Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 40)

Вона всміхнулася.

Він усміхнувся їй у відповідь.

— Щойно зайшов і ненароком побачив дружинину потилицю, а за нею — напис «Бейкер-Лейк».

Вона вперлася пальцем ноги в килимок і знову крутнулася на стільці, цього разу туди й назад.

— Про нього вчора згадував твій друг.

— Який друг?

Вона вигнула брову.

— Учора я зустрівся з кількома.

— А кому ще з них ти врізав по пиці?

— А… — Він трохи відступив і випив іще води.

— Отож-бо. «А…» Чому це сталося?

— Він напився, повівся так, що нас мало не викинули з улюбленого бару, а тоді замахнувся на мене на тротуарі.

— Так, але чому?

— Чому? — Браян придивився до неї поглядом, який видався їй якимось зміїним. — Він — буйний п’яниця. І завжди ним був.

— То чому Калеб приніс йому дві чарки одночасно?

— Бо це Калеб. Не знаю. Спитай у нього.

— Це просто якось дивно: давати буйному п’яниці зайвого алкоголю, щойно він заходить у двері.

— Зайвого?

Вона кивнула.

— Зайвого.

Він знизав плечима.

— Знов-таки, тобі варто було б спитати Калеба. Може, як мене знову не буде, а ви туситимете разом.

Вона вдавано набурмосилася, знаючи, що це безмежно його дратує.

— Це тебе лякає?

— Я такого не казав.

Він безтурботно зітнув широкими плечима, намагаючись удати холодність, хоча температура в кімнаті враз підвищилася на п’ять градусів.

— Ти не можеш довіряти своєму партнерові? — сказала вона. — Чи не можеш довіряти своїй дружині?

— Я можу довіряти вам обом. Мене просто дивує, що ти, яка останні два роки прожила мало не затворницею, ускочила в таксі до Кембриджа й перестріла мого ділового партнера.

— Я не перестріла його. Я пішла до будинку, в якому ви працюєте.

Він сів навпочіпки на килимі й покрутив у руках пляшку.

— І нащо тобі було це робити?

— Я гадала, що ти мені брешеш.

— Знову це? — Він неприємно засміявся.

— Мабуть, так.

— Ти розумієш, як божевільно це звучить?

— Ні. Роз’ясни це мені.

Він кілька разів піднявся і присів, наче готуючи литки до пострілу стартового пістолета.

— Ти гадала, що побачила мене в Бостоні, хоча насправді я був у повітрі, на висоті тридцять тисяч футів.

— А може, — вона наморщила носа, — це було не так.

Він помахав віями.

— Тоді ти влаштувала мені низку випробувань, аби я довів, що справді в Лондоні. Випробувань, які я успішно пройшов. Але цього було замало. Ти, — він різко, несподівано реготнув від подиву, — останній тиждень ти весь час дивилася на мене, як на… мля, як на керівника групи таємних агентів.

— А ще, — сказала вона, — ти міг бути тим хлопцем, який прикидався одним із Рокфеллерів.

— Міг. — Він кивнув так, ніби це було цілком слушно. Допив воду. — Він убивав людей, чи не так?

Вона поглянула на нього у відповідь.

— Так, здається, вбивав.

— А дружину залишив живою, — нагадав він.

— Спортивна поведінка.

Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в непоясненній широкій усмішці.

— Дитину вкрав, зате столове срібло залишив.

— Столові набори — річ важлива.

— Слухай.

— Що?

— Чому ти всміхаєшся?

— А ти?

— Бо це просто смішно.

— Неймовірно, — погодилася вона.

— То ми будемо й далі цього уникати?

— Не знаю.

Він став на коліна біля ніг Рейчел, узяв її за руки й зазирнув їй у вічі.

— Минулого понеділка я вилетів із Бостона рейсом British Airways.

— Тобі не треба…

— Рейс через погодні умови було відкладено на сімдесят п’ять хвилин. За цей час я повештався терміналом E та прочитав «Ас віклі», який хтось забув біля порожнього виходу. Тут мене застукав прибиральник. Тобі коли-небудь діставався несхвальний погляд від прибиральника в аеропорту? Від нього яйця зморщуються, їй-бо.

Вона всміхнулася й похитала головою.

— Я тобі вірю, правда.

— Тоді я взяв філіжанку кави в «Данкінс», а на той час у нас уже почалася посадка. Я сів у літак і дізнався, що розетка біля мого місця не працює. Заснув десь на годину. Прокинувся, почитав матеріали свого засідання ради директорів, хоч і знав, що це безглуздо, і переглянув фільм, у якому Дензел відмовився терпіти всяку фігню.