Долорес Редондо – Диригент (страница 102)

— Що скажете? Перемикання.

— Скажу, що ви геній, Пауло. Перемикання і кінець зв’язку.

68. Чи настали сутінки в Бастані?

Болота

Дюпре знову глянув на Амаю, яка так міцно вчепилася у поруччя містка, ніби вважала його джерелом своєї мисленнєвої енергії. Чоловік підступив ближче, витягнув руки вперед і показав їй аркуш із зображенням серця.

— Гарний малюнок.

— Я навчилася малювати серця, коли мені було дванадцять. Один лікар показав мені, як це робиться.

— Моє серце здавлене посередині, нагадує одну з пасток для восьминогів, які використовують у Японії.

— Такоцубо, — мовила вона.

Дюпре усміхнувся, роздивляючись її із властивим йому виразом, який раніше насторожував її. Цього разу вона не нервувалася.

— Якби вас попросили описати своє минуле одним словом, виділити один-єдиний аспект або відтінок, що б це було?

Вона відповіла без жодних вагань:

— Ніч. — Вона витримала паузу. Дюпре був певен, що її мозок обмірковує сказане. — День у Бастані був більш-менш стерпним, проте, коли на долину опускалася ніч...

— А зараз? Чи настали сутінки в Бастані, Саласар?

— Там завжди панує ніч.

Дюпре обдарував її печальною, але ніжною усмішкою.

— Ви боїтеся темряви, Саласар.

Амая розімкнула губи, пориваючись відповісти, однак не могла добрати слів.

— Ось чому ви залишаєте світло увімкненим, коли спите.

Вона промовчала.

— Вам страшно, але ви освітлюєте спальню, бо хочете бачити появу вашого ворога. Вам страшно, але ви чекаєте на його прихід, і це робить вас надзвичайно сміливою людиною.

Вона потупилася. Дюпре лагідно взяв її за підборіддя, змусивши поглянути на нього.

— Я зрозумів це, коли вперше побачив вас на лекції. Тоді ви були студенткою Університету Лойола. Згодом, у Квантіко, я зустрів вас знову. Ви природжена слідча. Спробуйте контролювати свій гонор... не повністю, але певною мірою. Якщо ви ігноруватимете поклик інстинктів, то будете пересічною інспекторкою, однією з багатьох.

І дослухайтеся до свого серця. Тоді ви станете однією з найталановитіших слідчих, яких мені пофортунило знати особисто. Дослухайтеся до свого серця, тому що ми троє — ви, я, Скотт Шеррінґтон — маємо дещо спільне. У нас зупинилося серце, та ми з якоїсь причини повернулися з потойбіччя. Ми мусили померти, аби навчитися тікати з пекла. Наша перевага полягає в тому, що ми не лише запам’ятали дорогу туди й назад, а й навчилися розпізнавати людей, які ступили на цей шлях.

— Проклятий привілей, — пробурмотіла вона.

— Я маю попросити вас зробити мені одну послугу. У Нола живе одна людина. Нянька — жінка, яка замінила мені матір. Її будинок знаходиться у Треме. Я знаю, що цей район дуже постраждав. Однак вона сказала, що знайде прихисток на стадіоні «Superdome».

— Я не знаю, чи уклали списки евакуйованих. Спробую розпитати, — мовила вона.

Дюпре кивнув, усвідомлюючи, що просив неможливого, але він мусив сказати це.

— А зараз дозвольте мені розповісти вам одну річ, перш ніж повернуться наші колеги. Для них я підготував іншу версію. Ви звикнете до цього. Вам доведеться часто вдаватися до таких хитрощів упродовж своєї кар’єри. Ви маєте звикнути приховувати правду в разі потреби, адже проти дурості або нетерпимості нічого не можна вдіяти. До того ж мало хто бачить те, що бачите ви. Брешіть, якщо немає вибору; брешіть, аби врятувати своє життя, відстояти істину і справедливість. Але пообіцяйте: при цьому ви завжди пам’ятатимете, що брешете, що знаєте правду, і ніколи не обманюватимете ні саму себе, ні мене, — почав Дюпре. — Я розкажу вам дещо важливе. Те, що зрозумієте тільки ви.

— Спершу дайте відповідь на одне запитання, — перебила вона його. — Ми друзі?

— Життям присягаюсь, — відповів він, узявши її за праву руку і сунувши їй у долоню маленький сірий мішечок.

Амая усміхнулася.

