Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 9)

— Коли тобі було два роки, — заговорив Джеремі, — ми з твоєю матір’ю сварилися практично щохвилини, коли були поряд одне з одним. Ти знаєш, як воно — щодня сваритися з кимось? Із людиною, яка стверджує, ніби не любить конфліктів, але насправді живе заради них?

Рейчел поглянула на нього, схиливши голову набік.

— Ти справді мене про це питаєш?

Він усміхнувся. А тоді його усмішка зникла.

— Це змучує душу, шкодить серцю. Тоді людина відчуває, як помирає. Жити з твоєю матір’ю — принаймні відколи вона вирішила, що я ворог, — означало жити у стані вічної війни. Якось я йшов під’їзною доріжкою після роботи, і мене знудило. Я просто виблював у сніг, що засипав наш газон. І в тій миті не було нічого конкретно неправильного, та я знав: щойно я ввійду до будинку, вона за щось на мене накинеться. Вона могла накинутися за що завгодно: за тон, за вибір краватки в той день, за якісь мої слова, сказані за три тижні до того, за те, що сказав про мене хтось інший, через якесь своє відчуття, якийсь свій здогад — ніби божественне провидіння підказало їй, що зі мною щось не так, якийсь сон, що натякнув їй на це…

Він похитав головою і тихо охнув, неначе дивуючись, якими свіжими можуть бути спогади — навіть тепер, майже тридцять років по тому.

— То чому ти залишався там так довго?

Він став перед нею на коліна. Взяв її за руки, притиснув їх до верхньої губи та вдихнув їхній запах.

— Через тебе, — сказав Джеремі. — Якби це означало, що я міг тебе виховувати, то я б залишився через тебе і блював на під’їзній доріжці щовечора, нажив би собі виразку, раннє захворювання серця та всі інші можливі недуги.

Він відпустив її руки й сів на кавовий столик перед нею.

— Але… — видушила з себе вона.

— Але, — продовжив він, — твоя мати це знала. Знала, що я не маю правової опори, але при цьому знала, що я залишусь у твоєму житті, подобається це їй чи ні. Тож якось уночі, тієї ночі, коли ми востаннє кохалися — це я пам’ятаю добре, — я прокинувся, а вона зникла. Я побіг до тебе в кімнату, а ти саме там спала. Я обійшов будинок. Ні записки, ні Елізабет. Мобільних телефонів тоді не було, а друзів, яким я міг би зателефонувати, ми не завели.

— На той час ви жили там уже два роки. І ви не мали друзів?

Він кивнув.

— Два з половиною. — Він нахилився вперед, спершись на край кавового столика. — Твоя мати зводила нанівець будь-які спроби розпочати соціальне життя. Тоді я цього не бачив: ми були такі завантажені роботою і народженням дитини, а потім — новонародженим немовлям і численними трудомісткими етапами, ну, вирощування дитини. Тож я взагалі сумніваюся, що до того вечора помічав, які ми відрізані від інших. Тоді я викладав у Вустері, в Коледжі Святого Хреста. Їхати мені туди було далеко, а твоя мати точно не збиралася спілкуватися з кимось у Вустері. Але коли я пропонував піти кудись із її колегами, іншими викладачами й не тільки, вона казала: «Такий-то потай ненавидить жінок» — або: «Такий-то — людина страшенно претензійна» — чи вдавалася до основного варіанта: «Такий-то якось чудно дивиться на Рейчел».

— На мене?

Він кивнув.

— І як я мав на це реагувати?

— Так само вона чинила з моїми друзями, — сказала Рейчел. — Ну, знаєш, обсипала їх двозначними образами. «Дженніфер начебто мила… як на таку невпевнену людину». Або: «Хлої могла б бути дуже гарненькою, та чому вона так одягається? Вона розуміє, що про себе каже?»

Тепер Рейчел, згадуючи про це, закочувала очі, та все ж відчувала, як їй коле під ребрами від усвідомлення того, скількох дружніх стосунків мати позбавила її за допомогою сорому.

Джеремі продовжив:

— Часом вона таки планувала щось із якоюсь іншою парою чи групою колег і ми готувалися до виходу. А тоді, в останню хвилину, план провалювався. У няньки зламалась автівка. Елізабет захворіла, у тебе такий вигляд, наче ти от-от від чогось зляжеш… «Хіба їй не жарко, Джей-Джею?» Інша пара телефоном попросила все скасувати, хоч я й не пам’ятав, щоб телефон дзвонив. Тоді виправдання завжди видавалися цілком логічними. Лише з часом, озираючись назад, я побачив, як вони нагромаджуються. Хай там як, друзів ми не мали.

— То цієї ночі вона зникла?

— Вона повернулася на світанку, — відповів Джеремі. — Її було побито. — Він поглянув на підлогу. — Навіть гірше. Усі видимі ушкодження були в неї на тілі, а не на обличчі. Але її зґвалтували й побили.

— Хто?

Він зазирнув їй у вічі.

— У цьому й питання. Щоправда, вона побувала в поліції. Зняла побої. Погодилася на взяття аналізів у зв’язку зі зґвалтуванням. — Він судомно, волого вдихнув, затягнувши повітря вглиб горла. — Вона сказала поліціянтам, що не вкаже особи того, хто на неї напав. Принаймні тоді. Але повернувшись додому й розповівши про це мені, вона запевнила мене: якщо я не прийду до тями й не визнаю правди, вона…

— Хвилинку, — втрутилася Рейчел, — якої правди?

