Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 6)

— Ну, регіон тут невеличкий, — зауважила Рейчел. — Люди знайомі між собою.

— Справді? — Він потрусив пакетик із цукром, перш ніж його відкрити, та обдарував її холодною усмішкою. — Справді? — Висипав цукор у каву, а тоді сягнув в одну зі своїх валізок. — Брехуха Бріанна, як я виявив, мала багато коханців. Вона двічі була розлучена, а також…

— Докторе…

Він підняв руку, наказуючи їй помовчати.

— А також була названа «іншою жінкою» в ході одного розлучення. Патті п’є самотою. Марі та Урсула мають проблеми з хімічною залежністю, а Тоня — ой-йой! — Тоня подала до суду через сексуальне насильство ще на одного лікаря. — Він вирячив очі в удаваному обуренні. — У Беркширах, вочевидь, справжнє нашестя лікарів-маніяків. Святі небеса!

Рейчел колись знала одну Тоню з Беркширів. Тоню Флетчер. Вона керувала мініготелем «Мінітмен». Завжди видавалася розсіяною та трохи збентеженою.

Доктор Браунер кинув на столик між ними стос паперу завбільшки зі шлакоблок. Поглянув на Рейчел, переможно вигнувши брову.

— Що, — промовила Рейчел, — ви не любите флешок?

Він не звернув на це уваги.

— У мене є компромат на них усіх, бачите? Бачите?

— Бачу, — сказала Рейчел. — І що я, на вашу думку, маю із цим зробити?

— Допомогти мені, — відповів він так, наче іншої відповіді й бути не могло.

— А з якої причини я мала б це робити?

— Тому що я невинуватий. Тому що я не скоїв геть нічого поганого.

Він перевернув долоні й простягнув їх на протилежний кінець столика.

— Ці руки породжують життя. Вони породили вас, Рейчел. Ці руки тримали вас найпершими. Ці руки. — Він поглянув на них так, наче то були дві його великі любові. — Оті жінки позбавили мене імені. — Він склав руки докупи й опустив на них погляд. — Я втратив родину через увесь цей стрес і всі ці чвари. Утратив практику. — На його нижніх повіках зблиснули сльози. — І я на це не заслуговував. Не заслуговував.

Рейчел усміхнулась йому — як вона сподівалася, співчутливо, хоч і підозрювала, що вийшло просто нездорово.

— Не зовсім розумію, про що ви мене просите.

Він відхилився від столика.

— Напишіть про цих жінок. Покажіть, що вони мали певні ідеї, що вони обрали мене для просування цих ідей. Що вони заповзялися мене знищити, а тепер таки знищили. Їм потрібно спокутувати провину. Потрібно покаятися. Їх треба викрити. Тепер вони подають на мене до цивільного суду. Чи знаєте ви, юна леді, що захист у середньостатистичній цивільній судовій справі коштує чверть мільйона? Сам тільки захист. Байдуже, виграєш ти чи програєш — однаково викладеш двісті п’ятдесят тисяч доларів. Ви це знали?

Рейчел ще залишалася під враженням від «юної леді», проте кивнула.

— Отже, отже, отже, цей шабаш зґвалтував мене. А яке інше слово могло б тут підійти? Вони знищили моє добре ім’я та зруйнували мої стосунки з рідними і друзями. От тільки хіба цього достатньо? Ні. Тепер вони хочуть обгризти мої кістки. Вони хочуть заволодіти тими скромними грішми, які в мене залишилися. Щоб я прожив решту життя у злиднях. Щоб я помер на ліжку десь у притулку нікому не потрібним нікчемою. — Він розчепірив пальці над стосом паперу. — На цих сторінках містяться всі брудні факти про цих брудних жінок. Напишіть про них. Покажіть світові, хто вони. Я забезпечую вам Пулітцера, Рейчел.

— Я приїхала сюди не заради Пулітцера, — сказала Рейчел.

Його очі звузилися.

— Тоді чому ви сюди приїхали?

— Ви сказали, що у вас є інформація про мою матір.

Він кивнув.

— Опісля.

— Після чого?

— Після того як ви напишете матеріал.

