Долорес Редондо – Диригент (страница 80)

— Я багато думав, — відказав чоловік, підтвердивши перше враження Рено. — Пригадав кожну деталь, намагаючись відтворити всю картину. І зараз я певен, що та машина двічі проїхала вулицею Сантьяго — вгору і вниз, — перш ніж загальмувати. Я вирішив, що заблукалий французький турист шукав кордон.

— Що сталося, коли автомобіль зупинився?

— Вони їхали в напрямку Франції. Я чекав, що людина, яка сиділа поряд із водієм, опустить віконце й запитає, чи не збилися вони з дороги. Натомість відчинилися задні дверцята. Хтось звернувся до дівчинки, яка гралася на узбіччі. Голосу я не розчув. Хоча відчинені дверцята обмежували видимість, я роздивився білу пишну блузу, схожу на мереживну, і жіночу руку. Вона жестом звала дівчинку. Амая зазвичай поводиться обережно, але така наполегливість змусила її підійти ближче. Тоді я гучно закричав, і вона різко зупинилася. Все відбувалося дуже швидко. Я кинувся до машини, а незнайомка висунула ногу з салону і схопила Амаю за руку. Я підбіг до неї і вирвав дівчинку з її пазурів. Погляньте. — Він кивнув у бік пальта, розстеленого на столі. На рукаві було видно глибоку борозну. — Подряпини на руці Амаї досі не зажили. Потім жінка залізла назад, і вони втекли.

— Ви добре її розгледіли? — запитала інспекторка.

— Так, хоча волів би нічого не бачити. — В його пам’яті спливла невитравна хижа посмішка. — Я залишив описання у відділку Цивільної гвардії.

— Так, ми маємо цей документ, і нашу увагу привернуло... — Беланже збирався викласти одну зі своїх версій, проте його перебила дружина Ігнасіо, якій кортіло швидше почути відповідь:

— І все ж таки. Ви знайшли машину чи ні?

Інспектор важко зітхнув.

— Вказаний вами номер належить автомобілю, вкраденому у Бордо за два дні до нападу. Так само зловмисники діяли і в попередніх випадках. Попервах поліція не помічала нічого підозрілого, оскільки вони завжди змінювали одну цифру — мабуть, прагнули замаскуватися. Відомості про вкрадені машини негайно передаються до антитерористичного центру, але цього разу нас надзвичайно здивував спосіб, у який було здійснено спробу викрадення.

Приголомшена, Енґрасі піднесла долоню до рота.

— Отже, вони справді намагалися викрасти її? Сумнівів немає?

Рено кивнула.

— Так, ми певні, тому що оповідь сеньйора Альдекоа повністю збігається з інформацією, наданою іншими свідками, які бачили викрадення чотирьох неповнолітніх дівчаток, що мали місце за останні п’ять років.

— Як таке можливо? Чотири дівчинки! Ми нічого не чули про це, — здивувався Ігнасіо.

Інспектор Беланже розклав на столі портрети чотирьох дівчаток із білявим волоссям. Усі вони були зовні подібні між собою і дещо схожі на Амаю. Їх обрали невипадково.

— Три дівчинки зникли у різних регіонах Франції, а четверта — у Бельгії.

— І що з ними трапилося? Будь ласка, скажіть, що їх знайшли! — попросила засмучена Енґрасі.

Інспекторка Рено міцно стиснула губи, внаслідок чого довкола її рота утворилися зморшки, що видавали багаторічну звичку курити.

— На жаль, ні, — відповіла вона.

— Хто ж міг вчинити таке? Хто їх викрадає? Хто ця жінка? — спитала Енґрасі.

— Ми вважаємо, що вона має змовників; очевидно, що їй має допомагати щонайменше одна особа — водій. На нашу думку, цим займається ціла група.

Дружина Альдекоа подивилася їм у вічі.

— Чому ця група цікавиться дівчатками? Якось дивно. Значно легше уявити жінку, яка не здійснила своєї мрії стати матір’ю і з’їхала з глузду чи щось таке, — припустила Хосепі.

Скориставшись нагодою, у розмову втрутився Людовік:

— Ми не виключаємо, що це злочинна організація. Їхня мета нам невідома. Ймовірно, що вони торгують людьми або співпрацюють із сектами.

— Із сектами? — перепитав ошелешений Ігнасіо.

— Нас насторожує вибір дівчаток цієї вікової категорії, а також чутки про появу підозрілих угруповань у різних регіонах Франції. На перший погляд вони видаються неагресивними, але їхню діяльність іноді пов’язують із ритуальними практиками, жертвоприношенням тварин...

— Сатаністи? — уточнив Ігнасіо.

— Гм-м. навряд, — мовив Людовік. — Скидається на старовинну магію, поклоніння невідомим надприродним силам. За наших часів вони можуть захоплюватися чим завгодно: від інопланетян до демонів.

Енґрасі зацікавлено глипнула на нього.

— Гадаєте, ця секта може знаходитися у нашій місцевості?

— Ми ще не знаємо, чи йдеться про секту, — поспішила уточнити інспекторка Рено, спопеливши поглядом свого заступника.

— Цілком можливо, — повів далі той, ніби не почувши слів начальниці. — З давніх-давен цей регіон по обидва боки Піренеїв вважався зачарованим. Суґаррамурді, чаклунство, суди Інквізиції.

