Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 43)

Машини рушили знову. Вона поїхала за автівками, що й далі рухалися по прямій: ця дорога не мала поворотів. «Мені б один-єдиний поворот, — молилася вона, — один-єдиний бісів поворот, і може, я таки зумію його розгледіти».

За милю на дорозі з’явилася розвилка. «Пріус», мініфургон і «фораннер» звернули праворуч, на Белл-стрит, тим часом як «крайслер» і «ягуар» продовжили їхати Бродвеєм.

Та от біда: перед «крайслером» уже не було Браянового «інфініті». Та й узагалі ніде не було.

Рейчел заволала крізь зціплені зуби й міцно вчепилася в кермо, наче готова зірвати його з приводного вала.

Вона різко розвернулася назад. Без роздумів, без попередження, так, що їй услід гнівно забібікала як машина просто позаду, так і автівка, яку Рейчел підрізала на протилежній смузі. Їй було байдуже. Вона не відчувала страху — вона відчувала лють і досаду. Щоправда, люті було більше.

Вона проїхала назад уздовж Бродвею, проїхала аж до автозаправки й кафе з донатами, де Браян зник із її поля зору. Знову розвернулася — тепер уже попередивши про це й дещо акуратніше, — а тоді подалася назад, туди, звідки щойно приїхала, придивляючись до кожного завулка, наскільки це було можливо на швидкості тридцять миль за годину.

Рейчел знову дісталася розвилки. Притлумила в собі сильне бажання дати волю черговому крику. Стримала сльози. Звернула ліворуч, на малесеньку стоянку під будівлею Організації ветеранів іноземних воєн, і повернулася назад.

Якби Рейчел не наскочила на червоне світло, то нізащо б не знайшла Браяна. Проте це сталося. А стоячи перед світлофором, де праворуч від неї виднілися чергова автозаправка й сіра страхова агенція, вона поглянула на перехресну вулицю і побачила великий будинок у вікторіанському стилі з високою білою табличкою на моріжку перед входом із переліком розташованих у будинку підприємств. І там, на стоянці збоку від будівлі, під пожежною драбиною з кутого заліза, стояв Браянів «інфініті».

Рейчел відшукала місце для паркування за шість будинків від нього. Пройшла назад пішки. Вулиця була обсаджена старими дубами й кленами. На затіненій частині тротуару досі було трохи вогко від роси, що попадала вранці з дерев, а в травневому повітрі однаково добре відчувалися запахи розкладу й переродження. Навіть тепер, наближаючись до будівлі, у якій її чоловік ховав правду про себе — чи принаймні якусь істину про себе, Рейчел відчувала, як вулиця та її пахощі її заспокоюють.

На табличці, що стояла на моріжку перед входом, згадувалися троє психіатрів, один сімейний лікар, компанія, що торгувала корисними копалинами, компанія, що займалася перевіркою прав на нерухомість, і двоє адвокатів. Рейчел не покидала затінку великих дерев, доки не дісталася завулка збоку. Велика табличка на початку завулка попереджала, що тутешня стоянка призначена тільки для орендарів приміщень у будинку 232 на Сівер-стріт, тимчасом як кілька менших табличок, прикріплених до дощок болтами, вказували, де чиє місце. Браянів «інфініті» стояв на місці, відведеному компанії «Алден Мінералс Лтд.».

Рейчел ніколи не чула про «Алден Мінералс Лтд.», і все ж назва видавалась їй туманно знайомою, наче колись вона про неї чула. Проте Рейчел була впевнена, що не чула. Ще один парадокс за тиждень, повний парадоксів.

«Алден Мінералс Лтд.» була розташована на другому поверсі, в офісі 210. Тепер, схоже, цілком доречно було промчати вгору сходами, ввірватися до офісу й побачити, чим саме займається її чоловік-брехун. І все ж вона завагалася. Відшукала місце під пожежною драбиною, притулилася до будинку та спробувала збагнути, чи може цьому бути якесь логічне пояснення. Часом чоловіки вигадливо дурять дружин, наприклад, плануючи вечірку-сюрприз.

Ні. Неправда. Принаймні не так, щоб заявляти, ніби вони в Лондоні, хоча насправді перебувають у Бостоні, чи заявляти, що летять до Москви, а насправді їхати до Провіденса. Ні, цьому немає жодного прийнятного пояснення.

Хіба що…

Що?

«Хіба що він — шпигун, — подумала Рейчел. — Хіба шпигуни не займаються таким?»

«Атож, Рейчел, — підтакнув саркастичний голос, схожий на материн, — звісно, займаються. Так само як невірні чоловіки та соціопати».

Вона притулилася до будинку й пошкодувала, що кинула курити.

Якби вона цієї ж миті вступила з ним у конфлікт, що б це їй дало? Правду? Мабуть, ні, якщо він уже так довго успішно їй брехав. Та й усе одно вона йому не повірить, хоч що він їй скаже. Він може показати їй своє посвідчення працівника ЦРУ, а вона згадає про селфі, яке він «надіслав» із Лондона (до речі, як він його підробив?), і скаже йому запхати свою ЦРУшну ксиву туди, де сонце не світить.

Якщо вона вступить із ним у конфлікт, це нічого їй не дасть.

