Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 41)
— Він так і називався?
— У кількох іноземних територіях — так.
Рейчел знову зазирнула йому в очі. У цій дії завжди щось було: так людина або віддавала владу, або забирала її, або ділилася нею. Вони разом вирішили її розділити.
Рейчел м’яко приклала долоню до його скроні.
— Я тобі вірю.
— Ти поводилась інакше.
— І я була б рада сказати тобі чому. Це все, мабуть, просто той довбаний дощ.
— Дощ минув.
Вона погодилася, кивнувши.
— Але, знаєш, за ці два тижні я багато чого зробила: метро, ТРЦ, таксі, навіть вийшла на Коплі-сквер.
— Я знаю. — Емпатія, любов, яку виражало його обличчя, була до болю щира. — І я страшенно тобою пишаюсь.
— Я знаю, що ти їздив до Лондона.
— Скажи це ще раз.
Вона легенько копнула його по середині стегна босою стопою.
— Я знаю, що ти їздив до Лондона.
— Довіра повернулася?
— Довіра повернулася.
Він поцілував Рейчел у лоба.
— Я до душу.
Встаючи з колін, Браян обома руками торкнувся її стегон.
Вона сіла в крісло спиною до ноутбука, спиною до річки, спиною до бездоганного дня і замислилася, чому вони весь тиждень були знуджені: чи не тому, що була знуджена вона? Можливо, Браян дивно поводився, тому що дивно поводилася вона.
Як вона щойно йому зауважила, за останні чотирнадцять днів вона поїздила на метро, зайшла до ТРЦ, вийшла на Коплі-сквер і довірила незнайомій людині себе підвезти — і все це вперше за два роки. Для більшості людей це незначні досягнення, та для неї вони були колосальні. Утім, можливо, ці досягнення також невимовно її лякали. Кожен крок за межі зони комфорту наближав її або до покращення психічного здоров’я, або до чергового зриву. Але тепер, після такого прогресу, черговий зрив буде вдесятеро виснажливішим.
Останні два роки в її черепній коробці щохвилини та, чорт забирай, щодня крутилась одна нав’язлива думка: «Я не можу туди повернутись. Я не можу туди повернутись».
Тож це було цілком логічно: коли Рейчел займалася тим, що обіцяло звільнення і водночас загрожувало ув’язненням, вона могла начисто ухилитися від нього, зосередившись на чомусь іншому, на тому, що починалося з надійної основи, — вона побачила страшенно реалістичну копію свого чоловіка там, де його не мало бути, — та це вже явно перестало бути чимось раціональним.
Браян був хорошою людиною. Найкращою, яку вона коли-небудь знала. Найкращим на світі він через це не був — тільки найкращим для неї. Якщо не брати до уваги Зустрічі, як вона стала подумки називати ту подію, він жодного разу не давав їй приводу собі не довіряти. Коли вона поводилася нерозважливо, він її розумів. Коли вона лякалася, він її заспокоював. Ставала нераціональною — він міг дещо їй роз’яснити. Безтямною — він терпів. А коли їй настав час вийти назад у світ, він визнав це й повів її туди. Тримав її за руку, казав, що вона в безпеці. Він поруч. Вони можуть залишитись, а можуть і піти: він її підтримує.
«І
Коли Браян вийшов із душу, вона чекала на стільниці у ванній, а її піжама валялася на підлозі. Поки він дістався Рейчел, у нього з’явився стояк. Коли він проникнув у неї, їм стало дещо незручно: стільниця була вузька, волога у повітрі — густа, тіло Рейчел із рипінням ковзало по дзеркалі в неї за спиною, сам Браян двічі вислизнув, — але з його погляду, який виражав своєрідне вражене зачудування, вона зрозуміла, що він любить її так, як не любив ніхто й ніколи. Часом ця любов, здавалося, вела боротьбу в його душі, і саме тому її нова поява завжди так п’янила.
«Ми перемогли, — подумала вона. — Ми знову перемогли».
Рейчел учергове стукнулася стегном об кран, їй урвався терпець, і вона запропонувала перейти на підлогу. Закінчили вони на її піжамі, де Рейчел уперлася п’ятами в западини за Браяновими колінами, — якщо Бог на це дивився, гадала вона, йому це видовище здалося сміховинним, як і їхнім померлим, якщо їхні померлі здатні бачити крізь час, крізь галактики, — та їй було байдуже. Вона кохала Браяна.
Наступного ранку він подався на роботу, поки вона ще спала. Коли вона зайшла до їхнього гардероба обрати собі одяг на день, його валіза, яку він зазвичай зберігав складеною поряд зі своїм взуттям, висіла розкрита на дерев’яному вішаку. Браян уже майже зібрав речі — тільки в одному порожньому квадратику валізи не вистачало його набору для гоління. Неподалік висів на гачку мішок для одягу з трьома костюмами всередині.