69. Відьма

Елісондо

Коли Амаї Саласар було дванадцять років, вона загубилася в лісі і пробула там шістнадцять годин. Її знайшов чабан Хуліан Андія, простуючи луками. Упродовж багатьох років він розповідав усім охочим історію про те, як перетинав рівнину і громовиця кинула йому під ноги доньку подружжя Саласар. Її виявили на світанку, за тридцять кілометрів на північ від місця, де вона збилася з дороги. Дівчинка лежала непритомна під зливою; почорнілий обвуглений одяг, подібний до вбрання середньовічної відьми, яку витягли з вогнища, контрастував із білосніжною, чистою, холодною шкірою, неначе витесаною з криги. Вона загубила один чобіток, і майже всі її речі обернулися на попіл. Попри те що вона провела під дощем стільки часу, її шкіра була сухою. Та дитина прилетіла на блискавці, немов богиня Марі. Попервах Хуліан закричав не тому, що хотів покликати когось на допомогу, а тому, що був приголомшений цим видовищем. Він не насмілився торкнутися її, оскільки пам’ятав одне повір’я: якщо людина торкається когось ураженого блискавкою, електрика перескочить на неї і може вбити. Найкраще рішення — ляснути пораненого палицею або будь-яким дерев’яним предметом, на який перейде струм, а вже потім торкатися. Однак перший жандарм, що прибіг на його крики, сказав йому, що то дурниці, що електроенергія вийшла з тіла дівчинки через ноги, зірвавши з неї один чобіток і продірявивши другий. Схилившись над нею, він намацав пульс і виявив, що серце не билося — його зупинив електричний розряд. Той жандарм та його напарник разом намагалися повернути постраждалу до тями і заспокоїти її батька, який, щойно побачивши доньку, кинувся до неї, горланячи якісь нісенітниці: «То були не сни», «Ти казала правду, то були не просто сни», «Ти бачила не лише кошмари».

Чабан дійшов висновку, що дівчинка бачила віщий сон, завдяки якому дізналася, що її вдарить блискавка. Хуліан припустив, що батько не дослухався до її слів. Логічно. Хто міг дорікнути йому за це? Якимось незбагненним чином сни Амаї справдилися. Не менш загадковим було й те, що її принесла громовиця. Він бачив це на власні очі. Коли вони зірвали з неї останні клаптики одягу, то побачили на грудях дуже дивний малюнок — червону блискавку, своєрідне «татуювання», викарбуване вогнем, подарунок богині бур. Також ніхто не розумів, чому її шкіра була крижаною на дотик, якщо її вразило струмом, і чому вона залишилася сухою попри те, що дощ лив цілий день. Трохи згодом знайшовся її собака, і його поява ще більше збила людей з пантелику. Хуліан міг би пояснити їм, що сталося, викласти одну зі своїх теорій, але він не ділився ними з незнайомцями. Звісно, він розповів близьким людям, що з давніх-давен відьми піднімалися до печер богині Марі, лишали пожертви й просили про різні послуги, прагнучи отримати те, чого не давав їм Господь, піти проти волі природи. Особисто він волів би радше змерзнути до кісток, ніж бути чимось зобов’язаним відьмі. Боже збав! Донька Саласара завжди здавалася йому дивною, хоча Хуліан ладен був присягтися, що казав це без злорадства і не відчував антипатії до дівчинки. З представницями цього племені краще не жартувати. Як казала його покійна бабця (а вона була мудрою жінкою), не варто вірити в їхнє існування, але не варто казати, що їх не існує.

Амая лежала на ношах у відділенні інтенсивної терапії. Верхня частина її тіла була прикрита тонким простирадлом. Шкірний покрив — за винятком здертих колін і подряпаних рук — був таким блідим, ніби вона померла і втратила всю кров. Одна медсестра пильнувала за екраном біля ліжка, а друга оглядала її зіниці кожні кілька хвилин.

Енґрасі та Хуан Саласар, тримаючись за руки, слухали лікаря. Обоє дивилися на Амаю крізь скляну перегородку.

— Ми зробимо їй більше аналізів, коли вона отямиться, та все вказує на те, що серйозних ушкоджень немає.

— Чому ж тоді вона ще не прокинулася? — спитала Енґрасі.

— Це величезний виклик для її організму. Тим паче що вона провела стільки годин під зливою, причому більшу частину часу в темряві, — змерзла, самотня, заблукала. Цілком нормально, що таке випробування виснажило її. Кілька днів вона почуватиметься дуже втомленою. Коли нам загрожує серйозна небезпека, мозок використовує всі ресурси з однією-єдиною метою — вижити. Вона геть знесилена.

— Чи правда, що її серце не билося? — продовжувала допитуватися Енґрасі.

— Так, її серце не билося, хоча ми не можемо визначити, скільки часу це тривало. Блискавка генерує потужний електромагнітний імпульс за якусь частку мілісекунди. У десяти відсотків людей, уражених електричним розрядом, зупиняється серце і блокуються дихальні шляхи. Їй пощастило, що жандарми, яких викликали туди, знали, як воскресити її.

Енґрасі затулила рота долонями. Слово «воскресити» розхвилювало її — ніколи в житті вона не відчувала такого переляку. Якщо Амая воскресла, це означало одне: вона була мертва. Її дівчинка померла, і байдуже, скільки часу вона пробула в такому стані — кілька хвилин або кілька секунд. Її дівчинка померла, а вона, знаючи, яка загроза нависла над нею, не змогла захистити її. Ігнасіо й Хосепі мали рацію: треба було вивезти її якнайдалі звідси, знайти місце, де ця долина не дотягнулася би до неї. Збагнувши, що лікар продовжує говорити, Енґрасі перемкнула на нього увагу.

— Вона дуже молода й сильна, тож ми сподіваємося, що травм не залишиться. Однак я маю попередити вас, що іноді спостерігаються судоми, зомління і, найчастіше, амнезія. Більшість людей, які отримали поранення від удару блискавки, не пам’ятають, що з ними сталося до нещасного випадку.