Долорес Редондо – Диригент (страница 75)

— Дуже небезпечно, хоча процес одужання зазвичай проходить добре. Однак, якщо він не прийматиме ліків й буде багато рухатися, його стан може погіршитися через розірвання лівого шлуночка, що призведе до наглої смерті.

— Тоді ми не можемо дозволити йому покинути лікарню, — мовив Булл.

Лікар знизав плечима.

— За інших обставин я б переконав його залишитися, але ж ви бачите, що тут коїться. — Він роззирнувся довкола. — Мені потрібні кожні ноші, кожне ліжко. Кардіоміопатія такоцубо — дуже цікавий випадок для лікаря. Я б залюбки спостерігав за перебігом хвороби, та наші можливості вкрай обмежені. Ми були змушені відмовитися від кондиціонера, пожертвувавши ним заради генератора, завдяки якому працює апаратура. Дизельне пальне закінчується. Подейкують про евакуацію всіх, хто перебуває на території лікарні. Я не затримуватиму нікого, хто хоче піти з власної волі. Спробуйте відмовити вашого друга.

— Можна побачити його?

— Йому дають ліки. Відвідайте його трохи згодом. А зараз ми хочемо попросити вас про допомогу. Неврологи й психіатри, які обстежують привезену вами жінку, воліли би поставити вам кілька запитань. Вони шоковані побаченим. Цирк потвор. — Він примирливо глянув на Амаю.

— Я залишаюсь, — сказав Джонсон, вказавши на двері палати. — Раптом щось...

— Я піду, — рішуче відрізав Булл і рушив слідом за лікарями.

— Я теж піду, — безапеляційним тоном мовила Амая.

— Я теж, — зголосився Шарбу, кинувши на неї багатозначний погляд.

— Звідки ви витягли цю жінку? — запитав один із лікарів, щойно побачивши їх.

Амая уважно позирнула на чоловіка. У його очах читалися глибока зацікавленість і дещо нездорове збудження, викликане надзвичайним явищем. За останні дні вона неодноразово уловлювала подібний вираз на обличчях різних людей. Такою була реакція на неминучість урагану, потужне стихійне лихо або нечувані звірства маніяків на кшталт диригента. Дівчина починала втомлюватися від надмірного захоплення тим, що інший лікар назвав «цирком потвор». Її дратували їхні погляди — здавалося, від новоприбульців очікували нових дивацтв або вважали їх відповідальними за ті незбагненні речі, що їх вони бачили зараз. Вона нетерпляче визирнула надвір через розбите вікно. Вода не дісталася четвертого поверху, проте сховатися від невблаганної спеки було нереально, тим паче що всі двері та вікна (за винятком тих, які розтрощила буря) були зачинені. Мабуть, подумала Амая, вони прагнуть гарантувати безпеку пацієнтів.

Запала така напружена тиша, що її можна було краяти ножем. Обличчя її напарників не виражали особливої приязні. Дещо знервований, чоловік опустив очі долу, зібрався з думками й продовжив бесіду, відрекомендувавши себе:

— Я — лікар Стоун, завідувач відділення неврології, а це лікар Метью, завідувач психіатричного відділення. — Вказавши у бік свого колеги, він ступив крок уперед і простяг руку.

— Як почувається пацієнтка? — спитав Булл.

Лікарі переглянулися.

— Добре, зважаючи на обставини. У неї був дуже серйозний відкритий перелом. Ми маємо багато проблем, тому що операційні розташовані на першому поверсі, який наразі затоплений. Коли вода почала підніматися, ми перенесли частину обладнання на другий і третій поверхи. Попри це, у нас немає нормальних приміщень та необхідних інструментів. За таких екстремальних умов ми робимо лише невідкладні операції. — Вони знову обмінялися промовистим поглядом. — Отже, ви доправили її сюди. Колеги з реанімаційного відділення казали щось про викрадення. Гадаємо, її тримали у полоні...

Амая і Шарбу подивилися одне одному у вічі. Булл потупився.

— Ви, певно, помітили, — провадив далі лікар, — що, попри важку травму, ця жінка не жалілася і не видавала жодних звуків. Ми подумали, що вона перебуває у шоковому стані — деякі люди саме так реагують, якщо отримані ушкодження лякають їх надто сильно. Згодом ми пересвідчилися, що йдеться про абсолютну аналгезію. Пацієнтка не виявляє ні фізичних, ні неврологічних ознак того, що відчуває біль. Ми вважаємо, що це природжена аналгезія, яка іноді буває спадковою. Було б непогано дізнатися її прізвище, аби пошукати родичів у нашому реєстрі. Це дивне захворювання — один випадок на мільйон, — характеризується втратою чутливості до болю навіть при найтяжчих пораненнях.

Булл кивнув. Анітрохи не здивовані, Амая та Шарбу опустили очі в землю.

Лікарі переглянулися втретє.

— Ми вправили їй кістки й знерухомили ногу шиною. Також дали антибіотики й наклали пов’язку на рану. Більше нічого не можна вдіяти, поки немає доступу до операційної. Та це дрібниці. Пацієнтка вразила нас значно цікавішими аномаліями, — мовив він, вказавши на скло за його спиною.