Наступна поїздка мала початися завтра. Одна з великих поїздок, у які він вирушав приблизно раз на шість тижнів. Браян казав їй, що цього разу поїде до Москви, а також Кракова і Праги. Рейчел підібрала кілька його сорочок, зауважила, що він спакував усього один светр і один предмет верхнього одягу — тонкий плащ, у якому вирушив у свою останню поїздку. Плащ явно був легкий для Східної Європи у травні. Хіба середня температура там не коливатиметься довкола п’ятдесяти градусів[15]?
Рейчел перевірила на телефоні.
Насправді в усіх трьох містах очікувалося мало не по сімдесят градусів[16].
Вона повернулася до їхньої спальні, плюхнулася на ліжко й запитала себе, що за хрінь із нею діється. Браян пройшов усі випробування, яким вона його піддала. Учора, після того як вони покохалися, він увесь день був уважний, веселий і дуже приємний. Не чоловік, а мрія.
А вона віддячила йому за це, відкривши прогноз погоди, щоб побачити, чи зібрав він речі, що будуть потрібні там, куди він буцімто їхав.
Буцімто. От, знову. Господи. Можливо, їй треба тимчасово збільшити частоту сеансів у Джейн, приборкати цю параною. Можливо, просто треба зайнятися ще чимось, а не просто лежати на дивані й уявляти причини, з яких її шлюб може бути фікцією. Треба знову сісти за написання книжки. Треба сісти у крісло й не вставати, доки вона не розбереться з тим, що гальмує її на розділах про Жакмель.
Рейчел устала з ліжка й віднесла кошик для білизни в нішу, де вони поставили пралку й сушарку. Оглянула Браянові штани, бо він вічно забував у кишенях монети, і витягнула сімдесят сім центів, а також кілька зіжмаканих чеків із банкомата. Поглянула на чеки — а як інакше — і побачила дві операції зняття коштів на звичну для Браяна суму «швидкої готівки», 200 доларів, із різницею в один тиждень. Закинула чеки до маленького плетеного кошика для сміття, а дріб’язок — до тріснутої кавової чашки, яку саме для цього поставила на полицю.
Рейчел перебрала власні кишені й не побачила в них нічого, доки не натрапила на чек, який більш ніж тиждень тому поцупила з Браянового плаща. Ну, «поцупила» — це було сказано суворо. Привласнила. Так начебто краще. Вона сіла на підлогу спиною до пралки, розгладила чек на коліні та вкотре замислилася, чому він її бентежить. Це ж просто чек із лондонської крамниці, де Браян 05/09/14 об 11 : 12 придбав пакунок жуйки, газету «Дейлі сан» і пляшку «Оранджини» на загальну суму 5,47 фунта стерлінгів. Крамниця була розташована в будинку 17 на Монмут-стріт, тобто зовсім поряд із готелем «Ковент-Ґарден».
Ось, знову. Це ж
Рейчел повернулася. Витягнула зі сміття чек і поглянула на нього знову. Її бентежила дата. 05/09/14. Дев’яте травня 2014 року. Так, того дня Браян був у Лондоні. Місяць, день, рік. Але у Британії дати записують не так. Там пишуть не місяць, день, рік, а день, місяць, рік. Якби цей чек справді був із лондонської крамниці, там би не було напису «05/09/14». Там було б написано «09/05/14».
Рейчел поклала його в кишеню піжамних штанів, пішла до санвузла, і там її знудило.
Вона висиділа вечерю з Браяном, але майже не говорила під час неї. Коли він питав, що сталося, вона казала, що в неї знахабніли алергії, а рукопис починає завдавати незмірно більшого клопоту, ніж вона очікувала. Коли він зажадав почути більше, вона сказала:
— Я просто втомилася. Можна на цьому закінчити?
Він кивнув із покорою і розчаруванням на обличчі — справжній мученик, змушений терпіти агресивні примхи нерозважливої дружини.
Спала Рейчел в одному ліжку з ним. Їй не вірилося, що вона зможе заснути, і спершу вона близько години просто пролежала на місці, тулячись щокою до подушки й дивлячись, як спить Браян.
«Хто ти?» — хотілося спитати їй. Хотілося сісти на нього, забити його у груди й заволати.
«Що ти зі мною зробив?»
«Що я зробила із собою, пов’язавши з тобою своє життя? Зациклившись на тобі?»
«До чого веде твоя брехня?»
«Якщо ти ошуканець, чим тоді є моє життя?»
Рейчел якимось робом заснула неспокійним сном, а коли вона прокинулася наступного дня, з її вуст зірвалося вражене «ой».
Поки Браян приймав душ, вона пішла до вітальні й визирнула з вікна, де побачила маленький «форд фокус», який напередодні орендувала на стоянці
Рейчел цього очікувала: вона ж учора припаркувалася в зоні тільки для мешканців комплексу, бо інакше не могла поставити автівку там, де вона мала бути сьогодні, — там, де було б видно вихід із їхнього гаража.