Долорес Редондо – Диригент (страница 26)

Усього цього кошмару, до якого Джозеф готувався, просто не існувало. Вкрай розгублений, він слухав і осмислював пояснення доброго самарянина, але водночас шукав плями крові на підлозі, намагався відчути запах смерті, виявити якусь ознаку трагедії, що сталася тут. Та нічого не знайшов. Жодного натяку на те жахіття. Натомість він побачив наплічник брата на вішаку біля вхідних дверей. Захоплено вдихнув ніжні пахощі білих орхідей — улюблених квітів матері, розставлених по всій вітальні. Позирнув на абстрактну картину в блакитних тонах, що вирізнялася на тлі білосніжних стін (сестра намалювала її торік, на уроці образотворчого мистецтва, і вони перевезли це полотно з Сакраменто). Перевів погляд на телевізор з величезним екраном, який батько купив, пообіцявши, що вони разом дивитимуться футбол; коли мати почула ці слова, вона закотила очі під лоба, прикинувшись роздратованою. Він відчув їхню присутність усім своїм єством. Складалося враження, буцімто вони пішли в кіно або на закупи й будь-якої миті повернуться. Джозеф почувався виснаженим; він був звичайним хлопцем, який повернувся додому й потребував спілкування із сім’єю. Попрощавшись із добрим сусідом, який вперто відмовлявся лишати його на самоті, він зачинив за ним двері. Несподівано сповнився сил, неначе підживившись енергією своїх близьких, якою були просякнуті ці стіни. Чітко зрозумів, як діяти далі. То був його будинок, і він має жити в місці, де витали душі його рідних. Таке рішення видавалося більш ніж логічним, тим паче що він досі фігурував у списках студентів, зарахованих до університету. Необхідно перевезти бабусю до Ґальвестона й оселитися тут.

Коли хтось помирає, родичі небіжчика часто замислюються над тим, чого б він бажав, якби не втрутилася смерть. Чи хотіли б його рідні, щоб їхній син чи брат лишився тут після того, що трапилося?

Відповідь на це запитання не мала жодного значення. Адже тієї миті Джозеф побачив скрипку. Блискучий темний інструмент, чия присутність здавалася природною і підозрілою водночас. Хтось поставив його впритул до сталевого каміна, прикрашеного білими свічками за задумом матері. Красномовнішого доказу годі уявити — все одно що вбивця написав би кров’ю імена своїх жертв на стіні.

Зачарований страшним відкриттям, Джозеф не міг відірвати очей від скрипки. Аж раптом ним оволоділо відчуття, ніби він — єдина жива істота в тій кімнаті — опинився на кладовищі. Не відводячи погляду від інструмента, хлопець позадкував до виходу й відчинив двері, дозволивши морському бризу залетіти всередину й звільнити його від гнітючої атмосфери склепу, що змушувала тремтіти з голови до ніг. Він помилився: цей будинок став йому чужим, а його батьки ніколи не повернуться, бо їх убив якийсь незнайомець, а той поліціянт був бовдуром, нездатним бачити далі свого носа.

16. Гладити звіра

Новий Орлеан, Луїзіана

Детектив Джейсон Булл вів автомобіль новоорлеанськими вулицями, що ставали дедалі більш порожніми, і жваво теревенив зі своїм напарником. Тим часом Амая і Джонсон, які влаштувалися на задніх сидіннях, мовчки дивилися у віконця. Джейсон був певен, що ці двоє посварилися. Очевидний висновок. Щоправда, про серйозний конфлікт не йшлося. Джонсон наздогнав Амаю біля автомобіля і сказав їй кілька різких слів, а вона напрочуд спокійно відповіла йому. Ці вашингтонські агенти такі ввічливі, що навіть полаятися нормально не можуть. Вони обмінялися лише двома чи трьома фразами впродовж усієї поїздки від університетського містечка до готелю «Дофін».

Джонсон помітив, що Джейсон витріщається на нього в дзеркало заднього огляду, і сердито відвів погляд. Він мав хорошу репутацію — терпимо ставився до думок інших людей, був приємним у спілкуванні, легко визнавав чужий талант, — тож його не дивувало, що Дюпре прийняв його до своєї групи. Відверто кажучи, він міг зрозуміти заздрість Емерсона, адже це почуття іноді зароджувалося в його серці. Відмінність між Емерсоном та Джонсоном полягала в тому, що перший був дурнем, а другий пропрацював достатньо довго, аби збагнути просту істину: інтереси колективу є важливішими за професійні заслуги. Ось чому Емерсон поїхав з агенткою Такер до Флориди, а він вирушив до Нового Орлеана разом із Дюпре.

Джонсон намагався додзвонитися до Дюпре, коли вони з Амаєю простували університетськими коридорами. Зв’язок постійно обривався. Полишивши спроби, він збентежено позирнув на свою супутницю. Господь відав, яких величезних зусиль він докладав, аби зрозуміти її, але у нього нічого не виходило. Спілкування з нею завжди нагадувало наближення до тигра. Її чарівність і видимий спокій були лише прекрасною шкірою, під якою причаївся небезпечний хижак. Перш ніж увійти до ректорського кабінету, Джонсон подумав, що, зважаючи на молодість Джозефа Ендрюса, хлопець буде більш схильним розмовляти із Саласар, ніж із ним. І він не помилився. Агент відступив назад і не втручався в їхню бесіду, дозволивши їй провести допит. Саласар діяла професійно. Розпитуючи хлопця, вона виявляла силу й водночас вразливість, і це поєднання було надзвичайно сексуальним. За мить до того, як Джозеф почав свою оповідь, у Джонсона виникло відчуття, що хлопець замкнеться в собі. Він нахилився вперед, обхопивши голову руками й обпершись ліктями об коліна так, неначе збирався блювати. Амая підсунула стілець ближче, аж доки її коліна не торкнулися колін співрозмовника, а потім, імітуючи його позу, нахилила голову таким чином, що її волосся майже перепліталося з його волоссям. І тоді він заговорив. Розповів їм про те, як повернувся додому, як знайшов скрипку і тієї ж миті зрозумів, що її залишив убивця його родини, як детектив Нельсон не надав значення його інтуїтивній впевненості, вважаючи її непереконливим аргументом, що не виправдовував непростимого злочину його батька.

