Долорес Редондо – Диригент (страница 83)

— Дякую, — мовив він. Це пролунало так щиро, що Джонсон замовк і злегка нахилив голову, віддаючи йому шану.

У кімнаті, що займала весь поверх, зібралося щонайменше двадцять п’ять осіб — чоловіки, жінки, рибалки, ловці креветок, мешканці боліт. Їхня присутність анітрохи не заважала цілителю. Він поводився так, ніби був на самоті з пацієнтом: ні на кого не дивився, ні з ким не розмовляв, нічого не питав, не потребував нічиєї допомоги. Вся його увага була зосереджена на Дюпре.

М’який голос знахаря був мужнім і водночас ніжним. Амая подумала, що їй хотілось би почути його сміх. Чоловік нахилився і вийняв зі зціплених пальців агента маленький мішечок із козячої шкіри, який Амая бачила у лікарні. Уважно роздивившись цей предмет, він надзвичайно обережно поклав його на подушку поряд із головою Дюпре.

— Ви знаєте, що це таке? — прошепотіла Амая, звертаючись до жінки, яка стояла найближче.

— Грі-грі, — моментально відказала та.

Амая здивовано глипнула на неї. Вона була вражена не тільки цією інформацією, а й тим фактом, що отримала відповідь на своє запитання.

— Талісман вуду. Хтось із близьких — людина, яка дуже любить його, — виготовив цей амулет, бо знав, що йому загрожує небезпека. Якби він не носив грі-грі, то вже був би мертвим.

Амая відчула легке запаморочення і ще більше впевнилася, що це лихоманка. Щоправда, вона не виключала можливості, що на неї вплинула містична атмосфера цього місця вкупі з тривалим перебуванням під розжареним сонцем. Низ живота пройняв гострий біль. Вона підрахувала, що для менструації ще зарано. Спазм повторився, і біль поширився на внутрішню сторону стегна. Весь поперек охопила страшенна слабкість. Утім, дівчина не зважала на ці неприємні симптоми: надто захопилася спостереженням за незнайомцем.

Знахар влаштувався біля узголів’я ліжка, куди поклали Дюпре. Трохи згодом він сповз на дерев’яну підлогу, став навколішки й вперся руками в груди хворого. Нахиливши голову, він почав шепотіти молитву, замовляння або заклинання. Амая не знала, що означає його декламація, але розуміла, що цей простий чоловік був наділений справжньою силою — такий собі мирний воїн, принц із народу.

Він переміщався убік, опускався ближче до ніг, піднімався в напрямку голови і щоразу повторював або наново розпочинав ритуал із незгасною енергією та впевненістю, рухаючи руками по тілу Дюпре з таким виглядом, ніби залишав на його шкірі якийсь скарб, цінний дар або ковдру, що мала поглинути всі страждання. Нарешті він звівся на ноги й подивився на тих, хто його оточував.

Дюпре вже не пітнів. Агент лежав із заплющеними очима, витягнувши руки вздовж тіла. Здавалося, він мирно спав.

— Треба дати йому спокій. Я зцілив його. Зараз він має лікуватися сам.

— Він спить? — спитав Булл. Вийшло щось середнє між запитанням і твердженням.

— Ні, — відповів знахар без зайвих пояснень, після чого позирнув на рибалок і жестом наказав їм принести Медору.

На відміну від знахаря, жоден із присутніх не виявив жалості, коли з Медори зірвали простирадло. Довкола поширився спертий запах могили, змусивши більшість людей затулити руками рот і ніс або високо підняти коміри. Почулися вигуки страху. Дехто хрестився, а дехто цілував амулети або ікони (залежно від вірувань).

Стоячи посеред кімнати, Медора ні на що не реагувала — здавалося, вона помічала лише світло. Коли знахар відкинув простирадло, Медора опустила голову, відвернувшись від тьмяного сяйва, випромінюваного десятьма тремтливими лампочками на стелі, чиє потріскування зливалося з шумом генератора. Жорстке волосся впало на обличчя, сховавши череп, обтягнутий сухою шкірою.

— Хто вчинив так із тобою? — ніжно запитав цілитель.

Замість відповіді жінка видала тихе шипіння, схоже на дзюрчання води.

Знахар підняв руки й поклав їх на худенькі плечі, гострі кістки яких випиналися під тією недоречною сорочкою з квітковим візерунком.

Відчувши його дотик, вона здригнулася і відступила на два кроки назад, що викликало неабиякий переляк серед каджунів, які сиділи в тій частині кімнати. Знахар наздогнав Медору. Цього разу він не торкався її, обмежившись тим, що нахилив голову і заходився читати свою молитву, ледь ворушачи губами.

Жінка почала розхитуватися туди-сюди, неначе підштовхувана лагідною хвилею, що пробігала її тілом, піднімаючись до колін, стегон, плечей та шиї. Вона не припиняла шипіти:

— Ш-ш-ш...

Амая заворожено спостерігала за нею. Навіть у найсміливіших фантазіях вона б не уявила, що це зганьблене, скалічене, висохле тіло може так рухатися.

— Ш-ш-ш...

У цих звуках бриніло щось гіпнотичне. З одного боку, Медора нібито кликала до себе, а з другого — попереджала про небезпеку.

Вона розгойдувалася в різні боки. Дуже повільно.

— Ш-ш-ш.

