Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 7)
— Бо так і було. — Вона привітно кивнула. — А ще ви зводили на них наклепи в моїй присутності. Також закладаюся, що, бодай трішки пошукавши інформації в місцевих генделиках, я знайшла б докази на користь того, що ви зводили на них наклепи перед половиною чоловічого населення західного Массачусетсу. А це було б порушенням умов вашого умовного терміну. І це означає, Феліксе, що, коли цей матеріал з’явиться у «Ґлобі», ви, бляха-муха, підете просто до блоку D.
Вона відкинулася назад і побачила, як йому відібрало мову. Коли він нарешті зазирнув їй у вічі, його погляд став відверто мученицьким і враженим.
— Ці руки, — він підняв руки, — подарували вам життя.
— До сраки ваші руки, — сказала вона. — У нас нова домовленість. Гаразд? Я
— Благословляю вас. — Він випрямився на стільці. — Я знав, щойно…
— Назвіть мені ім’я мого батька.
— Я був би радий, але пропоную замовити щось випити та обговорити цю думку.
Вона забрала сторінки з його рук.
— Негайно назвіть мені ім’я мого батька, інакше я подам цей матеріал, — вона показала на барну стійку, — з отого телефона.
Він згорбився, не встаючи зі стільця, і звів очі до вентилятора, що з іржавим рипінням поволі обертався на стелі над ним.
— Вона називала його Джей-Джей.
Рейчел поклала статтю назад у сумочку, щоби приховати дрож, який охопив її руки від долонь до ліктів.
— Чому Джей-Джей?
Він перевернув руки на столі долонями вгору, вдаючи нещасного прохача перед долею.
— Що я тепер робитиму? Як житиму?
— Чому вона називала його Джей-Джей?
Вона усвідомила, що зціпила зуби.
— Ви всі однакові, — прошепотів він. — Висмоктуєте з чоловіків геть усе. Із хороших чоловіків. Ви — чума.
Вона підвелася.
— Сядьте, — промовив він досить голосно, щоб у їхній бік поглянуло двоє відвідувачів. — Будь ласка. Ні, ні. Просто сядьте. Я буду хорошим. Буду хорошим хлопчиком.
Вона сіла.
Доктор Фелікс Браунер дістав зі свого піджака один папірець. Старий і складений учетверо. Розгорнув його й передав їй через столик. Коли вона взяла папірець, її рука затрусилася ще сильніше, та їй було байдуже.
Угорі аркуша була назва клініки: «Клініка жіночого здоров’я Браунера». А нижче: «Анамнез батька».
— Він приходив до мого кабінету всього двічі. У мене склалося таке враження, ніби вони багато сперечалися. Деяких чоловіків вагітність лякає. Лягає їм зашморгом на шию.
Під пунктом «Прізвище» він написав охайними синіми друкованими літерами: «ДЖЕЙМС».
Ось чому його так і не знайшли. Джеймс — то було його прізвище.
А звали його Джеремі.
4
Третя група
Джеремі Джеймс із вересня 1982 року викладав на повну ставку в Коннектикут-коледжі, маленькому гуманітарному виші в місті Нью-Лондоні, що в Коннектикуті. Того ж року він купив будинок у Даремі, містечку із сімома тисячами мешканців за шістдесят миль шляху вздовж магістралі I-91 від Саут-Гадлі, де виросла Рейчел, і хвилин за десять їзди від будинку, який її мати винайняла в Міддлтауні того року, коли Рейчел злягла з мононуклеозом.
У липні 1983 року він одружився з Морін Вайдермен. У вересні 1984 року народилась їхня перша дитина, Тео. Друга, Шарлотта, народилася на Різдво 1986 року. «Я маю брата й сестру по батькові, — подумала Рейчел, — кровних родичів». І вперше, відколи загинула її мати, відчула, що має якесь чітко визначене місце у всесвіті.
Знаючи повне ім’я Джеремі Джеймса, Рейчел менш ніж за годину ознайомилася з цілим його життям — чи принаймні з тією його частиною, що мала публічний характер. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року він став доцентом історії мистецтва, а 1995-го — професором на постійному контракті. Перш ніж Рейчел відшукала його восени 2007 року, він устиг чверть століття пропрацювати викладачем у Коннектикут-коледжі й тепер очолював кафедру. Його дружина, Морін Вайдермен-Джеймс, була кураторкою експозиції європейського мистецтва в музеї «Атеней Водсворта» в Гартфорді. Рейчел знайшла в мережі кілька знімків Морін і достатньо вподобала її очі, щоб вирішити: встановити контакт можна саме через неї. Також вона знайшла в мережі Джеремі Джеймса та його знімки. Тепер він був лисий, із чималою бородою і на всіх фотографіях мав дуже розумний і показний вигляд.
Коли вона відрекомендувалася телефоном Морін Вайдермен-Джеймс, Морін зовсім трохи помовчала, а тоді сказала:
— Я двадцять п’ять років думала, коли ж ви зателефонуєте. Навіть пояснити вам не можу, Рейчел, яка це втіха — нарешті почути ваш голос.
Повісивши слухавку, Рейчел визирнула з вікна й постаралася не заплакати. Закусила губу — сильно, до крові.
