Долорес Редондо – Диригент (страница 104)

— Він заплатив бригаді прибиральників, аби бути певним, що на місці події не лишилося жодних доказів. Неважко уявити, про що він думав, коли Джозеф зізнався йому, що зателефонує до поліції. Та ще й його донечка могла сказати, що скрипка, де було надряпано її ім’я, десь загубилася.

— Ленкс прокрався до будинку і забрав інструмент до повернення криміналістів, — докинув Джонсон.

— Чому він не зробив цього раніше? Було дуже небезпечно використовувати скрипку власної доньки, — здивувався Булл.

— Ленкс схибив. Поквапився через те, що перехвилювався, дізнавшись про вагітність дружини. Йому стало ясно, що минуле наздоганяє його. Він убив знайомих із сусіднього будинку — типова помилка новачків, непереборне бажання, що дозволяє вистежити й спіймати злочинців такого штибу. Пам’ятаєте теорію географічного профілювання Кантера, що пояснює поведінку серійних убивць? Нещодавно на неї послався агент Емерсон.

— За два дні дружина Ленкса має народити в Техасі. Ми з Саласар вважаємо, що він трохи затримається у Нола, а потім повернеться додому і вб’є їх.

— Час їхати. Наша робота в Новому Орлеані закінчена, — сказав Джонсон.

Дюпре на секунду відвів погляд, перш ніж мовити таке:

— Шарбу, Саласар і ви вирушите до Нового Орлеана, щоби знайти й зупинити Ленкса. У разі необхідності поїдете за ним до Техасу й заарештуєте в його власній оселі. Ми з детективом Буллом залишаємося. Треба виконати одне завдання.

Амая помітила, що Булл весь час стояв, втупившись поглядом у землю. Вони з Дюпре заздалегідь домовилися про все.

Джонсон покосився на Амаю та Булла.

— Агенте Дюпре, за всієї поваги до вас маю зауважити, що Саласар — тимчасова агентка, а Шарбу навіть не працює у ФБР. Не ображайтесь, — мовив він до Білла.

— Правда не може образити.

— Саласар нічим не поступається найкращим агентам, з якими ви працювали. Що ж стосується Шарбу, — Дюпре підморгнув детективу, — він уродженець Нола і врятує вашу шкуру, адже знає це місто як ніхто інший.

Джонсон хотів заперечити, але Дюпре повів далі:

— Я мало чим допоможу вам. Вчора я мало не помер, а сьогодні знову ослаб після виснажливої поїздки до маєтку. Боюсь, що знахарю доведеться продовжити моє лікування. Булл залишиться, і ми продовжимо розслідування «справи Самеді», що охоплює чимало нерозкритих злочинів, викрадень, збройних нападів... У тій кімнаті лежать шість мертвих дівчаток і троє випатраних чоловіків. Ми повернемося до міста разом із сестрами Джейкоба, коли це буде безпечно. У жодному разі я не залишу їх тут, але було б нерозумно везти їх до Нового Орлеана зараз. До того ж знахар хоче провести поховальну церемонію для Медори, ритуал, який він називає «прощанням із тілом». Щось на кшталт похорону, що дозволить їй остаточно померти й знайти вічний спокій. Ми з Буллом вважаємо, що маємо бути присутніми; врешті-решт, ми знали її рідних і почасти несемо відповідальність за те, що трапилося з нею: якби ми врятували її, все було б інакше.

— Безперечно, її спіткало страшне лихо, — мовив Шарбу. — Та ви ні в чому не винні й нічим не можете зарадити біді. Усе скінчилося.

— Помирати непросто, — відказав Дюпре, дивлячись йому у вічі. — Тим паче таким людям, як Медора, які майже все життя вірили, що вони мертві. Хоч би які чари наклали на Френка Карліно і Джерома Ліретта, їм довелося багато годин чекати на припинення своїх страждань попри те, що одному вийняли нутрощі, а другому відтяли голову.

— Ви маєте на увазі, що дехто продовжує жити і після фізичної смерті.

— Я маю на увазі, що дехто довго мучиться, особливо якщо його переконали, що хтось володіє секретними знаннями й може повернути його з потойбіччя або затримати у світі живих. Смерть — так само як і народження — важке випробування. Ми можемо зробити це самі, але все виходить краще, якщо нам допомагають, зустрічають нас на початку і в кінці шляху. — Він метнув на них відвертий погляд, розвіюючи останні сумніви. — Ми з Буллом залишаємося. Ви відпливаєте негайно. Готуйтеся. Маєте якісь запитання?

71. Істина і справедливість

Болота

Булл і Дюпре стояли на причалі, дивлячись на човен, що віддалявся від берега. Перш ніж вирушити у плавання, група здійснила кілька дзвінків, аби пересвідчитися, що хтось чекатиме на них із підхожим автомобілем поблизу Хуми, а потім їх знову впустять до військово-морської бази. Потрапити до міста було не менш складно, ніж виїхати за його межі. Коли кільватерний струмінь зник, Булл витягнув із кишені мобільний телефон і простяг його Дюпре.

— Я поміняв сім-картку в моєму телефоні. Вуаля! — Увімкнувши пристрій, він показав йому екран, що заповнювався різними символами й бульбашками.

— Добре, — похмуро відказав Дюпре.