Це нагадувало гудіння або сичання.

Її руки тріпотіли, мов мертві гілки. Голова хиталася у тому ж ритмі, що й інші частини тіла. Обличчя все ще було прикрите скуйовдженими пасмами.

— Ш-ш-ш, — насвистувала вона.

— Це змія, — мовила жінка, з якою Амая розмовляла раніше.

Авжеж! Дивно, що вона відразу не здогадалася. Медора вигиналася і сичала, як рептилія — точніше, як отруйна змія. Несподівано попереджувальний сигнал, що його Амая розчула у тому буркотінні, став значно гучнішим і чіткішим, неабияк розтривоживши її. Перед нею замиготіла освітлена хатинка у лісовій гущавині, оманливо затишний будиночок, що насправді був проходом до пекла. Відчуття було настільки сильним, що її охопило бажання підбігти до знахаря і розповісти йому про це. Жінка притримала Амаю на місці, стиснувши її зап’ястя м’язистою рукою рибалки.

Знахар підступив на крок ближче до Медори, невпинно читаючи молитву. Раптом він обхопив її руками, мов маленьку дівчинку. Голова жінки лягла йому на груди. Він не стискав її, не утримував силоміць. Просто обіймав інтимним, батьківським жестом, що виражав щиру турботу й істинну любов. Медора обм’якла в його обіймах. Енергія, що підживлювала її зсередини, вичерпалася. Руки безпорадно повисли уздовж тулуба, коліна підломилися, ноги втратили точку опори, а голова відкинулася назад, дозволивши всім присутнім розгледіти тавро безжальної смерті на обличчі.

Знахар підхопив її, не даючи упасти, й надзвичайно обережно поклав на підлогу. Потім він жестом наказав своїм помічникам прикрити її ковдрою.

Джонсон, Амая та новоорлеанські детективи підійшли до цілителя.

— Ваш друг одужає. — Він вказав на Дюпре, який нерухомо лежав, відпочиваючи після ритуалу. — Жінку я не зможу вилікувати.

Амая ошелешено глянула на нього. Що ж тоді вона побачила?

Знахар неначе почув її невимовлене запитання.

— Ваш друг страждає на кардіоміопатію такоцубо, також відому як синдром розбитого серця, — відповів він, звертаючись до неї. — Страх і нерішучість здавлювали його серце кліщами — наслідок чужої підступності. Цю жінку я не вилікую, тому що її хвороба схована в іншому місці.

Булл та Джонсон кивали з таким виглядом, ніби розуміли те, що він казав.

— Я не розумію, — зізнався Шарбу.

— Він не може вилікувати те, чого у неї немає, — пояснила Амая. — Вона втратила petit bon ange — свою душу. Її забрав Самеді.

— Невже таке можливо? — мовив Шарбу до знахаря. Амая збагнула, що він певною мірою визнавав його авторитет. Раніше Шарбу виявляв цілковитий скептицизм, але тепер — уперше за весь час — допустив іншу ймовірність.

Цілитель відповів:

— Вона вірить, що її позбавили душі, і цього достатньо. Можливо, її душу полонили, а не вкрали. Вона залишається рабинею зловмисника, а те місце, що займав bon ange, перетворилося на барабан, резонатор, використовуваний іншими людьми. Покинутий господарем будинок, куди може увійти будь-хто.

— Але ж я бачив, що ви зробили з нею, — сказав Шарбу, дивлячись на жінку, яка спала на підлозі. — Дозвольте мені сказати, що зараз вона має кращий вигляд, навіть її обличчя змінилося, — докинув він, викликавши усмішку у всіх присутніх.

— Це тимчасове полегшення. Вовк повернеться.

Амая стривожено позирнула на нього. Вона усвідомлювала, що чоловік спостерігав за нею, і це розпалювало її цікавість.

Заінтригований, знахар окинув її пильним поглядом.

— Лікарі сказали, що вона страждає на синдром Котара, — зауважила дівчина.

— Я згоден, — мовив він.

— Отже, ви теж вважаєте, що психічне захворювання змушує її поводитися так? — поцікавився Шарбу, прагнучи втамувати хвилювання.

— Звісно, але вона захворіла не сама — їй передали цю хворобу, навмисно заразили.

— Я завжди... розумієте, я родом із Нового Орлеана і багато чого чув про вуду, зомбі, прокляття, ляльок, що завдають людям страждань і викликають хвороби. Та я завжди вважав, що це вигадки кінорежисерів... я ніколи не думав... і, звичайно, не вірив.

— У тому-то й річ. Хтось вірить, а хтось — ні. Нею заволодів бокор — чорний священник, людина, що викликає духів для заподіяння зла і домінування над іншими. Усі ці забобони, пов’язані з вуду, мають дещицю правди: йдеться про релігію духів. Саме це означає слово «вуду»: дух, що говорить. Спілкуючись із духами, ми обираємо хороших чи поганих. Медора має психічні розлади, що змушують її діяти і почуватися так, ніби вона померла. Важко уявити жахливіші муки. Однак, якщо її душа не зцілиться, мозок залишатиметься у такому стані. Медора захворіла, тому що вірила у магію. Ритуал перетворення на зомбі полягає в тому, що бокор переконує жертву, що вона померла, що він забрав її душу, що він єдиний, хто зумів воскресити її, і з цієї причини вона належить лише йому.