Долорес Редондо – Диригент (страница 31)
Вона вперто хитала головою.
Дюпре, вочевидь, полишив спроби розговорити її. Трохи згодом він глянув на годинник.
— Вже пізно. Завтра буде важкий день, нам краще піти, — сказав він, звівшись на ноги й розвернувшись до шинкваса, щоб покликати інших агентів.
Амая полегшено зітхнула. Дюпре крутнувся назад, поклав на стіл щедрі чайові й мовив до неї:
— Існує причина, що спонукає людей повністю відриватися від місця, де вони народилися і провели своє дитинство. За ними завжди залишається несплачений борг. Будьте обережні з несплаченими боргами, Саласар. Час завжди змушує нас повернути їх.
Амая ледве стримала бажання піднести руку до голови. Шрам під волоссям запалав.
21. Передчуття
Елісондо
Енґрасі дотримувалася теорії, що передчуття — це основний інстинкт, який століттями формувався в процесі так званої еволюції людства й набув особливого значення для сучасного суспільства, орієнтованого на комфорт. Йшлося про всі ці знаки, що їх представники нашого виду вміли читати в повітрі, різноманітні шерехи, звуки, незначні, але відчутні зміни, що постійно відбувалися довкола й могли багато чого розповісти людині, яка жила в гармонії з природою: насування бурі, неминучість пологів, наявність води, атака хижака, невідворотність біди, близькість смерті.
Вона досі вірила в силу перших вражень. На її переконання, наші рецептори найкраще працюють у мить беззахисності, коли ми не знаємо, що на нас чекає, — саме тоді вони зчитують правдиву інформацію і правильно тлумачать ту чи іншу подію. Додаткова інформація, яку більшість із нас використовує з оманливою впевненістю, лише засліплює людей і збиває їх з пантелику.
Її здивував дзвінок у двері об одинадцятій ранку, коли вона спокійно читала на самоті. О такій ранній порі Амая не мала би повернутися зі школи, а гостей вона не чекала. Енґрасі відклала книжку й попрямувала до дверей. Побачивши свого брата Хуана, жінка здивувалася ще більше. Вранці він завжди працював. А ще її вразило його вбрання. Зазвичай він носив білий комбінезон пекаря. Проте цього разу Хуан одягнув діловий синій костюм, який вона бачила на ньому лише в церкві, на недільній службі. А ще він зав’язав краватку! Та найбільше її збентежило те, що він прийшов, не домовившись про зустріч. За останні три роки Хуан навідувався до неї, коли вона першою кликала його. Ось чому її охопило лихе передчуття. Відбувалося щось дивне. Це підказував один з основних інстинктів, що попереджають людей про небезпеку.
Згодом, коли все закінчилося, Енґрасі згадала про теорію перших вражень, нашу звичку не зважати на інтуїтивні прозріння і віддавати перевагу інформації, яку ми вважаємо достовірною. Відчинивши двері, вона відчула тривогу, подив, неспокій. Насторожилася і запідозрила щось нечисте, але вирішила не перейматися, бо побачила на ґанку свого брата. Типовий приклад того, як інформація притлумила інстинкт.
Вона вчинила як завжди — поцілувала й обняла Хуана, а потім повела його до вітальні. Однак він відмовився сідати. Залишився стояти — такий солідний і поважний у своєму діловому костюмі. Широко усміхаючись, почав розповідати, як чудово їм працюється. Вони вклали солідні кошти у виробництво, і Росаріо мала великі плани стосовно розширення бізнесу. Похвалився, що їхнє печиво надсилають до Франції і його можна знайти в готелях Біарріца і Сен-Жан-де-Люза.
— Навіщо ти прийшов, Хуане? — перебила його Енґрасі.
Він ступив два кроки й став перед нею. Аж раптом його обличчя стало серйозним і стриманим.
— Я приніс добру звістку, Енґрасі, дуже добру звістку. Ти зрадієш, — мовив він і нарешті вмостився на стільці, хоча анітрохи не розслабився. Демонстративно поклав руки на стіл, привертаючи її увагу.
Обійшовши стіл, вона усілася навпроти нього. Судячи з того, як її брат насуплював брови й знервовано переплітав пальці, він намагався зосередитися, зібрати думки докупи й повторити якийсь завчений текст. Зачекавши кілька секунд, Хуан заговорив:
— Енґрасі, мене дуже стривожила наша розмова про мою доньку.
Енґрасі кивнула.
— Сестро, твої слова завдали мені величезного болю. Не думай, що я не люблю Амаю, адже я люблю її понад усе на світі.
Енґрасі вдивилася в його обличчя.