— Я так не працюю, — відказала Рейчел. — Якщо у вас є інформація про мою матір, просто скажіть мені, і ми побачимо…

— Річ тут не у вашій матері. Річ у вашому батькові. — Він зблиснув очима. — Як сказали ви самі, регіон тут невеличкий. Люди балакають. А про вас, люба моя, розповідали, що Елізабет відмовлялася казати вам, хто ваш батько. Знаєте, ми, усі добрі містяни, вас жаліли. Ми хотіли вам сказати, та ніхто з нас не міг цього зробити. Ну, я міг би. Я непогано знав вашого батька. Та, зважаючи на закони про лікарську таємницю, не міг розкрити його особу всупереч побажанням вашої матері. Але тепер вона мертва. А мені вже не можна практикувати. — Він надпив свою каву. — Отже, Рейчел, ви б хотіли знати, хто ваш татусь?

Рейчел заговорила не відразу.

— Так.

— Що-що?

— Так.

На це він на мить опустив повіки.

— Тоді, сонечку, напишіть цей довбаний матеріал.

3

Джей-Джей

Що глибше Рейчел занурювалась — у судові записи й самі матеріали, надані Браунером, — то гіршою ставала ситуація. Якщо доктор Фелікс Браунер не був серійним ґвалтівником, то Рейчел уже досить давно не бачила, щоби хтось більше на нього скидався. Він не сидів у в’язниці лише тому, що єдина жінка, яка висунула обвинувачення в межах терміну позовної давності, Бріанна Фенніґан, в останній тиждень суду над ним, саме тоді як мала свідчити, переборщила з оксиконтином[5]. Бріанна вижила після передозування, та того дня, коли мусила дати свідчення, перебувала на реабілітації. Тоді окружний прокурор прийняв клопотання, яке передбачало відкликання ліцензії на лікарську практику, шість років умовного покарання, шість місяців уже відбутого позбавлення волі та заборону на розкриття інформації про провадження, але не передбачало ув’язнення.

Рейчел написала свій матеріал. Привезла його із собою до дайнеру в Міллбері й витягнула із сумочки, сівши навпроти доктора Фелікса Браунера. Він пильно поглянув на невеличкий стосик сторінок, але не ворухнувся.

— Що, — промовив він, — ви не любите флешок?

На це вона натягнуто всміхнулася.

— Ви маєте щасливий вигляд.

Вона мала рацію. Він відмовився від образу фаната Джиммі Баффетта на користь свіжої білої сорочки й темно-брунатного костюма. Волосся в нього було прилизане і щедро намащене гелем. Брови-гусені — підрівняні. Обличчя порожевіло, а очі блищали від перспектив.

— Я почуваюся щасливим, Рейчел. А ви маєте приголомшливий вигляд.

— Дякую.

— Ця блуза підкреслює зелень ваших очей.

— Дякую.

— У вас завжди таке шовковисте волосся?

— Я щойно зробила укладку.

— Вона вам личить.

Вона ясно йому всміхнулася. У відповідь на цю усмішку його очі запульсували, і він мовчки, ледь помітно всміхнувся.

— О Господи, — промовив він.

Вона не сказала нічого — тільки багатозначно кивнула й зазирнула йому в очі.

— Здається, ви вже відчуваєте, як пахне той Пулітцер.

— Що ж, — промовила вона, — не варто випереджати події.

Рейчел передала йому сторінки.

Він опустився на стілець.

— Треба замовити щось випити, — байдужим тоном зауважив він, почавши читати. Перегорнувши першу сторінку, він глянув на неї, а вона підбадьорливо всміхнулася. Він продовжив читати й наморщив чоло: передчуття обернулося на заціпеніння, потім — на відчай, а тоді нарешті на обурення.

— Тут, — сказав він, відмахнувшись від офіціантки, яка саме підійшла, — написано, що я — ґвалтівник.

— Ну, щось таке, хіба ні?

— Тут написано, що в хімічній залежності, алкоголізмі та сексуальній нерозбірливості тих жінок винен я.

— Тому що так і є.

— Тут написано, що я намагався шантажем змусити вас зруйнувати життя цих жінок удруге.