Долорес Редондо – Диригент (страница 25)

— А це безпечно?

— Головний корпус витримав натиск інших ураганів, — мовив він, немовби даючи гарантію.

Амая помітила, що з тілом Джозефа Ендрюса Джуніора відбулася певна трансформація, коли вони увійшли до кабінету. Він розпрямив спину, напруживши м’язи плечей таким чином, що, попри його худорлявість, вони чітко окреслилися під тканиною толстовки. Підняв голову й суворо зиркнув на них з-під темних пасом. Опустив погляд лише для того, щоб перевірити посвідчення обох агентів. Тим часом Джонсон відрекомендував себе. Вони домовилися, що він розпочне розмову, а потім відступить у тінь. Джонсон думав, що такий молодий хлопець, як Джозеф Ендрюс, краще поладнає з Амаєю, аніж із ним.

— Добрий день, сеньйоре Ендрюсе. Ми — агенти ФБР. Джонсон і Саласар. Нам хотілося би поставити вам кілька запитань. Чи можу я називати вас Джозефом?

— Ти не агентка ФБР, — мовив він до Амаї. — У твоєму посвідченні написано «тимчасове». Скільки тобі років? Двадцять два?

Джонсон схрестив руки на грудях і відступив на крок назад, дозволивши своїй напарниці грати першу скрипку. Він угадав. Попри удавану ворожість, Джозеф волів розмовляти з нею.

— Мені двадцять п’ять. Так, це правда, я не агентка, а інспекторка поліції, яка тимчасово співпрацює з ФБР. Але він, — вона вказала в бік Джонсона, — справжній агент. Ми входимо до складу розвідувальної групи. Хочемо поговорити з тобою про те, що сталося з твоєю родиною.

Хлопець гірко посміхнувся.

— Те, що сталося з моєю родиною... З моїми близькими нічого не сталося. Так говорять про хвороби, нещасні випадки, катастрофи. А мою родину було вбито. Я торочу про це вісім місяців. Чому ФБР зацікавилося нашою справою саме зараз?

Джонсон втрутився у розмову. Він висловлювався обережно, бо не хотів обнадіювати хлопця інформацією про відкриття справи: це рішення ще не було прийняте.

— Ми лише бажаємо уточнити деякі подробиці. Нам цікаво, чому ти вважаєш, що твою родину вбив якийсь незнайомець.

— Я бачив свого батька мертвим. На його обличчі були сліди від ударів, неначе він бився з кимось.

Джонсон із сумнівом глянув на Амаю, і вона одразу зрозуміла підтекст. Ендрюс міг битися зі своєю дружиною, яка намагалася захистити себе.

— А ще я добре знав мого батька. Він ніколи не завдав би нам шкоди, — додав хлопець.

Джонсон кивнув. Він часто чув таке пояснення.

Джозеф звернув увагу на цей жест.

— Ти не розумієш. Мої батьки любили нас, вони кохали одне одного, і ця закоханість не минулася з роками. Ми часто жартували над ними, коли вони цілувалися чи обіймалися. Мій батько був хорошою людиною, і він щиро любив нас. Ніщо не спонукало би його скоїти злочин, який йому приписують.

— Іноді вимушене переселення може порушити гармонію в сім’ї, а переїзд із Каліфорнії до Техасу передбачає серйозну зміну в житті, — припустила Амая.

— Мій батько отримав вищу посаду у фірмі, де працював; моя мати звикла подорожувати всією країною, аби виконувати свою роботу.

Вони багато місяців чекали на цю звістку. Що ж стосується «зміни в житті», Каліфорнія не обмежується пляжами й серфінгом — там багато чого намішано. Сакраменто — справжня глибинка, а наш будинок у Ґальвестоні був розташований на березі моря. Переселення до Ґальвестона було приємною подією. Моя сестра знайшла нових подруг, а моя мати була в захваті від цього міста.

— Не всі члени родини добре сприймали такі зміни. Здається, твій молодший брат адаптувався погано. Кілька сусідів скаржилися на його поведінку. Здається, один із них написав заяву в поліцію з приводу пошкодження приватної власності.

— Мій брат мав дванадцять років. Зовсім малий. Йому було важко поміняти школу, покинути друзів. Він комизився. Дитячі витівки.

Якось потоптав куртину квітів біля будинку сусіда. Той ще не встиг познайомитися з моєю сім’єю. Подумав, що це якийсь хуліган, і зателефонував до поліції. Трохи згодом мої батьки вибачилися перед ним і виплатили йому компенсацію. Чоловік виявив розуміння і забрав заяву. До речі, після тієї історії вони підтримували чудові стосунки. Саме він був тим сусідом, який навідався до них, аби дізнатися, як вони почуваються після бурі, і саме він... їх знайшов...

Амая помітила його небажання промовляти вголос, що його рідні померли. Він розповідав про вбивство, проте уникав слова «мертві».

— Ти жив у Сакраменто з батьками?

— Так.

— Трохи дивно, що твої батьки перебралися до іншого міста, а тебе залишили.

У світлих очах Джозефа спалахнули два темні вогники. Він гучно випустив повітря з легенів і зробив глибокий вдих, перш ніж відповісти. Було очевидно, що хлопець міг ображатися.

— Вони не залишали мене. За два місяці до запланованого переїзду моя бабуся впала й переламала стегно. Її прооперували, вона дуже добре все витримала й почала видужувати, але, коли настав час їхати, виявилося, що на неї чекає ще один місяць реабілітації. Ми намагалися домовитися зі страховою компанією, але працівники не могли дати нам гарантій, що їй оплатять лікування, якщо ми переїдемо до іншого міста. Я мав розпочати навчання пізніше, тож ми вирішили, що я залишуся з нею у Сакраменто, доки вона не пройде реабілітацію, а потім ми всі возз’єднаємося у Ґальвестоні.

