Долорес Редондо – Диригент (страница 103)
— А цей дивний малюнок на грудях... — з острахом мовив Хуан.
— Опік. Їй пофортунило, що інших немає. Повітря навколо блискавки нагрівається так сильно, що випаровує воду; це пояснює, чому її одяг почасти згорів і вона була повністю сухою, коли її знайшли. Повторюю: хоча цей шрам нагадує татуювання, йдеться про незвичайний опік, що виступив назовні, поки електроенергія пробігала тілом Амаї, змусивши червоні тільця у капілярах піднятися до епідермісу й лишивши дивну позначку, що зветься «фігурою Ліхтенберга». З часом вона потьмяніє.
— Можна нам увійти? — спитала Енґрасі, дивлячись на скло, що відділяло їх від Амаї.
— Так, але по черзі. Разом не можна.
— Іди першим, — вирішила жінка, перевівши погляд на свого брата.
Коли Амая прийшла до тями, вона побачила свого батька, який стояв біля лікарняного ліжка. Бліде лице, мокре після дощу волосся обліпило чоло. Червона лінія окреслювала повіки, що набрякли від сліз. Завваживши, що вона розплющила очі, він турботливо нахилився над нею. На обличчі читалося хвилювання, що поволі змінювалося полегшенням. Цей занепокоєний вираз сповнив її такої пронизливої ніжності, що вона мало не захлинулася у морі емоцій.
—
— Мовчи,
Чисті блакитні очі Амаї блищали від непролитих сліз.
— У лісі хтось був. Іпар не дозволив йому підійти.
Хуан відчув, як спину пройняв озноб, коли він уявив загрози, що нависали над його донькою.
— Все минулося,
— Мені було дуже холодно. Раптом я побачила будинок.
— Ти натрапила на будинок? — здивувався Хуан.
— Там був чоловік... дуже гарний... та інші.
Хуан напружився. Серце стиснуло лихе передчуття, що мучило його весь день. Її оповідь не подобалася йому.
— Вони були... поганими. Я хотіла увійти й зігрітися, але Іпар не дозволив мені.
Дівчинка широко розкрила очі, неначе згадавши щось важливе.
— Тату, а де Іпар?
Хуан повернув голову вбік. Чорт забирай! Як же йому не хотілося казати їй правду!
— Іпар дуже любив тебе, донечко. Він був хорошим собакою і вірно служив тобі до кінця.
Сльози нестримно потекли її щоками. Амая ледь чутно прошепотіла «ні» і заридала з невимовним сумом та відчаєм. Хуан був приголомшений. Він ніколи не бачив свою дівчинку в такому стані — зазвичай вона тихенько плакала, не привертаючи уваги. Її зітхання і голосіння стривожили медсестер, які хутко прибігли до палати.
— Що ви зробили з нею? — запитала одна з них, суворо позирнувши на Хуана й відштовхнувши його до підніжжя ліжка.
— О господи! Нічого я не робив! — ображено відказав Хуан. — Річ у тім, що. — спробував пояснити він, — її собака помер.
— А ви не могли дочекатися слушної миті, аби повідомити їй про це? Чоловіче, ви маєте дбати про неї!
«Чоловіче» пролунало як лайливе слово. Найбільше його зачепило те, що жінка нагадала йому, що він — батько Амаї — мав дбати про неї.
— Вам час іти, — мовила друга медсестра спокійнішим тоном.
— Дозвольте мені хоча б попрощатися з нею, — заблагав він.
Жінка кивнула, тож Хуан підступив до ліжка збоку.
Амая все ще плакала, але бурхливий потік сліз змінився слабенькою річкою, що струмувала зі стулених очей, які вона прикривала вільною від голок рукою.
—
Амая розплющила очі. У них не було докору. Дівчинка здійняла вільну руку, жестом просячи батька обійняти її. Вона завжди любила його. І збиралася сказати йому про це...
Сповнений любові й печалі, Хуан схилився над нею і почув її тоненький голос:
— Тату, там була мама. Вони з тим чоловіком чекали на.
Хуан випростався, звільнившись від її обіймів. Очі були широко розкриті, серце несамовито калатало від лихих передчуттів невідворотної біди. Він знову опустив голову і прошепотів їй на вухо:
— Амає, нікому не кажи. Якщо ти мене любиш, мовчи. Нікому не кажи.
