Долорес Редондо – Диригент (страница 112)
Проходячи перед парадними дверима, Ленкс злегка кивнув і звернув до кухні. Він стискав ключі у долоні, хоча знав, що вони не знадобляться, бо Томас і Мішель, як завжди, залишили двері відчиненими. Він сердито хитнув головою і глибоко вдихнув повітря через ніс.
Мартін старанно зачинив двері, не забувши накинути засув. Несподіваний візит сусідки не влаштовував його. Не варто ризикувати.
Запах немовляти був відчутним навіть на кухні. Присутність малюка приємно вразила його. То був знак, що віщував якусь надзвичайну подію, якесь диво. Так пахне щойно народжене створіння. Цей аромат асоціювався з обіцянкою винагороди, веселкою в небі, що проголошувала волю Господа, який давав йому безліч можливостей і благословляв його нове життя. Відколи Мартін дізнався про третю вагітність своєї дружини, він дедалі більше розумів, що цей хлопчик — передвісник кінця, послання вищих сил, якого він потребував, аби зірвати з обличчя пов’язку, що засліплювала його. Охоплений розпачем, чоловік запитував себе, чи завжди буде так, чи не нависло над ним прокляття, що знову і знову штовхало його в безодню помилок і поразок, яка поглинала його родину, а він, нещасна жертва обставин, міг лише молитися за упокій їхніх душ. Проте Господь зачиняє двері й відчиняє вікна. Невдовзі він збагнув Його задум. Він розпочне все з чистого аркуша, і наступного разу у нього вийде краще.
Мартін почув голоси своїх рідних у вітальні. Вони розмовляли тихо. Майже пошепки. Мабуть, дитина спала. Він вийняв револьвер, вперся ним у стегно й перетнув коридор.
Канапа у формі літери
Почулося клацання зброї, знятої із запобіжника.
— Мартіне Ленксе, підніміть руки вгору. Я — агентка ФБР. Ви заарештовані, — мовила Амая, стоячи за його спиною і цілячись йому в голову.
Мартін сердито скривив рота.
Кетрін, Мішель і Томас рвучко підхопилися і стали біля Наталі та малюка, з іншого боку канапи. Вони з жахом дивилися на гостю. Немовля заплакало. Кетрін — теж. Дружина Ленкса тремтіла з ніг до голови, та найбільше Амаю непокоїв хлопчик. Він застиг на місці, не відриваючи погляду від батька.
— Тату, що відбувається? — долинув стишений голос дівчинки.
Мартін позирнув на своїх рідних і навіть дозволив собі усміхнутися.
— Усе добре, сонечку.
Амая кипіла від люті. «Заборони йому розмовляти з ними».
— Замовкніть і виконуйте мій наказ, Ленксе!
— Ви помиляєтесь. Мене звуть Роберт Девіс. Я не знаю нікого на ім’я...
— Мовчати!
Жінки тоскно застогнали, а схлипування дівчинки та малюка злилися в єдину мелодію.
«Треба заспокоїти заручників. Зроби це!»
— Нахиліться і стійте спокійно. Невдовзі все закінчиться.
Усі, за винятком підлітка, підкорилися.
«Зберігай спокій, — сказала вона собі. — Ти майже схопила його».
— Мартіне Ленксе, покладіть зброю на підлогу і підніміть руки.
Я не повторюватиму двічі.
Мартін, не випускаючи пістолет, повільно здійняв руки й почав розвертатися.
«Ні, щось пішло не так». Мартін рухався, хоча не мав би робити цього; він озирався, бажаючи подивитися на неї. Мартін мав п’ятдесят п’ять років, проте був худорлявим і підтримував гарну фізичну форму. Він оцінював її сили, хотів з’ясувати, наскільки вона небезпечна.
— Ані руш! — звеліла Амая, обхопивши зброю обома руками.
Дотик пістолета завжди заспокоював її, але цього разу все було інакше. 900-грамовий «глок», з яким вона тисячу разів тренувалася, несподівано видався їй напрочуд важким. Вона відчувала, як під пахвами виступають краплинки поту і стікають в улоговинку між грудьми.
Мартін умів визначати ступінь ризику й аналізувати ймовірні сценарії розвитку подій. Якби він був дурним, неуважним або божевільним, йому би не вдалося тікати від правосуддя цілих вісімнадцять років. Інших поліціянтів у будинку не було — вони би вже увірвалися до вітальні. Дівчина прийшла сама, і, судячи з її голосу, вона була юною і, безсумнівно, недосвідченою. Він вловив запах її страху, до якого домішувався інший — більш задушливий і зловонний.