— Що я зробив їй дитину.

— Але ж то був не ти.

— Правильно.

— Отже…

— Отже, вона наполягла на тому, щоб я це визнав. Сказала, що ми можемо бути разом лише тоді, якщо я буду цілковито чесним із нею і перестану брехати про те, що не є твоїм батьком. Я сказав: «Елізабет, я скажу світові, що я — батько Рейчел. Підпишу всі документи, що на це вказуватимуть. Якщо ми розлучимося, платитиму аліменти, доки їй не виповниться вісімнадцять. Але чого я не зроблю, не можу зробити, чого просити в мене — справжній безум, так це заявити тобі, її матері, що вона — моє поріддя. Такого не можна просити ні в кого».

— А що вона на це сказала? — запитала Рейчел, хоч і непогано уявляла, що саме.

— Вона спитала мене, чому я так наполегливо брешу. Спитала, на яку недугу я страждаю, якщо намагаюся виставити її нерозважливою в такому нагальному питанні. Вона попросила мене визнати, що я намагаюся виставити її божевільною. — Він звів долоні докупи, наче в молитві, і його голос сильно, майже до шепоту, стишився. — Суть гри, як я її розумів, була така: вона нізащо не зможе повірити, що я її кохаю, якщо я не погоджуся дотримувати нелогічної угоди. Заковика була саме в нелогічності вимоги. Це мало для неї вирішальне значення: «або зустрінься зі мною в печері мого ж безуму, або не зустрічайся зі мною взагалі».

— І ти вирішив не зустрічатися взагалі.

— Я вирішив обрати правду. — Він знову сперся на столик. — І своє психічне здоров’я.

Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в гіркому усміху.

— Це їй не сподобалося, так?

— Вона сказала мені, що я більше не зможу тебе побачити, якщо я рішучо налаштований жити в боягузтві та брехні. Пішовши з цього будинку, я назавжди піду з твого життя.

— І ти пішов.

— І я пішов.

— І жодного разу не спробував вийти на зв’язок?

Він заперечно похитав головою.

— Так я зазнав від неї нищівної поразки.

Він нахилився вперед. М’яко поклав долоні їй на коліна.

— Твоя мати сказала мені: якщо я коли-небудь спробую вийти на зв’язок, вона скаже поліціянтам, що я був її ґвалтівником.

Рейчел спробувала це осмислити. Чи пішла б її мати на таке, щоб вигнати зі свого життя Джеремі Джеймса — та й узагалі кого завгодно? Це було за межею добра і зла навіть для Елізабет, хіба ні? Але тут Рейчел згадала долі інших людей, які перейшли дорогу Елізабет Чайлдс у часи її дитинства. Був один декан, проти якого Елізабет потихеньку та помаленьку налаштувала викладачів; інший професор психології, якому не поновили контракту; двірник, якого звільнили; працівник пекарні в містечку, якому вказали на двері. Усі ці люди, а також іще кілька інших, образили Елізабет Чайлдс (або ж вона думала, що образили), і її помста була безсердечна й виважена. Її мати, як надто вже добре знала Рейчел, повсякчас мислила тактично.

— Як думаєш, її було зґвалтовано? — спитала вона Джеремі.

Він похитав головою.

— Я думаю, що вона позаймалася сексом зі мною, а тоді або підкупом, або примусом домоглася, щоб її хтось побив. Я мав змогу думати над цим роками, і цей сценарій здається мені найімовірнішим.

— Тому що ти не хотів жити брехнею у власній оселі?

Він кивнув.

— І тому що я бачив глибини її божевілля. А цього вона нізащо не могла пробачити.

Рейчел знов і знов крутила це в голові та врешті зізналася тому, хто мав би бути її батьком:

— Думаючи про неї — а думаю я про неї забагато, — я часом замислююся, чи була вона лиха.

Джеремі хитнув головою.

— Ні. Не була. Вона просто була найзіпсутішою людиною, яку я коли-небудь зустрічав. А ще, ніде правди діти, бувала відверто неприязна, якщо її ображали. Проте в її серці жила велика любов.

Рейчел засміялася.

— До кого?

Він глипнув на неї з похмурим спантеличенням.

— До тебе, Рейчел. До тебе.

5

Про люмінізм

Після того як Рейчел зустрілася з людиною, яку помилково вважала своїм батьком, сталося дещо несподіване: вони із Джеремі Джеймсом стали друзями. Це відбулося без особливого остраху: почуття накрили їх із головою, радше як давно загублених брата й сестру, ніж як шістдесяти-трьохрічного чоловіка та двадцятивосьмирічну жінку, що виявилися нерідними одне одному.

Коли померла Елізабет Чайлдс, Джеремі та його сім’я перебували в Нормандії, де Джеремі, користуючись сабатикалом, досліджував тему, що вже давно збуджувала його цікавість: можливий зв’язок між люмінізмом та імпресіонізмом. Тепер, коли його наукова кар’єра добігала кінця і на обрії маячив вихід на пенсію, Джеремі намагався створити книжку про люмінізм — американський стиль пейзажного живопису, який часто плутають з імпресіонізмом. Як Джеремі пояснив Рейчел (вона знала про образотворче мистецтво менше, ніж нічого), люмінізм виріс зі школи річки Гудзон. Джеремі вважав, що ці дві школи були пов’язані між собою, хоча панівна теорія — ба більше, догма, пирхав Джеремі, — твердила, що ці дві школи розвинулися наприкінці ХІХ століття на протилежних берегах Атлантики незалежно одна від одної.