Вся любов, що її вона відчувала як тоді, так і завжди, міцно стиснула їй груди. Слова, що мали передати багатство її почуттів, померли всередині, пристали до голосових зв’язок, перетворившись на болісний спогад. Неспроможна вимовити жодного звуку, дівчинка кивнула, і ця мовчанка стала останньою батьківською таємницею, яку вона зберегла, і водночас причиною охолодження її любові.
Хуан відчув дотик щоки Амаї. Вона ствердно кивнула.
Коли він підвівся, дівчинка вже не плакала.
Вона дивилася йому прямо у вічі. Хуан інтуїтивно збагнув, що саме таким буде обличчя дорослої Амаї — серйозним і рішучим. Засоромившись, він відвів погляд і рушив до виходу.
—
Амая не відповідала три секунди. Коли вона заговорила, Хуан зрозумів, що вони прощаються навіки.
—
Енґрасі чекала на нього за перегородкою. Хоча жінка не чула жодного слова, вона пильно стежила за кожним жестом брата й племінниці. Хуан зупинився поблизу неї, не піднімаючи голови. Він тихо проливав сльози.
— Вона плакала через Іпара? — спитала Енґрасі, навіть не глянувши в його бік.
— Так.
— Ти ж не сказав їй?..
— Ні, звісно ні, — образився він. — І ти ніколи не розповідай їй.
Енґрасі кинула на нього гнівний погляд. Він знову опустив голову.
— Яким нелюдом треба бути, щоби розповісти дівчинці, що хтось випотрошив її собаку і повісив на дереві біля узлісся?
Хуан не відповів. Він заливався слізьми. Енґрасі з відразою відвернулася.
— Я вивезу Амаю з Елісондо.
— Так, — погодився він.
— Ти не зрозумів мене. Амая не повернеться до Елісондо. Щойно її випишуть з лікарні, ми поїдемо звідси.
Хуан кивнув.
— Відвези її подалі. Гадаю, Памплона не годиться. Хай їде... Я дам тобі грошей. От тільки ніколи не кажи мені, де вона перебуває. Я — слабка людина, Енґрасі. Якщо Росаріо довідається.
70. Скрипка Міка
Болота
Середа, 31 серпня 2005 р.
Джонсон повернувся разом із Буллом і Шарбу. Дюпре не змусив їх довго вмовляти себе.
— Ми знайшли його. Диригент — це Мартін Ленкс. Його нинішнє ім’я — Роберт Девіс. Працює інспектором в Американській страховій асоціації. Виїжджає на місця, де сталося стихійне лихо. Влаштувався на цю роботу за пів року після того, як розправився зі своєю першою родиною у Медісоні. Оформляючи страхові поліси, він здобував доступ до всієї інформації про ту чи іншу родину — кількість членів, особи, що постійно проживали в будинку, наявність зброї, вік, нещасні випадки, судові позови, кримінальна відповідальність за дрібні злочини. Він отримував усі дані з перших рук, а потім, аналізуючи їх, доходив певних висновків щодо поведінки тих людей і виносив їм вирок. Наразі Ленкс мешкає у Техасі зі своєю новою родиною, але вісім місяців тому перебував у їхньому будинку в Ґальвестоні, що знаходиться по сусідству з маєтком Ендрюсів. Саме тоді дружина сповістила його, що чекає на третю дитину.
— Добрий самарянин, біс би його брав, — прошепотів Шарбу, дивлячись на Амаю.
Дюпре провадив далі:
— Він має сина та доньку. Дівчинку звуть Мішель, і вона грає на скрипці. Цим інструментом він скористався, аби перетворити вітальню Ендрюсів на концертну залу. Саласар мала рацію. То був його перший злочин, скоєний імпульсивно та ірраціонально. Та він не зважав на ризик. Його світ розлетівся на друзки, щойно йому повідомили новину про третю дитину. Попереднє життя відтворювалося до найменших подробиць. На його думку, вбивство Ендрюсів було обґрунтованим, оскільки неслухняний сусідський хлопчик, який засмучував батьків, потоптав його сад.
— Козел, — буркнув Шарбу, не в змозі стриматися.