Долорес Редондо – Диригент (страница 76)
— Так?
— Її очі серйозно пошкоджені. Мені здається, вона майже сліпа. Її неодмінно треба показати офтальмологу. До того ж ми виявили сліди, схожі на давні хімічні опіки. Я схиляюсь до думки, що вона мала наркотичну залежність або проходила тривале лікування. Це підтверджують мозолі від ін’єкцій, застарілі шрами, виразки й хронічні рани, спричинені нерухомим способом життя.
Булл поперхнувся.
— Ви сказали, що вам вдалося встановити з нею контакт. Що вона розповіла вам?
Психіатр пильно глянув на нього.
— За нормальних обставин я б нічого не показав вам, але ви поліціянти, і щось мені підказує, що ця жінка — жертва злочинців. Гадаю, вам треба побачити дещо цікаве.
Він натиснув на якусь кнопку, підняв жалюзі, що приховували оббиту корком кімнату, й освітив ліхтарем постать пацієнтки. Білі квіточки на нічній сорочці яскраво замерехтіли. Жінка не зреагувала. Лікар підійшов до решітки, вбудованої у вікно між двома приміщеннями.
— Ми встановили, що вона краще реагує на голос, ніж на людську присутність, — мовив він. — Це відеодомофон, подібний до тих, що використовуються для стеження за немовлятами. На щастя, батарейки заряджені. — Він натиснув на кнопку.
— Медоро.
Луна його голосу дзвінко відбилася від скла. Звук був добре чутним у тісній замкненій кімнатці.
Істота, яка зіщулилася в кутку, нічим не показала, що почула їх.
Вона заціпеніла.
— Медоро.
Нічого. Лікар зачинив віконце й пояснив:
— Типовий симптом цього марення: заперечення власної особистості. Встановлено, що у таких випадках пошкоджено ділянки мозку, які відповідають за розпізнавання облич. Її зір може бути ослабленим не лише внаслідок фізичних травм. Пам’ять відмовляється розпізнавати обличчя — ба більше, вона не ототожнює їх із людьми, — зазначив невролог, перш ніж знову відчинити вузьке віконце.
— Як ти почуваєшся?
Спершу до них долинув шум повітря, яке проходило через горло, булькотіння слини, що нагадувало рух води у трубопроводі. Амая відчула, як волосся на потилиці стало дибки.
Між скуйовдженими пасмами показався сухий, вкритий гнійниками рот. Попри міцно стиснуті губи, повітря якимось чином виходило назовні.
— Я померла. — Цей голос міг належати як чоловіку, так і жінці, але, безсумнівно, комусь дуже старому.
— Ти знаєш, де опинилася?
— Я померла, — прошепотіла вона.
— Ти знаєш, що з тобою трапилося?
— Мертва. — Страхітливий голос, що доносився із самісінького нутра, викликав неясну тривогу.
— Де ти була раніше?
Її тіло трохи хитнулося, коли жінка перенесла вагу з однієї ноги на другу. Здавалося, Медора ось-ось впаде, проте вона втрималася на ногах.
— У могилі.
— Запитайте її, чи пам’ятає вона, де перебувала до того, як померти, — запропонував Булл.
— Де ти була перед тим, як потрапити до могили? — спитав психіатр.
Мовчанка. Трохи згодом вони розчули тихе пхикання, схоже на плач.
— Я померла.
— А що сталося потім?
— Моги-и-и-ила.
— А потім?
— Са-ме-ді, — хрипло вимовила вона, неначе задихаючись.
— Що? Ви зрозуміли, що вона сказала? — спитав лікар.
Булл підступив ближче.
— Ви дозволите?..
Чоловік із сумнівом позирнув на нього. Тоді Булл звернувся до невролога, який стояв у протилежному кінці зали.
Той кивнув.
Низький голос Булла пролунав по обидва боки перегородки.
— Медоро Ліретт, — сказав він.
Жінка ледь помітно сіпнулася, хоча Амая подумала, що вона трохи повернула голову, немовби прислухаючись до його слів.
— Медоро Ліретт, що Самеді зробив із тобою?
— Самеді вбив мене... а потім витяг мене з моги-и-и-ли.
Булл зітхнув.
— А хто такий Самеді?
Несподівано жінка вибігла з кутка, де ховалася до тієї миті. Вона перетнула маленьке приміщення і щосили врізалася у скло головою. Вражені герпесом губи залишили темний слід у тому місці, де луснула її суха тонка шкіра. Всі інстинктивно відсахнулися. Амая подумала про нюхові галюцинації. Таке враження, буцімто вона вдихнула запах гнилої картоплі на полі. Вона справді відчувала його.
— Вона не може бачити нас, — заспокоїв їх невролог.
Немовби спростовуючи його слова, Медора оглянула кімнату; мертві очі впивалися у кожного з присутніх. Потім вона стулила повіки й завмерла. Звідкись із глибин її єства долинуло глухе буркотіння, хоча губи не ворушилися. Тіло затряслося.
— Він тримає мого янгола,
— Хто він такий? — повторив Булл.
Медора не рушила з місця, проте широко розплющила очі і втупилася поглядом у скляну стіну, що відділяла її від Булла. Її обличчя нагадувало кам’яну маску. Вона видала звук, схожий на крик.
І знову пролунав молодий, майже дівочий голос. Амая ладна була присягтися, що всередині цієї істоти причаїлася інша жінка, яка не могла вибратися з в’язниці.
— Гранд... Великий...
48. Нянька. Обіцянки
Стадіон «Superdome», Новий Орлеан
Виявивши, що Селета впала в кому, Нянька та Боббі почали метушитися і бігати внутрішніми коридорами стадіону, відчайдушно шукаючи місце, де мав бути пункт Червоного Хреста. Ці метання перетворилися на суцільне жахіття, їм заважало геть усе — сила-силенна людей, що їх дощ загнав у коридор, необхідність протискатися з інвалідним візком крізь натовп, незграбна хода Няньки, яка важко спиралася на палицю... Боббі зупинявся через кожні кілька кроків і піднімав голову матері, повертаючи її у пряме положення, проте наступної миті вона знову безсило падала на груди і з губ жінки зривалися хриплі гортанні звуки.
Нарешті вони натрапили на групу лікарів, які підтвердили, що Селета перебуває у коматозному стані. Вони нічого не мали при собі, крім жарознижувальних препаратів і холодного фізрозчину, але принаймні поклали хвору на ноші: у лежачому положенні їй легше дихалося. Необхідно було дочекатися, коли буря вщухне. Потім Селету мали доправити до «Черіті» — найближчої лікарні в цьому районі. Поки що нічого не можна було вдіяти.
Засмучений, Боббі глянув на свою матір, після чого перевів погляд на Няньку та лікаря.
— Але ж ви можете щось зробити.
Лікар знизав плечима й позирнув на стелю, прислухаючись до жахливого гуркоту, від якого здригався дах.
Боббі та Нянька усілися на підлогу, притулившись спиною до нош, де агонізувала Селета. Отак вони провели всю ніч і наступний ранок у цьому маленькому медпункті, який до вчорашнього дня був складом будівельних матеріалів.
О першій годині дня до них підійшов лікар.
— Ми забираємо вашу матір. Її доправлять до «Черіті» на плоту.
Боббі простяг руку Няньці, допомагаючи їй підвестися.