Після всіх цих зізнань Джозеф здавався спустошеним.

Джонсон підійшов до Амаї і, нахилившись, прошепотів їй на вухо:

— Я дотримуюсь тієї ж думки, що й Нельсон. До чого тут скрипка?

Вона розвернулася до нього. Її очі люто палали. М’язи напружені.

Готова до бою.

— Я бачила скрипку на фермі Алленів.

— Немає нічого дивного... — запротестував Джонсон.

Амая перебила його, звівшись на ноги й ставши ближче, аби хлопець не чув їхньої розмови.

— І я певна, що бачила подібний інструмент на світлинах із місця події на фермі Мейсонів у Техасі, в тій самій кімнаті, де виявили тіла. На одному зі знімків було видно частину вигину деки й плечову опору, хоча цього недостатньо, щоб визначити, що то був за інструмент — скрипка чи віолончель.

— Невже? Спершу диригент, а тепер скрипка? — мовив він, підвищивши голос.

Ця суперечка привернула увагу Джозефа. Він підняв голову й глянув на агента з проблиском надії в очах.

— Не я обрала це дурнувате прізвисько, — прошепотіла Амая, зробивши шанобливий жест у бік хлопця.

Розважливий Джонсон замовк, помітивши, як дивиться на нього хлопець. Він бачив такі погляди раніше. Вони виражали нагальну потребу знайти будь-який привід жити далі. Та агент усвідомлював небезпеку. Підбадьорювати таких людей все одно що наповнювати повітрям легені потопельника: ти ризикуєш викликати емоційну залежність у того, хто переслідуватиме тебе й проситиме ще одну «дозу», хоча ти знаєш, що надії немає. Він запитав себе, чи відбувалося щось подібне з детективом Нельсоном упродовж останніх місяців, чи мучила його нездатність поставити крапку на важливій сторінці свого життя. Джонсон відвернувся від Джозефа, силкуючись зосередитися і згадати предмети, які бачив на знімках місця вбивства Мейсонів. Як би він не напружував свою пам’ять, йому не пригадувалася скрипка посеред того хаосу. З іншого боку, він не міг сказати напевно, що скрипки не було. Залишалися сумніви. Джонсон печально позирнув на Амаю.

— Якщо це правда...

— Я в цьому певна. Зателефонуйте Дюпре, ми маємо негайно вертатися до готелю. Треба поговорити з детективом Нельсоном і перевірити предмети, знайдені на місцях події. — Вона глянула на годинник. — Агентка поліції Техасу сказала мені, що всі речі, взяті з ферми Алленів, зберігатимуться на державному складі. Якщо ми поквапимося, маємо шанс поговорити з працівниками складу до закриття. Не виключено, що речі, які забрали з будинків інших родин, теж потрапили на склади.

Перш ніж вийти з кабінету ректора, Джонсон нахилився вперед, обперся ліктями об стіл і зазирнув у вічі Джозефу, який нерухомо сидів на тому ж місці.

— Автобуси ще вивозять людей із міста. Якщо ти поспішиш, встигнеш виїхати. Тут доволі небезпечно.

— А що може зі мною трапитися? Помру? — відказав той зі спокоєм божевільного.

Джонсон не знав, що відповісти.

Амая розвернулася до хлопця.

— Ти не можеш померти. Ти допомагаєш нам спіймати вбивцю твоєї родини.

Джозеф вдихнув повітря, й у них склалося враження, ніби обм’якла лялька без кісток, що сиділа перед ними, набула форми й ожила. Він повільно кивнув, неначе проголошуючи клятву.

— Я не помру, — сказав він, дивлячись на Амаю. То була обіцянка.

Вона глянула на нього з майже материнською гордістю. З якоїсь невідомої причини, що зачудовувала Джонсона, дівчина ототожнювала себе з ним.

— Дай мені твій номер телефону, а потім виїжджай із міста.

Джонсон набрав номер Дюпре, проте зв’язку досі не було. Він знову покосився на Амаю, яка, на відміну від нього, навряд чи переймалася розбіжностями в їхніх поглядах. Її більше цікавили міські панорами, що розкинулися за вікном. Обличчя було розслабленим, на губах грала легка усмішка. Такий спокійний вираз робив її молодшою, схожою на підлітка. Часте кліпання віями дало йому зрозуміти, що вона засинає. Він припустив, що за останні дні вона спала не більше кількох годин через насичений графік — подорож до Техасу, написання звіту, ранковий виліт до Нового Орлеана. Чоловік мотнув головою. Вона вміла виводити його з терпіння. Необхідно опанувати себе. Джонсон нормально сприймав накази, бо був досвідченим агентом. Проте в її манерах вгадувалася певна зухвалість, і це дратувало його. Звісно, вона робила це несвідомо, але примудрялася виголошувати свої рішення таким авторитарним тоном, ніби виносила вирок.