Амая відразу зрозуміла, що хлопчик створюватиме проблеми. Про це свідчила його напружена поза. Виструнчившись, він визивно дивився на батька, наче бачив перед собою ворога. Амая здогадалася, що їхні відносини давно зіпсувалися. Підлітки мають добре розвинене шосте чуття, що дозволяє визначати аномалії у поведінці батьків. Цей радар, що живиться обожнюванням, щирістю і безмежною любов’ю, починає працювати, щойно дитинство добігає кінця. Люди багато говорять про любов батьків до дітей, але ніхто не любить своїх рідних так сильно, як малий хлопчик, і ніхто не судить їх так суворо, як це робить підліток.
— Вона каже правду? Ти хочеш убити нас, тату? — вкрай серйозно спитав хлопчик. «Тату» пролунало як лайливе слово.
Положення тіла Ленкса постійно змінювалося, і це змушувало Амаю рухатися. Якщо вона не стоятиме ззаду, у неї не вийде заломити його руки за спину й одягти наручники.
«Наручники? Він досі озброєний. Міцно тримає пістолет».
— Мартіне Ленксе, киньте зброю. Це останнє попередження.
— Тату, — знову подав голос хлопчик.
— Замовкни, Томасе. — Ленкс повільно розвертався до нього.
— Я не замовкну, — відказав той, підступивши на крок ближче до свого батька.
— Томасе, будь ласка... — заблагала перелякана мати.
Однак хлопчик ступив ще один крок уперед, поки сестра і бабуся намагалися завадити йому, тягнучись до нього, мов паростки виноградної лози.
— Тому ти крався ночами до кімнати Мішель?
— Замовкни! — звелів Ленкс. Він уже повністю розвернувся до сина. Їх розділяла лише канапа.
— Він заходив до твоєї кімнати? — запитала його дружина, дивлячись на доньку. На її непримітному обличчі промайнув якийсь новий вираз, що наділив її певною красою. Саме тоді Амая звернула увагу на її подібність із сином.
Дівчинка заплакала й кивнула.
— Він лякав мене. — зізналася вона.
В очах жінки читалася відраза до Мартіна, а в очах хлопчика — вирок батькові.
— Заради бога! — обурено скрикнув Ленкс. — Це ж моя донька.
Я б ніколи не торкнувся її. Ви ще більш збочені, ніж я думав, якщо могли вигадати таке. — Він опустив руки й оглянув зброю, наче раптом усвідомив, що міцно стискав її пальцями.
— Ленксе, підніміть руки! — наказала Амая, підвищивши голос. Вона зайняла більш зручну позицію для здійснення пострілу.
Ленкс витріщався на свого сина-підлітка так, наче вони були самі в кімнаті.
— Ні, — мовив Томас, — ти не торкнувся би її, але без жодних вагань повбивав би нас усіх. Я вже давно це знаю.
— Замовкни!
— Ти прорепетирував з Ендрюсами. Ось чому пропала скрипка Мішель.
— Замовкни, Томасе! Стули пельку!
— Ти не любиш нас, — дуже спокійно сказав Томас, констатуючи факт.
«Ти не любиш нас», — пролунав голос маленької дівчинки в голові Амаї.
— Замовкни! — гаркнув Ленкс, нервуючись дедалі більше.
«Замовкни!» — гаркнула її мати, наближаючись до неї.
— Ти ніколи не любив нас, — мовив Томас.
«Ти ніколи не любила мене», — мовила дев’ятирічна Амая.
— Я не любив вас?
«Він уб’є свого сина так само, як вона вбила тебе. Він вистрелить у нього».
— Наказую вам опустити зброю! — крикнула Амая.
Мартін Ленкс почув наказ. Здавалося, її голос повернув його до реальності. Події розгорталися з блискавичною швидкістю. Він розвернувся і тієї ж секунди вистрелив.
Амая здригнулася від сильного удару в груди, відчувши, як усе повітря виходить з її легенів. Вона впала горілиць. Одна половина її тіла залишилася у вітальні, а друга опинилася в коридорі. Оглушена, але притомна, вона слухала крики присутніх; немовля плакало. Дивно, що болю не було, але вона задихалася. Дівчина відкрила рота й зробила глибокий вдих, прагнучи заповнити порожнечу, що стрімко збільшувалася. І тоді її пройняв біль. Різкий, всеохопний.
Смертельний. Нажахана, вона підняла голову в намаганні щось побачити. Маленька темна пляма розміром не більше монети розповзалася саме там, де — вона знала це напевно! — була верхівка її серця.
«Шок, викликаний пострілом. Звичайний шок. Ти тисячу разів читала про такі стани. Годі думати про кулю в твоєму тілі».