Долорес Редондо – Диригент (страница 27)
— Саласар, гадаю, ви помилилися, обнадіявши хлопця. Його розпач зворушив і мене, саме тому я порадив йому покинути місто. Але ви... — Він скорчив сердиту гримасу, від якої його вуса поповзли вниз. — Ви збрехали йому. Не можна робити такі заяви. Ми не певні, що його родину вбив диригент. Ви ж бачили його реакцію. Він ладен хапатися за будь-яку соломинку, щоб не визнати очевидного. Цей хлопець — потенційний самогубця.
Вона зупинилася і, розвернувшись до нього, виявила свою хижу сторону. Прекрасна тигряча шкіра. Навіть її голос нагадував муркотіння.
— Агенте Джонсоне, єдиний спосіб уникнути смерті — намагатися не померти сьогодні, а це не завжди вдається.
І знову ця клята велич, ця безапеляційність судді. Великий Боже! Вона була надто молода, аби розмовляти з такою інтонацією.
— Справді? А що станеться завтра, якщо вам доведеться сказати йому, що ви помилилися? Що з його рідними розправився не серійний вбивця, а його власний батько.
— Що станеться? Він проживе на один день довше. Ще один день, що подарує йому нові шанси, нові знайомства, можливість навчатися і виживати. Життя вчить нас виживати. Якщо ж ти мертва, варіантів немає.
Джонсону відібрало мову. Амая сказала «мертва», і він був певен, що добре розчув її. Вона говорила не про хлопця.
17. Перед смертю
Елісондо
Миттєве засинання — її порятунок. Їй хотілося спати. Сон — це безпека; якщо вона спатиме, коли прийде та жінка, то не дізнається про її візит, а якщо вона нічого не знатиме, то й не страждатиме. Якось їй вдалося заснути без зайвих думок і зусиль, це сталося само собою — можливо, тому, що вона майже не зімкнула очей попередньої очі. Хай там як, але Амая заснула, а прокинувшись вранці, не могла повірити власному щастю: вона спала й нічого не боялася. Більше це не повторилося, але дівчинка не полишала відчайдушних спроб. Вона завжди йшла спати першою; чистила зуби, щоб не було приводу вставати, і ходила до вбиральні, щоб бажання помочитися не розбудило її посеред ночі. Звечора збирала речі в школу, брала з шафи необхідний одяг, розкладала все в ідеальному порядку, а потім лягала в ліжко й заплющувала очі, кличучи сон, жадаючи дарованих ним тиші й забуття.
«Засинай!»
Розвернувшись до стіни, вона стуляла очі й, намагаючись абстрагуватися від усього, чула розмови сестер, які шушукалися на своїх ліжках і ділилися секретами. Крізь міцно стиснуті повіки вона бачила — мов на жовтогарячому кіноекрані — перехід до напівтемряви, коли згасало світло і запалювалася лампа на нічному столику Флори, яка зазвичай читала перед сном.
«Засинай!»
Амая чула, як батько заходив до кімнати, цілував сестер і бажав їм доброї ночі. Потім він наближався до її ліжка й нерішуче схилявся над нею. Іноді він ніжно гладив їй волосся на потилиці, хоча здебільшого не торкався її, бо боявся розбудити, обмежуючись тим, що смикав за край ковдри й обережно укутував дочку.
«Засинай!»
То була найбільша жертва. Амая відмовлялася від теплого батьківського поцілунку, щоб не відігнати сон, що мав прийти, мусив прийти будь-якої миті.
«Засинай, це твій останній шанс!»
У кімнаті западала тиша, яку порушувало лише шурхотіння сторінок книги, що її читала Флора. Двадцять хвилин по тому з коридору долинав голос матері, яка наказувала вимкнути світло.
Якщо вона не засинала до тієї миті, це означало, що у неї нічого не вийде.
«Тобі не вдалося заснути, і зараз вона прийде».
Відтоді хвилини й години тягнулися в напруженому очікуванні.
«Ніколи не спи горілиць!»
Якщо Амая чекала в такій позі, вона відчувала не лише тепло її дихання, а й близькість її губ, дотик її волосся на обличчі, крихітні крапельки гарячої слини, що забризкували їй щоки, а це було нестерпно.
«Ніколи не спи горілиць!»
Також вона відверталася від дверей, аби не піддатися спокусі розплющити очі й вдивлятися в темряву. Щойно Амая бачила її силует на порозі, починала невпинно тремтіти. Так, дівчинка відразу заплющувала очі й удавала, ніби спить, але було пізно; обидві знали, що вона не спала, обидві знали, що вона її бачила. Їй здавалося, що це посилювало задоволення її мучительки, що та живилася її страхом, коли нахилялася нижче й шепотіла:
— Спи спокійно, маленька сучко.
Амая добре чула, як текла її водяниста слина й скреготіли її зуби. Чула, як напружувалися м’язи її шиї та обличчя, коли Росаріо посміхалася, а вона помирала від страху.
«Ні, не дивись на двері».
Тепер дівчинка завжди дивилася на стіну. Зачувши її кроки в коридорі, вона заплющувала очі, завмирала й молилася:
«Отче наш Отче наш Отче наш...»