— Ви збиралися жити всі разом у Ґальвестоні?

— Таким був наш план.

— І бабуся мала приєднатися до вас? — спитала Амая, метнувши швидкий погляд на Джонсона.

— Так, — відказав хлопець. — Після тієї халепи батьки вирішили, що надалі бабуся житиме з нами: так буде краще для всіх.

— А хто знав про ваш переїзд?

Джозеф знизав плечима.

— Ну... Гадаю, багато хто знав про це. Сусіди, друзі й, само собою, співробітники фірми, де працював батько, а ще — колеги матері, що допомагали їй знімати програму; учасники театральної студії, яку вона відвідувала; директори й учителі шкіл, де ми навчалися; люди, що оформляли наші медичні страховки. Я вже казав тобі, що йшлося про запланований переїзд.

— Детектив Нельсон розповів нам, що після трагедії ти не повертався туди, а ректор каже, що ти ніколи не виходиш за межі університетського містечка й залишишся тут під час урагану.

Його погляд перемістився до якоїсь невидимої точки в порожнечі, яку він вже шукав раніше.

— Мені немає куди йти. — Інтонація підтверджувала його відчай.

— А твоя бабуся?

Джозеф потупився, і на якусь мить здалося, що промовчить. Утім, він таки заговорив, і його відповідь здивувала їх:

— Ти колись чула вираз «померти від горя»?

Амая кивнула.

— Саме це сказав лікар: вона померла від горя. Хоча бабуся швидко одужувала після операції, вона впала в глибоку депресію, коли наших рідних убили. Пів року тому вона відійшла в інший світ, переживши мою сім’ю лише на два місяці.

Погляд Джозефа знову загубився у порожнечі. Дівчина вдивилася в його обличчя. У тій невідомій далечіні він шукав умиротворення з гірким присмаком, якусь віддушину, де дедалі частіше знаходив прихисток. Амая зрозуміла, що цей хлопець — потенційний самогубця.

— Мені треба знати твої аргументи, — мовила вона, вивівши його зі стану задумливості.

— Мої аргументи? — повторив він, дивлячись на неї так, неначе щойно прокинувся.

— Аргументи, які дають тобі підстави думати, що твоя родина була вбита незнайомцем, який проникнув до будинку. Щось іще, крім знання, що твій батько не скоїв би такого злочину. — Амая трохи нахилилася вперед і дещо наполегливо мовила, заохочуючи його відповісти: — Що саме є найбільш суперечливим? Ти знав їх краще, ніж будь-хто, і мені добре відомо, що кожен із нас наділений умінням інтуїтивно відчувати все, що відбувається з тими, кого ми любимо. Розкажи мені. Зізнайся, що ти відчув нутром. Мало бути щось серйозне, те, що не зміг побачити детектив Нельсон. І навіть тисячі детективів не побачили би цього, бо вони не мали емоційного зв’язку з твоїми рідними. Ти єдиний, кому це до снаги. Що то було?

Джозеф ошелешено дивився на неї, його дихання трохи прискорилося, і вона була певна, що він ось-ось зробить важливе зізнання. З іншого боку, вона розуміла, наскільки йому сумно — його переповнювала особлива печаль, що викликає цілковиту байдужість до всього. Якусь хвильку Амая побоювалася, що він сховається у свою шкаралупу й нічого не скаже. Джозеф відвів погляд і спрямував його на ту саму невидиму точку, але миттєво повернувся звідти й позирнув на неї.

— Скрипка, — рішуче сказав хлопець. — Скрипка без смичка, яка згодом зникла.

Джозеф Ендрюс Джуніор запевняв усіх, що ні на мить не повірив, ніби його батько вбив решту родини. Саме це він казав і стояв на своєму, хоча не розкривав усієї правди. Його впевненість похитнулася, щойно він опинився перед детективом Нельсоном. Той тип старанно виявляв співчуття, проте його голос видавав істинне ставлення, яке полягало в тому, що насправді він не співчував йому, а жалів його. Джозеф умів інтуїтивно вгадувати почуття інших людей. Він розумів, що жалість детектива означала приблизно таке: «Було б краще, якби він загинув разом зі своєю родиною і не переживав цього жаху». І саме це принизливе ставлення з боку детектива породило сумніви в його душі. Він запідозрив, що Нельсон щось знав і приховав від нього цю інформацію. Чоловік поводився так, наче мав неабиякий досвід, бачив найгірше й призвичаївся до цього. Джозеф психологічно готував себе до того, що може побачити, коли переступить поріг батьківського будинку. Не вдаючись у подробиці, Нельсон розповів йому, у якому стані був будинок, коли поліція приїхала туди: безлад, розбиті вікна... Що більше Джозеф відганяв моторошні образи, то яскравіше його уява малювала трупи у вітальні, кров на підлозі, запах страху. Він знав, що не готовий увійти туди, що побачене назавжди змінить його життя, але вибору не було. Сусід — той самий чоловік, який написав заяву на брата Джозефа, коли той потоптав його сад, той самий, який знайшов тіла вбитих, — виявився хорошою людиною. Щойно поліція дала дозвіл, він найняв робітників і попросив їх вкрити розбиті вікна дерев’яними панелями, а також ретельно все вимити. Він спробував пояснити це хлопцеві, коли вів його до дверей.