передбачають жертвоприношення тварин, нічні зібрання, наругу над могилами, крадіжку кісток...

— Ясно, — мовив приголомшений Джонсон, здійнявши руку.

— Джером припустився помилки, — повів далі Дюпре. — Минув тиждень відтоді, як його сестра пропала безвісти, і ми нічого не розвідали. Ніхто нічого не бачив, або навіть гірше: ми підозрювали, якщо хтось і бачив щось, він не мав наміру розповідати про це. Отже, Джером — потайки від нас — запропонував винагороду у двадцять тисяч доларів за будь-яку інформацію про Самеді. На болотах система оповіщення відрізняється від інших місць: він не розміщував оголошення у місцевій газеті, не звертався на радіо. Двадцять тисяч доларів — ціле багатство за тамтешніми мірками. Достатньо було розпустити чутки про його готовність заплатити цю суму, і все закрутилося автоматично.

Кілька годин ми безуспішно намагалися зв’язатися з Джеромом.

Десь опівдні ми навідалися до нього. Двері відчинила його мати — дуже налякана і схвильована. Навряд чи їй можна було дорікнути за це, враховуючи все, що бідолашна жінка пережила останнім часом. Вона сказала нам, що її сина немає вдома і, хоча він знав, що того дня її виписують із лікарні, він не приїхав по неї. Це означало, що з ним сталося якесь лихо. Ми погодилися: всі, хто особисто знав Джерома Ліретта, були в курсі, що він обожнював свою родину. І ні за що у світі не покинув би свою матір після втрати бабусі та сестри. Ми зв’язалися із шерифом і почали організовувати пошукову операцію. Аж раптом поліція отримала анонімний дзвінок. Якийсь незнайомець повідомив нам, де можна знайти тіло, — вказав координати й конкретне баю, відоме лише місцевому каджуну. Майже одночасно мати Джерома подзвонила вдруге і, б’ючись в істериці, пробурмотіла щось незрозуміле про послання її сина, адресоване нам. Ми подумали, що це невдалий жарт або обман шахрая, якого привабила обіцяна винагорода у двадцять тисяч доларів. Попри наші сумніви, ми вирішили розділитися. Я пішов із шерифом, детективом Буллом та групою поліціянтів до місця, де, згідно з повідомленням аноніма, вбивці залишили тіло. Карліно пішов поговорити з матір’ю Джерома.

— То була пастка, — припустив Шарбу.

— Ні, найдивовижніше, що про пастку не йшлося. Послання Джерома чекало на нас у будинку його матері. А труп Ліретта ми знайшли там, де було вказано. Без голови. Голе тіло прибили до стовбура дерева в похмурій місцині, оточеній плавучою рослинністю. Здавалося, обезголовлений чоловік гуляє зеленими імлистими луками, залитими водою.

— Ну а Карліно... — почав Джонсон.

Дюпре видихнув усе повітря з легенів.

— Коли ми повернулися, агент Карліно лежав на подвір’ї будинку Ліретта — залитий кров’ю і з діркою у грудях; він ще був живий. Метрів зо два від нього ми виявили відтяту голову Джерома (хтось надзвичайно обережно поклав її на останню сходинку). Я нахилився над моїм напарником, який щосили намагався сказати мені щось важливе. З його рота струмила кров, тож я вмовляв його помовчати, проте він не полишав своїх відчайдушних спроб. Я опустив голову ще нижче, майже торкнувшись вухом його губ. І тоді розібрав слова: «Ліретт живий».