Розвертаючись до стіни, вона була такою ж беззахисною, як і в інших позах — горілиць або обличчям до дверей. Однак цей вчинок, вираз її обличчя і положення тіла передбачали певну зухвалість, що ображала матір, рівною мірою дратувала й тривожила, роздмухувала лють, поглиблювала зневагу і насамперед бентежила. Мати знала, що мала владу над нею і до смерті лякала її, проте, коли Амая вперше насмілилася повернутися обличчям до стіни, щось змінилося. Дівчинка почула, як вона увійшла до кімнати й наблизилася до ліжка. Її погляд впився у дитину, яка так міцно стулила повіки, що було неможливо не помітити, що вона прикидалася сплячою. Амая відчувала її подих на своєму вусі й на щоці, відчувала жар її губ. Росаріо відкрила рота, нахилилася дуже близько до неї і зробила такий глибокий вдих, що кілька м’яких волосинок дівчинки прилипли до її зубів. Вона затремтіла від безпорадності й щось промимрила, пориваючись заговорити, але зрештою промовчала. Аж раптом жінка випросталася, тримаючи в роті дитяче волосся. Рухаючись, наче у сповільненій зйомці, вона відступила до дверей спальні й завмерла там, довго, надзвичайно довго спостерігаючи за Амаєю, поки та лежала з широко розкритими очима й молилася в темряві:
«Отче наш Отче наш Отче наш...»
18. Смичок
Новий Орлеан, Луїзіана
Вечір суботи, 27 серпня 2005 р.
Амая розплющила очі. Невже вона заснула?
— Саласар, — прошепотів Джонсон, — телефонує агент Дюпре.
В автомобілі загримів голос Дюпре. У неї паморочилося в голові.
Вона зосередилася, силкуючись зрозуміти, про що він говорить.
— Поліція знайшла мертвою цілу родину всередині їхнього будинку в Тампі, Флорида. Агенти Емерсон і Такер перебувають на місці події. Вони на конференц-зв’язку. Агентко Такер, ми слухаємо вас.
Голос Такер, що бринів десь удалині, був майже невпізнанним. Агентка перелічувала збіги з іншими вбивствами. Амая ще не виплуталася з павутиння сну. Слова Такер були незрозумілими через поганий зв’язок і сильний акцент, тож вона мала докласти зусиль, аби щось розібрати.
— Йдеться про родину Семюелз, але вона нічим не відрізняється від попередніх. Таке враження, ніби ми знову в Техасі. Все сходиться. Батько, мати, троє дітей — двоє хлопчиків та одна дівчинка — і бабуся. Сліди від мотузок, постріли в голову, двадцять другий калібр, батьківська зброя, голови розвернуті на північ, вік жертв збігається.
— Ми помилилися. Він обрав Флориду замість Нового Орлеана, — бідкався Джонсон.
— Ні, ми не помилилися. Там працює половина групи, — заперечив Дюпре.
«Половина», — смиренно подумав Джонсон.
— Агенти Емерсон і Такер продовжать розслідування. Вони наглядатимуть за тілами жертв, оглянуть місце події і всі знайдені там предмети. Щойно надійде дозвіл на перевезення трупів, агенти поїдуть до моргу і будуть присутніми на розтині. Ми залишимося тут. Минуло лише чотири дні після вбивства Алленів. Очевидно, що вбивця поспішає. Що б не спонукало його розправитися з цими родинами, він мчить на всіх парах. Гадаю, він приїде сюди, — мовив Дюпре. — Не проґавить такого шансу.
— Агентко Такер, — перебила Амая, — говорить інспекторка Саласар. Де ви зараз? На місці події?
— Так, ми оглядаємо тіла разом із коронером, — пролунав металевий голос Такер.
— Перевірте, чи не лежить поряд із тілами скрипка. Якщо ви подивитесь на загиблих знизу вгору, то, напевно, знайдете її десь позаду або над їхніми головами. Ймовірно, що скрипка недбало валятиметься, нічим не виділяючись з-поміж інших предметів, що висять на стінах або розкидані на підлозі.
Минуло менше двох секунд, і Такер підтвердила:
— Так, там є скрипка. Приблизне розташування — між головами матері й старшого сина. Злегка нахилена праворуч і напівприкрита перевернутим стільцем. Звідки ви знали?
— Саласар, поясніть мені, в чому річ, — звелів Дюпре.
Амая заплющила очі, знову притулилася головою до віконця і махнула рукою Джонсону, надаючи йому слово.
Оскільки Джонсон був хорошою людиною, він одразу примирився з Амаєю і відповів:
— Агенте Дюпре, ми приїхали. Детектив Булл паркує автомобіль у дворі готелю. Побачимось за хвилину. Агентко Такер, пошукайте смичок. Це важливо. Якщо їх убив диригент, ви його не знайдете.
Дюпре вислухав подробиці свідчень Ендрюса, уважно роздивляючись знімки місць події. Він погодився, що предмет у вітальні Мейсонів — частина плечової опори музичного інструмента, який міг бути скрипкою. Фотограф зосередився на трупах. Хоча місце події потрапило в кадр, накопичення сміття, уламків і всякої всячини, перемішаної із землею, пилом і гілками, заважало скласти уявлення про обстановку кімнати, тим паче що поліція прибрала все, що лежало на трупах. Коли сталися вбивства у Кейп-Мей, Бруксвілі та Кілліні, місця події вважалися наслідком стихійного лиха, тож провідне значення надавалося порятунку тих, хто міг вижити. На інших знімках не було видно нічого схожого на скрипку.