Звичайно, ще важче було визнати інше: якщо вона вступить із ним у конфлікт, незалежно від того, брехатиме він їй зараз чи ні, їхнім стосункам — чи як вона зватиме це надалі — настане каюк. А до цього вона ще не була готова. Про це було соромно думати, та наразі Рейчел не могла витримати його зникнення зі свого життя. Вона уявила собі їхню квартиру без його одягу, його книжок, його зубної щітки й титанової бритви, їхній холодильник — без їжі, а шотландське віскі, якому Браян віддавав перевагу, — поза баром або ще гірше — забуте й зоставлене як нагадування, доки Рейчел не виллє його в раковину. Вона уявила, як журнали, що їх передплачував Браян, надходитимуть іще не один місяць після його від’їзду, а її довгі порожні дні переходять у довгі нескінченні вечори. Після істерики в ефірі вона втратила більшість своїх друзів. Так, у неї була Мелісса, та Мелісса належала до тих друзів, які очікували, коли вона «збадьориться», «почне думати позитивно» і («Перепрошую, офіціанте, можна повторити оце, тільки щоб льоду було менше?») «викинути це з голови». Поза тим її друзі взагалі були не друзями, а випадковими знайомими: як-не-як важко підтримувати спілкування з людиною, що майже не виходить із хати.

Останні кілька років її єдиним справжнім і постійним другом був Браян. Вона залежала від нього так, як дерева залежать від свого коріння. Він був для неї цілим світом. Розумом вона усвідомлювала, що їй, звичайно — звичайно, — доведеться від нього відірватися. Він ошуканець. А їхній дім побудовано з піску. Та все ж вона…

Він вийшов із будинку ззаду й перейшов вулицю під самим носом у Рейчел. Писав комусь повідомлення, ідучи до автівки, тимчасом як вона стояла під пожежною драбиною менш ніж за шість футів від нього. Рейчел зачекала, коли він її побачить. Спробувала надумати, що їй сказати. На ньому тепер були синій костюм із білою сорочкою, краватка у сріблясто-чорну клітинку й темно-брунатні черевики. На правому плечі він ніс брунатну шкіряну сумку для ноутбука. Браян сів у «інфініті» та скинув сумку на пасажирське сидіння, однією рукою досі набираючи повідомлення, а другою зачиняючи дверцята. Надягнув на груди пасок безпеки. Завів мотор, не припиняючи писати повідомлення, а тоді, певно, натиснув на «відіслати», бо кинув телефон на пасажирське місце й поїхав задом із паркувального місця, вдивляючись у дзеркало заднього огляду. Опустить погляд на якісь шість дюймів — і побачить її. Рейчел уявила, який у нього буде шок: він аж забуде, що їде заднім ходом, і вріжеться в ліхтарний стовп на тому боці. Але цього не сталося. Браян дав задній хід, крутнувши кермо, а тоді подався вперед, глипаючи на Сівер-стріт. Виїхав із завулка й повернув ліворуч, на Сівер-стріт.

Рейчел побігла до своєї машини, радіючи, що заради брехні про «тренування» взула кросівки. Сіла в автівку, розвернулася, поїхала вздовж вулиці та промчала перехрестя, щойно жовте світло стало червоним. За хвилину вона помітила Браяна на Бродвеї, за три машини попереду.

Вона рушила за ним назад, до Колледж-Гіллу. У кварталі, що застряг між занепадом і ремонтом, Браян з’їхав на узбіччя. Рейчел зупинилася за п’ятдесят ярдів позаду, перед покинутою туристичною агенцією і зачиненим назавжди музичним магазином. За ним стояв пункт прокату меблів, який, здавалося, монополізував ринок чорних лакованих комодів. Далі — алкогольний магазин, а потім — крамниця, що торгувала камерами, «У Малого Луї». Усі крамниці, що торгують камерами, підозрювала Рейчел, спіткає доля музичних магазинів і туристичних агенцій (зате алкогольні магазини, як вона припускала, встоять у всьому світі), однак заклад Малого Луї, здавалося, ще тримався. Браян увійшов туди. Рейчел подумала, чи не пройтися тротуаром і не поглянути, чим він там займається, та швидко вирішила, що це надто непередбачувано, щоб так ризикувати. Її думка підтвердилася, коли Браян вийшов менш ніж за дві хвилини. Якби вона піддалася своєму пориву, то попалася би просто посеред тротуару. Він поїхав геть, а вона відірвалася від узбіччя. Минаючи крамничку з камерами, Рейчел побачила, що там доволі темно; у вітринах виставлено тільки фотографії камер, а шибки обклеєні газетними оголошеннями. Вона гадки не мала, що відбувається в тій крамниці, та підозрювала, що продаж камер не є там основним видом діяльності.

Браян разом із Рейчел виїхав із Провіденса, проїхав через низку дедалі менших містечок із дедалі нещаснішими дощатими будиночками та поодинокими фермами, а тоді в’їхав до торговельного ряду — судячи з вигляду, досить нового. Проминувши «Панера Бред» на краю ряду, він дістався маленького банку, що стояв осторонь інших будівель, зупинився на стоянці й вийшов із автівки. Підійшов до банку, знову закинувши на праве плече сумку для ноутбука.