Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 7)

Під час свого візиту в Донецьк улітку 1998 року президент Кучма прямо заявив, що Віктор Янукович сидітиме в кріслі губернатора до тих пір, доки сам Кучма залишатиметься президентом. І цю свою обіцянку Кучма у підсумку навіть перевиконав. У кріслі губернатора Янукович сидів до 2002 року, після чого пішов на підвищення і очолив уряд. У 1998 році різко пішли вгору справи й у неофіційного хазяїна Донецької області — Рината Ахметова. Компанія «Індустріальний союз Донбасу», співвласником якої він був, почала швидко приростати активами і брати під свій контроль найбільші підприємства області. Зокрема, гігант української металургії — Маріупольський металургійний комбінат «Азовсталь».

Цей завод дістався Ахметову практично задарма. Як згадував в одному зі своїх інтерв’ю інший співвласник ІСД Сергій Тарута, за 44% акцій «Азовсталі» їм з Ахметовим довелося заплатити лише близько $35 млн. За гроші, зароблені з продажу газу, купувалися й інші промислові підприємства, які пізніше склали основу економічної імперії головного донецького олігарха. У 1999 році відбулося так зване «уточнення власності» ІСД. Ахметов та інші власники компанії вирішили розділити активи, придбані спільно. Підприємства Донеччини тоді перейшли під контроль нової компанії Ріната Ахметова — SCM, а заводи у Дніпропетровській та Луганській областях залишились у Тарути та Гайдука під брендом «Індустріального союзу Донбасу».

РЕНЕСАНС КОМСОМОЛУ

Після перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах керівники його передвиборчого штабу в Луганській області Геннадій Фоменко і Віктор Тихонов стали керівниками Луганської ОДА. У 1997 році заступником голови ОДА стає Олександр Єфремов, а у 1998 році Кучма звільняє Фоменка та призначає Єфремова губернатором. Віктор Тихонов на той момент — уже голова Луганської обласної ради.

У другій половині 90‑х Тихонов та Єфремов за кілька років сформували в регіоні монолітну «комсомольську команду», в якій була чітка субординація та спадковість. Це був реанімований комсомол, де стати «першим секретарем обкому» можна було тільки після «першого секретаря міськкому», маючи «партійний стаж», правильне походження та поручителів. У владу підтягнулися ексдругий секретар обкому комсомолу Олександр Кобітєв, колишній перший секретар Сєвєродонецького міськвідділу КПРС Валентин Дзонь, колишній секретар Луганського міськкому комсомолу Валерій Голенко (очолив облраду після Тихонова, а після подій 2014 року втік до Росії від кримінального переслідування) та ще один комсомольський ватажок Володимир Пристюк (луганський губернатор у 2012–2014 pp., креатура Єфремова).

Наприкінці 90‑х луганський губернатор Олександр Єфремов (як і вся луганська команда «комсомольців») також отримав гарантії недоторканності від Леоніда Кучми в обмін на лояльність. Проти Єфремова лунали серйозні звинувачення у корупції, проте президент ігнорував їх. «Луганські» стали такою ж опорою «кучмізму», як і «донецькі».

Першою жертвою «комсомольців» у Луганську став молодий мер Олексій Данілов. У 1997 році в Луганській міській раді сформувалася коаліція проти нього, яка після тривалого політичного процесу і з великим скандалом відправила Данілова у відставку. Справою неофіційно керував Віктор Тихонов. Замість Данілова мером міста став кум та близький друг Тихонова Анатолій Ягоферов, колишній народний депутат України та керівник іншого машинобудівного заводу — імені Пархоменка. Проте протримався він також недовго — вже у 2001–2002 pp. його також із великим скандалом відсторонили від посади, і з Тихоновим вони залишилися лютими ворогами. Ягоферов аж до 2014 року підтримував газету «Молодогвардеец», яка щотижня друкувала проти Тихонова та Єфремова критичні та викривальні публікації.

Формальним приводом для висловлення недовіри Данілову стали кримінальні справи, розслідуванням яких займалися СБУ та податкова. Вони були пов’язані з власністю Данілова та його сім’ї. Але справжньою причиною відставки Данілова стала, звичайно ж, не корупція, а його чужо–рідність компанії «комсомольців». Відразу після відставки він намагався оскаржити рішення міської ради в суді, але програв процес. Планував Данілов узяти участь і в парламентських виборах 1998 року. Колишній мер балотувався по одному з мажоритарних округів, але його кандидатуру зняли незадовго до виборів за рішенням суду (звичайно ж, знову з політичних причин), після чого він переїхав до Києва і повернувся у регіональну політику тільки у 2004 році в статусі керівника передвиборного штабу Віктора Ющенка. Вже з рішенням суду, який визнав його колишню відставку незаконною.