Його слова спонукали всю групу ступити кілька кроків і підійти до вікна, яке відділяло залу від оббитої корком кімнати; світло, що просочувалося крізь щілини, не осяювало все приміщення. У центрі кімнати стояли ноші, але на них ніхто не лежав. Жінка перемістилася у куток і нерухомо стояла там, схиливши голову на груди; обличчя було наполовину приховане скуйовдженими, сплутаними пасмами. Амая помітила, що її переодягли, замінивши драний балахон із мішковини на блакитну лікарняну сорочку, вишиту білими квіточками. На її думку, нове вбрання надавало Медорі ще більш дивного вигляду.

— Ми намагалися утримати її у лежачому положенні всіма можливими способами. Навіть розглядали варіант залишити прив’язаною. Фіксація ременями була необхідною для огляду ноги, але потім ми вирішили відпустити її. Нам не хотілося давати їй наркотичні анальгетики, оскільки це надзвичайно ускладнило би спілкування з нею. Відколи ми її звільнили, вона тихенько стоїть у кутку. Це напівгіпнотичний стан, дуже схожий на сомнамбулізм. Щоправда, вона відповідає на загальні запитання.

Слово взяв другий лікар.

— Я сподівався, що ви допоможете нам будь-якою інформацією про неї: де вона перебувала, у яких умовах її тримали, за яких обставин ви її знайшли. Нам повідомили, що вона стала жертвою викрадення... Ми були би вдячні, якби ви розповіли нам, скільки часу вона провела у полоні, чи призначали їй якесь лікування.

Булл знервовано проковтнув слину.

— Все було не зовсім так.

— Вона сказала, що її звуть Медора, але не знає чи не пам’ятає свого прізвища. Унікальний випадок. Я практикую психіатрію двадцять років, і, хоча моя дисертація присвячена синдрому Котара, раніше я лише читав про це захворювання.

— Ви хочете сказати, що це хвороба? — раптом зацікавився Шарбу.

— А як ви гадаєте? — усміхнувся той. — От тільки не кажіть, що ви вважали її зомбі.

— Вона сказала. — почав виправдовуватися детектив.

— Так, я знаю, вона стверджує, що померла. І знаю, що це може налякати. Я теж народився у Луїзіані. Але я знаю напевно, що йдеться про синдром Котара, відомий як марення заперечення, або нігілістське марення. Чи сказала вона вам ще щось?

— Перепрошую, а як пов’язані ці висновки з вашим луїзіанським походженням? — спитала Амая.

— Я можу розпізнати фольклорний підтекст. Як я вже казав, я написав дисертацію про синдром Котара під назвою «Марення заперечення і ходячі мерці».

— Ви вважаєте, що синдром Котара пояснює таке явище, як зомбі, — зауважив Шарбу, скоса позирнувши на Булла.

— Перший випадок був задокументований у 1880 році. Діагноз поставив французький невролог Котар. Його пацієнтка вірила, що її серце зупинилося, а органи розкладаються. Деякі хворі переконані, що давно померли й перетворилися на неприкаяних, блукальних духів.

При найгострішій формі люди страждають від нюхових галюцинацій: їм здається, ніби вони відчувають трупний сморід і бачать хробаків, що пожирають їхню плоть. Часто трапляється, що впевненість у власній смерті змушує їх голодувати й призводить до летальних наслідків через виснаження організму.

— Отже, це психічний розлад, — підсумувала Амая.

— Або неврологічний. Підтверджено існування двох різновидів. Страшна, невблаганна хвороба, що завдає страждань пацієнтам і дуже пригнічує тих, хто спостерігає за її перебігом.

— А що могло спричинити її? Це спадкова вада? — спитала Амая.

— Ні, це дивна недуга. Я сподівався, що саме ви допоможете мені з’ясувати причини... Необхідно дізнатися, де перебувала ця жінка, у яких умовах жила, у якій сім’ї виховувалася. Це дозволило б нам встановити, чи мала вона родичів із психічними відхиленнями, наявність спадкових хвороб або вплив інших факторів.

— Яких саме факторів? — поцікавилася вона.

— Деякі задокументовані випадки доводять, що марення заперечення може бути викликане вживанням токсичних речовин.

— Викликане чи навіяне кимось? — уточнив Булл. — Чи може інша особа спровокувати цей синдром?

— Гадаєте, що хтось здатен навіяти хворим думку, ніби вони перетворилися на зомбі? — розвеселився невролог.

— Я теж народився у Луїзіані, — відповів Булл.

— Ми ще не взяли її кров на аналіз через велику крововтрату. На жаль, у нас не залишилося крові, аби зробити їй переливання. Лабораторія не працює, ми не можемо зробити навіть загальних аналізів. Цілком імовірно, що хтось підкорив Медору своїй волі з допомогою наркотиків, однак умисна зомбіфікація не є документально підтвердженою, тож немає сенсу це обговорювати.

— Але ж ніхто не спростував її, чи не так?

Психіатр перебив його:

— Існує чимало свідчень, та жодне з них, на жаль, не визнано науковим. Неврологічні розлади — не єдине пояснення її поведінки. Деякі токсичні речовин викликають змінений стан свідомості, хоча жодні препарати не справляють такого ефекту. Необхідно виключити цю можливість. З іншого боку.