Долорес Редондо – Диригент (страница 30)

— Покайтеся, грішники! Кінець уже близько. Господь обрушить на вас свій гнів. Сьогодні ви віддаєтеся хіті, а завтра плакатимете, мов діти. Та буде пізно.

Розвеселившись, Амая посміхнулася, знизала плечима й по-змовницьки глипнула на Дюпре. Вона не вперше бачила вуличного проповідника й не вперше чула пророцтва про кінець світу, але безперечно, що поява такого дивака в місті, на яке насувався ураган, набувала особливого значення.

Булл став поряд із Дюпре й прошепотів щось йому на вухо. Дюпре рушив далі, дещо зчудовано глянувши на поруччя балкона, куди вказував Булл (саме там він бачив стареньку, що привітно махала йому рукою сьогодні вранці). На превеликий подив Джонсона й Амаї, проповідник зіскочив із трибуни й, зробивши два великі стрибки, наздогнав Дюпре й загрозливо постукав пальцем по його плечу. Дюпре видав приглушений стогін, неначе йому було важко дихати, й сунув руку в кишеню, шукаючи подарований Нянькою талісман вуду. Та згадав, що лишив його в іншому піджаку. Білл Шарбу миттєво підбіг до них і блискавичним жестом скрутив нападнику руки за спину. Другою рукою він обхопив його за шию, позбавивши можливості рухатися.

— Спокійно, друже, — пошепки мовив до нього Шарбу. — Можеш кричати скільки завгодно, але торкатися заборонено.

Так званий апостол одразу здався.

— Більшість із них не становлять загрози, але часом вони надто захоплюються своїми пророцтвами. Гадаю, наближення урагану зводить їх із розуму. Вам боляче? — спитав Шарбу.

Дюпре хитнув головою, даючи зрозуміти, що нічого страшного не сталося.

— Звичайний м’язовий спазм. Йдеться про давню травму. Вона болить весь день. Напевно, впливає вологість.

Амая потупилася. На обличчі Дюпре відбився не фізичний біль. Це відчуття було їй знайоме. Вона крадькома піднесла руку до голови й торкнулася шерехатого краю ледь помітного старого шраму під волоссям. А наступної ж миті докорила собі за те, що згадала про нього. Вона могла місяцями не звертати уваги на той шрам. І майже забула би про його існування, якби не розмова з тіткою і не вираз обличчя Дюпре, що роз’ятрили її рану.

Замислившись, дівчина обводила шов пучкою пальця і водночас насолоджувалася інжирним морозивом, яким її пригостив шеф-кухар. Зазвичай вона не їла солодкого. Пахощі гарячого цукру, борошна, розплавленого масла не збуджували її так, як інших людей. Вона відмовилася від традиційного новоорлеанського десерту — пирога з горіхом пекан, але її байдужість до смаколика лише розпалила цікавість шеф-кухаря, який не заспокоївся, доки не вмовив її скуштувати один із десертів, що видався їй привабливим.

— Спершу я не був певен, що все вийде, бо їхня манера працювати дуже відрізняється від нашої. Але зараз я бачу, що вони неабияк допоможуть нам.

— Перепрошую? — мовила Амая, відволікшись від своїх думок.

— Білл і Булл. — Дюпре кивнув у бік шинкваса, де двоє новоорлеанських детективів жваво теревенили з Джонсоном і просили офіціанта підвищити гучність телевізора.

Зображення урагану, що кружляв над Мексиканською затокою, заполонило весь екран. Шарбу здійняв руку, і в барі запала тиша. Почувся закадровий голос, що супроводжував заворожливе насування бурі:

«Під час проходження циклу заміни ока урагану вітри тимчасово послабшали, але ураган вдвічі збільшився в радіусі, внаслідок чого розпочався другий період посилення».

Почувся роздратований шепіт — приблизно так реагують уболівальники, коли їхня команда пропускає гол. На цьому все закінчилося. Знову заграла музика. Ніхто не помчав до дверей, ніхто не вибіг із бару, перевертаючи стільці. Шарбу і Булл продовжили розмову з Джонсоном та офіціантом.

Амая замислено кивала, спостерігаючи за ними. Аж раптом Дюпре сполошив її:

— Вам сняться мертві, інспекторко Саласар?

Вона збентежено позирнула на нього, сумніваючись, що він справді поставив їй таке запитання.

— Я не розумію...

— Саласар, чи бачите ви мертвих біля підніжжя вашого ліжка?

Вона ворухнула губами в намаганні щось відповісти, але зрештою промовчала. Що то було? Якийсь жарт? Він додав, немовби вгадавши її думки:

— Я не жартую. Мені сняться небіжчики. Вони переслідують мене, намагаючись сказати щось, що дуже важко зрозуміти. Кошмари припиняються лише тоді, коли мені вдається розшифрувати їхні слова.

Амая широко розкрила очі. Проковтнула слину.

— Ну... я... — промимрила дівчина.

— Я чудово розумію вас. Такі речі краще не розголошувати; їх не варто розповідати психіатру, який має підтвердити вашу кваліфікацію. Можете не відповідати. Я знаю, що вони вам сняться. Я читав ваш звіт про маніяка, якого ви впіймали у себе на батьківщині. Пам’ятаю вашу непохитну відданість жертвам убивці і те розмите пояснення, сформульоване вами як...