— І що ж ви робитимете? Тутешня Цивільна гвардія навіть і не думає розглядати нашу заяву, — сказала Енґрасі.

— Звичайно, ми триматимемо вас у курсі. Дуже просимо посилити догляд за дівчинкою. В усіх випадках нападники хапали дівчаток на хіднику, біля дороги. Хоча ми сумніваємося, що вони повернуться.

Ігнасіо хитнув головою, виражаючи незгоду. Ці двоє не мали уявлення про те, що він побачив під каптуром, що прикривав вовчу морду. Енґрасі стривожено позирнула на нього, після чого, бажаючи трохи заспокоїтися, спитала:

— А чому ви настільки впевнені, що вони не повернуться? Хіба ці люди не верталися у жодному з випадків, коли викрадення зривалося?

— Жодне з викрадень не зірвалося. Жодній дівчинці не вдалося втекти. Вся інформація, якою ми володіємо, надана свідками, які бачили жертв перед тим, як ті сідали в машину і пропадали навіки.

51. Креве. Екіпаж

Околиці Нового Орлеана

Вівторок, полудень, 30 серпня 2005 р.

Сонце яскраво світило, нагріваючи воду, що випаровувалася, створюючи задушливу вологу атмосферу, виблискуючи на поверхні каламутної води, що більшою чи меншою мірою заполонила всі вулиці. Агенти поклали Дюпре на кормі «Зодіака», що найменше хиталася під час плавання, даючи змогу хворому уникнути різких рухів. Поряд із ним стояв Булл, який керував човном. Ще до того, як група відчалила від лікарні, Дюпре встиг збліднути й спітніти від зусиль. Він запив водою дві заспокійливі пігулки, передані Джонсоном, і заплющив очі. Джонсон та Амая влаштувалися збоку від нього, а Шарбу — навпроти. Медора, чиє тіло було повністю прикрите простирадлом, лежала у носовій частині. Щойно човен збільшував швидкість, як скрізь поширювався сморід, але принаймні їх відділяла певна відстань. Сама присутність цієї жінки викликала певний острах. Однією з причин був саван, що окутував її, посилюючи враження, ніби вони везуть труп.

— Може, нам варто трохи розкрити її? Тут дуже жарко, — запропонував Джонсон.

— Ні за що у світі! — відрізав Шарбу. — Так краще!

— Краще для кого? — з підозрою спитав Булл.

— Краще для мене! — відрізав той. — Краще для всіх нас! Якщо мені доведеться це побачити, мій мозок вибухне. Богом клянуся!

Ніхто не сперечався з ним.

Амая почувалася надто збентеженою, аби протестувати. Вона досі обмірковувала останні новини, що надійшли з Флориди. Арешт Нельсона, фінальна партія Такер, стратегія, до якої вдався Дюпре, щоби переконати їх, що поїздка на болота — чудова ідея. Булл підтримував його, а з Джонсоном він розіграв карту «відданості начальнику», знаючи, що той не пручатиметься, навіть якщо його потягнуть до самісінького пекла. Найдивовижнішим було те, що після обміну аргументами вона порозумілася з Шарбу.

Звісно, це сталося до того, як вони дізналися, що Такер закрила справу. Плутанина її думок мало чим відрізнялася від довколишнього безладу, але невдовзі вона усвідомила, що сталася катастрофа планетарного масштабу, і всі її тривоги розвіялися, а сонячне світло й краса дня видалися їй недоречними на тлі цього хаосу; її мозок часто відмовлявся осмислювати суцільний абсурд, що оточував їх. Кружляючи затопленими вулицями, вони бачили тисячі людей, що тікали до середмістя. Атмосфера була гнітючою: смердота, спека, дитячий плач, що несподівано лунав посеред тиші зруйнованого міста, яке цілих три дні марно благало про допомогу зі своєї водяної могили. «Я була такою ж, як це місто», — подумала Амая.

Група згаяла щонайменше дві години, намагаючись вибратися з Нового Орлеана. Білл і Булл завзято сварилися. Зрештою вони обрали один із найнебезпечніших маршрутів: перетнути Міссісіпі, причалити до західного берега навпроти Ґретни, піднятися каналом, паралельним проспекту Дестрехен, повернутися іншим каналом до Міссісіпі й дістатися аеропорту Військово-морського флоту, розташованого в Об’єднаній резервній базі. Їм довелося постійно боротися з відчуттям, ніби вони пливуть назад, а не вперед. Вони вже витратили понад дві години на поїздку, що зазвичай тривала менше однієї, і найгірше, що за кілька годин на землю опустяться сутінки.

Джонсон попередньо зв’язався з флотом, домовившись, що їм нададуть джип із причепом для перевезення човна. Машину мали залишити на причалі. Коли вони вибралися з Міссісіпі й увійшли у більш спокійні води каналу, Дюпре розплющив очі й підняв голову. Він обвів поглядом усіх членів свого постапокаліптичного екіпажу й усміхнувся.

— Оце так «креве» я зібрав!

— І не кажіть, капітане, — відгукнувся Білл Шарбу.

Булл був певен, що Амая не зрозуміла цього жарту, тож поспішив пояснити:

— «Креве» — учасники параду на Марді Гра, екіпаж під керівництвом божевільного капітана, що їде у карнавальному возі.