— Так, це добре. І що тепер? Можливо, якщо ми залишимося тут, нам удасться відстежити місцеперебування тих покидьків, коли вони вийдуть на зв’язок. Проблема в тому, що Самеді — незалежно від того, чи це людина, чи ціла організація, — добре знав Лена. Вони сподіваються почути його голос. І вони неодмінно подзвонять. Варто їм запідозрити, що відбувається щось дивне, як вони припинять будь-яке спілкування. Ми не маємо обладнання для визначення місця розташування абонентів. Сумніваюсь, що за нинішніх обставин ми знайдемо в усьому штаті бодай один поліцейський відділок, готовий позичити нам необхідну апаратуру.

— Я не маю наміру відстежити їхнє місцеперебування.

Булл терпляче чекав на пояснення.

— Коли вони зателефонують, Домінік розповість їм, що сталося.

— Але...

— Самеді не знав Домініка особисто. Домінік не був знайомий із Самеді. Посередником був Лен. Останній розсердився, бо нездара Піт дозволив дівчаткам потонути, і застрелив його. Він повідомив Самеді, що вбив Піта через те, що вони втратили улов з його вини. Гадаю, Лен отримав його дозвіл на те, щоб залучити до банди нового помічника. Чоловіка, якого вони ніколи не бачили. А всі, хто його знав, померли. Оце так випадковість!

— Домінік.

— Вінс, брат Піта, погано сприйняв його смерть і накинувся на Лена. Двоє конфліктних буянів без вагань натиснули на спусковий гачок. Обоє загинули. А зараз я — тобто Домінік — єдиний уцілілий, який забрав мобільний Лена й відповів на дзвінок, оскільки знав, що вони зателефонують. Надійний, працьовитий чоловік, який самостійно все прибрав. Завдяки йому в маєтку «Гранд» панують чистота і порядок. Він чекає подальших інструкцій.

— Вони не повірять вам лише тому, що ви стверджуватимете це.

— Ні, не повірять. Саме тому ми повернемося до будинку завтра. Зробимо кілька знімків, які я надішлю їм разом із моїм описом подій. Потім я вчиню так, як вчинив би Домінік: розвідаю, чи не збирається хтось із ватажків навідатися туди або відрядити своїх людей, щоб ті перевірили, чи сказав я правду.

— Гаразд, — погодився Булл без особливого ентузіазму. — І чого ми доможемося? Вони не розкриють секретів злочинного угруповання першому-ліпшому незнайомцю, який відповість на дзвінок.

— Звісно ні. Всі ці роки я багато думав про Самеді. Знаю одне: ми не зрозуміємо цих типів, якщо не проникнемо до їхнього лігва. Необхідно переконати Самеді, що ми належимо йому. Ви ж чули, що сказав Домінік — вони мають спільників у поліції. Це пояснює, чому вони стільки років успішно переховувалися, підживлюючи легенди про надприродні сили, вуду і Барона Суботу. — Він видихнув усе повітря через ніс. — Треба прикинутися їхніми союзниками, діяти зсередини. Ні ви, ні я ніколи не отримаємо дозволу на проведення такої операції.

— Вони не захочуть зустрітися без вагомої причини, — зауважив Булл.

— Забудьте про дівчаток. Самеді знає, що сестри з Нола вижили.

Лен передав їм цю інформацію. Вони попросять Домініка доправити їх кудись. Як і було домовлено.

— А раптом вони відрядять до нас когось зі своїх людей?

— Можемо ризикнути.

— Добре. Припустімо, що вони погодяться і призначать місце зустрічі. Якщо ваш план — влаштувати засідку і схопити того, хто забиратиме «здобич», тоді все зрозуміло. Але ж ви говорите про намір проникнути у банду. Що завадить їм застрелити вас, якщо ви не привезете дівчаток? З якого дива вони довірятимуть людині, що прийде з порожніми руками?

Кілька секунд Дюпре мовчки дивився на нього.

— Ваша правда, Булле, — відповів він. — Ось чому я віддам їм дівчаток.

72. Четвертий день

Новий Орлеан, Луїзіана

Четвер, 1 вересня 2005 р.

Повернутися до Нового Орлеана виявилося легше, ніж виїхати з міста, хоча маршрут вийшов не таким точним. Вони вибиралися через Західний берег, перетнувши Міссісіпі навпроти Байвотер. Аби дістатися площі Джексона, необхідно було йти пішки у східному напрямку. Часом їм доводилося підніматися віадуками, а часом іти вбрід, по шию у воді, причому дороги ставали дедалі гіршими. Відчуття після повернення були вкрай неприємними: приблизно так почуваються люди, які прокидаються від кошмару, а потім знову засинають і бачать ще страшніший сон.

Ключова відмінність між містом, яке Амая покинула, і містом, куди вона повернулася з боліт, полягала в атмосфері безнадійності.

У перший день після проходження Катріни люди перебували в шоковому стані. Недовірливі погляди, розгублені вигуки, зачудування масштабами лиха й нищівною силою природи... Упродовж тієї ночі рівень води збільшився, тож наступного ранку всі очікували нових бід. Приголомшеність неймовірними подіями була безмежною, адже ніхто не виключав можливості ще жахливіших катаклізмів. Історія ще не добігла кінця, тож передбачити майбутнє було важко.