— Я поговорив із Росаріо. Мені було дуже важко зробити це, але я переказав їй все, що ти розповіла мені про жахливі речі, які Амая почула від жінок на вулиці, про те, як сильно вона страждає. Енґрасі, Росаріо заплакала. — Вимовивши ці слова, Хуан сам був ладен ударитися в сльози. Він міцно стиснув губи, стримуючи легке тремтіння, заплющив очі, простягнув руки до Енґрасі й торкнувся її пальців. Вона накрила його долоні своїми. — Енґрасі, ліки дуже дивно впливають на неї, викликають запаморочення, погане самопочуття, кепський настрій. Лікар Ідальго пояснив мені, що йдеться про побічну дію і треба зачекати, доки він не розробить ідеальної комбінації препаратів, які вона повинна вживати... пошуки можуть тривати багато років... Росаріо зізналася мені, що іноді вона не вживала їх і в один із таких днів вона й розпустила оті чутки. Та ми вирішили цю проблему. — Він знизав плечима, підтверджуючи те, у що сам не вірив. — Здається, лікар підібрав саме ті препарати, які їй потрібні. Зараз у неї прекрасний період. Росаріо чудово почувається, щаслива, завжди в доброму гуморі, дуже ніжно ставиться до мене. Вона знову стала собою. Саме такою я її пам’ятаю, коли ми познайомилися і Амая ще не народилася. Ти навіть не уявляєш, як Росаріо шкодує про свій вчинок. Вона визнає твою правоту й попросила мене вибачитися перед тобою.
Енґрасі випросталася і відпустила його долоні, зайнявши захисну позицію. Хуан, вочевидь, не помітив, що цей жест указував на втрату довіри. Він провадив далі:
— Люди дуже злі, а це селище надзвичайно маленьке. Росаріо розуміє, що плітки можуть зашкодити родині.
Енґрасі звернула увагу на те, що він сказав «родині», а не «дівчинці».
— Мене тішить, що вона це розуміє, що ви обоє це розумієте, — обережно відповіла вона.
— Тому вона подумала, ми подумали, що буде краще, якщо Амая повернеться додому.
Ось воно. Буря. Хижак. Викидень. Смерть. А вона навіть не відчула запаху біди.
— Що? — недовірливо перепитала жінка.
— Росаріо страшенно страждала через розлуку з донькою. Усі ті вигадки й жахливі слова — лише спосіб захистити себе. Їй здавалося, що люди атакують її, навмисно розпитують, чому Амая переїхала.
Хоча я часто кажу їй, що пересуди односельчан — це нормально. Природно, що вони дивуються: така маленька дівчинка має жити зі своїми батьками та сестрами.
Енґрасі дивилася на брата, але вже не слухала його. Спостерігаючи за ним, вона нарешті збагнула, що він діяв за ретельно прописаним сценарієм. Бездоганний костюм, недоречний візит, нетипові промови для чоловіка, якого вона знала як облупленого. З самого дитинства вони були зовсім різними. Балакуча й весела Енґрасі повсякчас була готова уткнути ніс у книгу, а потім розповідати всім про прочитане. Хуан поводився тихіше й стриманіше; він нетерпляче чекав, коли пролунає дзвінок і закінчаться уроки, аби побігти до пекарні, яку згодом успадкував. Вони завжди любили одне одного, і, хоча Енґрасі була молодшою сестрою, саме вона дбала про нього. Жінка розуміла, що її прагнення захищати брата почасти пояснювалося тим, що вона знала його справжню сутність: простак
Усе збігалося: роль жертви, розщеплення особистості, самопосвята, незрозумілі висловлювання. Той факт, що Хуан сприймав майже як подарунок небес, коли Росаріо ставала нормальною, поводилася як звичайна жінка, дружина й мама, і навіть примудрявся роздивитися у ній самозречення святої.
Росаріо, жертва власної хвороби, нерозуміння оточення і страшних, неконтрольованих нападів. Мучениця, на чию долю випало найбільше страждань. Їй завдали болісного удару, її розлучили з донькою. А вона так старалася! Була терплячою і покірною. Розуміла, що люди її ненавидять, але докладала всіх можливих зусиль, аби виправити ситуацію. Невже ніхто не зробить кроку назустріч?
Підступна маніпуляторка. З одного боку визнає, що не заслуговує прощення, а з другого — просить пожаліти її. Гарна нагода показати, наскільки це важливо для неї, як сильно вона прагне поводитися як слід. Кидає камінь провини на чужий дах. Вдається до єдиного доступного їй прийому — принижуватися і благати про вибачення, а той, хто не здатен виявити співчуття, напевно, має зле серце. Хто ж не зглянеться на хвору матір, яка приносить себе в жертву й зізнається, що змусила дитину страждати, проте сама мучилася незрівнянно більше? У підручниках із клінічної психології цей розлад визначається як «синдром Мюнхгаузена». Мати завдає доньці страждань, а зрештою сама стає об’єктом жалю, симпатії і турботи. Таким чином невротична жінка сіє розбрат у власній родині й цілеспрямовано сходить на вівтар, аби їй били поклони.