— Інтуїтивне відчуття, — прошепотіла вона.

Дюпре повільно кивнув і провадив далі:

— Я знав багатьох поліціянтів, агентів і слідчих, і я здатен розрізнити справжній талант. Ви наділені цим талантом.

Зніяковіла, Амая стиснула губи.

— Багато хто вважає вас білою вороною, а ваші прозріння називає інтуїцією, підсвідомим здогадом, чимось на кшталт шостого чуття. Та я знаю, що це шосте чуття розвивається у людей, які здобули особливий досвід. Такий досвід зруйнував би особистість інших, проте вони вистояли, багато чого навчилися і набули вміння виявляти латентні змінні, як це трапилося зі Скоттом Шеррінґтоном.

Пригадуєте? Англійський поліціянт, я розповідав вам про нього на лекції. Він теж умів визначати приховані можливості, що ледь помітно тріпочуть під тонким шаром шкіри. Цей шар шкіри прикриває їх, дозволяючи щось розгледіти лише обраним, до яких належите ви.

— Я не настільки впевнена, що це правда.

Несподівано Дюпре розсердився.

— Зараз неслушна мить для удаваної скромності. Не має значення, чи визнаєте ви мою правоту. Значно важливіше визначити джерело вашої обдарованості. Коли йдеться про вбивць — серійних убивць, — латентні змінні не є явними й очевидними. Здебільшого вони навіть не піддаються логіці, принаймні так їх сприймає звичайний розум, що не пізнав темного боку реальності, добре знайомого вам. Коли Емерсон запитав у вас, як ви розкриваєте потенційні можливості, ви розповіли про перевагу використання латентних змінних. Велика кількість спостережуваних змінних додається до концептуальної моделі, завдяки якій легше зрозуміти сутність наявної інформації.

Я тисячу разів пояснював на моїх лекціях, що будь-хто може застосувати цю теорію на практиці. Але таке завдання до снаги дуже небагатьом людям, і всі вони мають дещо спільне. — Він ще наполегливіше зазирнув їй у вічі. — Їм довелося побувати в пеклі.

На якусь секунду вона потупила очі в землю, усвідомлюючи, що це помилка, що така реакція лише підтверджувала його слова. Коли вона підняла голову, їй здалося, що обличчя Дюпре — завжди таке незворушне — виражає задоволення людини, що знайшла підтвердження своїм здогадкам. Амая знову і знову запитувала себе, чому це так важливо для нього.

— Той досвід дозволяє їм бачити ті змінні, що для інших залишаються у сліпій зоні як щось приховане, ймовірне або припустиме... Таке знання доступне тим, хто чекає від демона відповідної поведінки, оскільки вони осягнули його потаємну природу й змогли вберегтися від небезпеки, щоб стати спостерігачами.

Схрестивши руки на столі, Дюпре нахилився вперед, ближче до неї.

— Вам це до снаги, а подібні здібності не виникають самі собою.

Я хочу знати, звідки у вас цей дар. Коли ви знайшли труп бабці під дахом, ви згадали місце вашого народження. Розкажіть мені про нього.

Цього разу Амая стрималася і не опустила погляду. Вона сміливо дивилася Дюпре у вічі, стараючись бути переконливою. Правильне рішення. Начальник стежив за кожним її жестом, перевіряючи на міцність слабкий механізм її самозахисту.

— Навіть не знаю, як я пригадала ту традицію. Я байдужа до місця, де народилася, не відчуваю свого «коріння» і ніколи не думала про тамтешні вірування. Мабуть, хтось розповів мені про них, коли я була малою. Може, то був простий умовивід, нейронний зв’язок із давніми звичаями, про які я геть забула.

Він нетерпляче мотнув головою.

— Ваша думка ні на що не впливає. Місце, де ми народжуємося і проводимо дитинство, накладає на нас незгладний відбиток. Усе побачене, вивчене й почуте закарбовується в пам’яті.

— Агенте Дюпре, я прожила у Сполучених Штатах стільки ж років, скільки у місці, де народилася; я приїхала сюди дитиною.

— Однак ви повернулися.

— Я повернулася до одного іспанського міста. Це не має жодного стосунку до місця мого народження. Воно ніколи мені не подобалося, хоча й не викликало особливої ненависті. Звичайне селище.

— Елісондо, — сказав він.

Вона відсахнулася так, ніби це слово вдарило її.

— Місце, якого ви ніколи не називаєте, — наполягав Дюпре, — але, попри це, саме там ви засвоїли потужні антропологічні традиції, що допомогли вам пояснити, чому диригент вважав природним поховати бабусю під дахом.

— Я невиразно пам’ятаю ті історії, вони завжди видавалися мені дурницями.

— Ви певні, що вони завжди видавалися вам дурницями?

— Завжди.

— Невже ви ні на мить не повірили в них? Невже вони не видалися вам чимось припустимим? Немає чого соромитися. Антропологічні мотиви, якими керувалися різні людські групи, обумовлені універсальними потребами, страхами та фобіями, усвідомленням свого місця у світі. Ваші знання — це привілей, хоча йдеться про проклятий дар на кшталт того, яким володів Скотт Шеррінґтон. Ви теж його маєте.