До Дарема вона поїхала в суботу на початку жовтня. Більшу частину своєї історії Дарем був фермерським поселенням, і вздовж вузьких ґрунтових доріг, якими вона їхала, регулярно траплялися великі старі дерева, вицвілі червоні сараї і поодинокі кози. У повітрі пахло деревним димом і яблуневим садом неподалік.
Морін Вайдермен-Джеймс відчинила двері скромного будинку на Ґорем-лейн. Вона була гарною із себе жінкою у великих круглих окулярах, які підкреслювали спокійну, але проникливу цікавість у її світло-карих очах. Її каштанове волосся руділо біля коренів, а на скронях і над чолом сивіло і було зібране в неохайний хвіст. На Морін була червоно-чорна робоча сорочка навипуск, чорні легінси, ноги в неї були босі, а коли вона всміхнулась, усмішка осяяла її лице світлом.
— Рейчел, — промовила вона з тією самою сумішшю полегшення і фамільярності, з якою розмовляла телефоном. Завдяки цьому Рейчел утвердилася в неприємному здогаді: за ці десятиліття Морін не раз і не двічі вимовляла її ім’я. — Заходьте.
Вона відступила вбік, і Рейчел увійшла до будинку, схожого на оселю двох науковців: книжкові шафи в передпокої, уздовж усіх стін вітальні, під вікном у кухні; яскраві стіни, на яких фарба подекуди облупилася, та її так і не оновили; фігурки й маски з країн третього світу в різних положеннях; гаїтянські картини на стінах. Упродовж материної кар’єри Рейчел побувала в десятках таких осель. Вона знала, які платівки стоятимуть на вбудованій поличці у вітальні, яких журналів буде найбільше в кошику в убиральні, знала, що радіо в кухні буде налаштоване на
Морін підвела Рейчел до розсувних дверей у задній частині будинку. Піднесла руки до місця з’єднання їхніх половинок і озирнулася через плече.
— Готові?
— Хто може бути готовий до такого? — визнала Рейчел із відчайдушним смішком.
— У вас усе буде гаразд, — тепло сказала Морін, але Рейчел при цьому зауважила в її очах смуток. В одному вони, може, і підійшли впритул до початку, та в іншому водночас дійшли до кінця. Рейчел не знала, чи викликаний її смуток саме цим, але підозрювала це. У їхньому житті вже нічого не буде так, як раніше.
Він стояв посеред кімнати й повернувся, коли двері відчинилися. Вдягнений він був подібно до дружини — тільки замість легінсів на ньому були сірі джинси. Його робоча сорочка теж була картата, вдягнена навипуск, поверх білої футболки, і не застебнута на ґудзики. Кілька богемних дрібничок: маленька срібна сережка-обруч у лівій мочці вуха, три темних мотузяних браслети на лівому зап’ястку, масивний годинник із товстим чорним шкіряним ремінцем на правому. Його лиса голова виблискувала. Борода була охайніша, ніж на знімках, які вона знайшла в інтернеті, а на вигляд він здавався старшим: очі запали трохи сильніше, а лице ще трохи обвисло. Він був вищий на зріст, аніж вона очікувала, і його плечі злегка сутулилися. Коли вона дійшла до нього, він усміхнувся, і саме ця усмішка запам’яталася їй у ньому та буде єдиною його рисою, яку Рейчел пам’ятатиме не лише до могили, а мабуть, ще довго після своєї смерті. Ота раптова, невпевнена усмішка людини, яку на певному етапі життя привчили питати дозволу, перш ніж виражати радість.
Він узяв Рейчел за руки, тимчасом як його погляд вивчав її, впивався нею, позираючи то туди, то сюди.
— Господи, яка ти стала. Яка ж ти тільки стала, — прошепотів він.
Він притягнув її до себе з незграбним завзяттям. Рейчел відповіла на його обійми. Тепер він був огрядним чоловіком, мав чимало жиру на талії, в руках і на спині, та вона обняла його так міцно, що відчула, як її кістки торкаються його кісток. Заплющила очі й почула в темряві схожий на прибій стукіт його серця.
«Від нього досі пахне кавою, — подумала вона. — Вельветом уже не пахне. А кавою пахне досі. Досі».
— Татку, — прошепотіла Рейчел.
Тоді він дуже обережно відштовхнув її від своїх грудей і невизначено махнув рукою, показуючи Рейчел на диван:
— Сідай.
Вона хитнула головою, морально готуючись до наступного відра помиїв на свою голову.
— Я постою.
— Тоді ми вип’ємо. — Він пішов до барного візочка й заходився розливати випивку всім присутнім. — Вона, твоя мати, померла, коли ми були за кордоном. Того року я відбував сабатикал[7] у Франції і роками не знав про її смерть. У нас же не було спільних друзів, які б могли розповісти мені про її відхід із життя. Дуже співчуваю твоїй утраті.
Він поглянув просто на неї, і вона різко усвідомила глибину його співчуття.
Чомусь їй спало на думку всього одне запитання:
— Як ви зустрілися?
Він пояснив, що зустрів її матір у потязі з Балтимора, куди він навесні сімдесят дев’ятого їздив на похорон власної матері. Елізабет, здобувши докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса, прямувала на схід, на першу викладацьку посаду в Маунт-Голіоку. Джеремі вже третій рік працював асистентом-професором у Баклі-коледжі за п’ятнадцять миль на північ. Менш ніж за тиждень вони почали зустрічатись, а менш ніж за місяць — жити разом.