Улітку 1997 року кортеж кримінального авторитета Валерія Доброславського був обстріляний із гранатометів та автоматів. «Доброслав» загинув на місці, а протягом наступного року вбили ще кількох людей із його найближчого оточення. За короткий час політичний контроль над Луганськом практично повністю перейшов до рук «комсомольців».

До 1997 року Олександр Єфремов та його комсомольський товариш Олександр Кисельов уже встигли створити потужну бізнес–імперію. На момент призначення головою Луганської ОДА Єфремов був головою правління «Укркомунбанку» (банк було ліквідовано у 2015 році як неплатоспроможний), власником страхової компанії «Оранта–Лугань», а також співзасновником ЗАТ «Фонд». Партнером Єфремова у більшості бізнесів був Кисельов. «Фонд», так само як ІСД Тарути та ЄЕСУ Тимошенко, був газотрейдером. Пік активності цієї компанії випав на період 1997–2001 pp., який дивним чином збігався з періодом губернаторства Олександра Єфремова.

«Фонд» та асоційований із ним «Луганський енергетичний альянс» працювали тільки на території Луганської області та забезпечували паливом близько 380 регіональних підприємств. Річний обсяг їхніх поставок перевищував 1 млрд кубометрів (для порівняння — у 2015 році Україна загалом спожила близько 33 млрд кубометрів газу, зокрема промисловість — близько 11 млрд). «Фонд» посідав в області монопольне становище, і тому його власники швидко стали найбагатшими людьми в регіоні. Вони вже не тільки заробляли живі гроші, а й забирали деякі активи за борги, якщо споживачі не могли розплатитися за газ.

Схема роботи «Фонду» була простою — обласна влада примушувала директорів промислових підприємств та вугільних об’єднань купувати газ виключно у цієї фірми. А оскільки всі великі підприємства в області на той момент ще перебували у державній власності, їхнє керівництво змушене було виконувати вказівки чиновників. Таким чином «Фонд» досить швидко загнав низку держпідприємств у борги, а потім — довів до банкрутства. їхня доля була прогнозованою: майно продавали або розпилювали на металобрухт.

Така доля, зокрема, спіткала Стаханівський коксохімічний завод, Алмазнянський металургійний завод, завод гумово–технічних виробів у Лисичанську та інші доволі великі підприємства. За словами колишнього директора Стаханівського коксохімзаводу (СКХЗ) Сергія Титова, після того, як Єфремов очолив Луганську область, керівників промислових підприємств регіону почали викликати до Луганської облдержадміністрації. Там Єфремов чи його заступники змушували їх укладати договори на закупівлю газу у ЗАТ «Фонд».

«Кликали в облдержадміністрацію, там була така людина — Дзонь (заступник Єфремова. — Авт.). І ганяли по кабінетах — то до Єфремова, то до Дзоня. Під одним приводом — газ брати тільки у ЗАТ «Фонд» по $85. Таким чином, цим газом вони загнали всю область у глухий кут. На шахти так само скрізь ішло. А потім за борги порізали на металобрухт, як змогли», — розповів Сергій Титов.

У 1998 році, після того, як СКХЗ загруз у боргах, «Фонд» припинив поставки газу на підприємство, і завод зупинився. Тоді «Фонд» поставив керівництву заводу умову: газ на СКХЗ знову подаватиметься лише в тому разі, якщо завод перероблятиме сировину, що належить «Фонду». Якщо ж СКХЗ спробує співпрацювати з іншими комерційними структурами, газу на підприємстві не буде. Так Стаханівський коксохім потрапив у кабальну залежність. Після цього пропрацював він недовго. Восени 1999 року за борги на аукціоні було продано найбільш рентабельний смолопереробний цех заводу. При цьому в аукціоні брали участь лише дві близькі до Єфремова структури — «Фонд» та «Луганський енергетичний альянс». Аукціон виграв «Фонд», який представляв партнер Єфремова — Євген Слапак, майбутній начальник відділу машинобудування управління промисловості Луганської обласної адміністрації.

У 2000 році СКХЗ було оголошено банкрутом. За кілька років від підприємства залишилися лише руїни — обладнання було продано на металобрухт, цехи розібрано на будматеріали. Долю СКХЗ повторила низка інших заводів Луганської області. Попри все це, отримати у власність головні індустріальні гіганти Луганщини — Алчевський меткомбінат та Лисичанський нафтопереробний завод клан Єфремова не зміг навіть частково. Сталося це з політичних причин. Металургійний комбінат віддали більш потужним та впливовим «донецьким» з ІСД, а НПЗ продали російській компанії ТНК-ВР. За інформацією луганських інсайдерів, «кришував» роботу ЗАТ «Фонд» зять президента Кучми Віктор Пінчук, який мав частку в прибутку цієї компанії, однак колишній співвласник «Фонду» Олександр Кисельов обговорювати це питання відмовляється і досі.