Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 6)
Донбас вважав Кучму своїм кандидатом. Виходець із промислового Дніпропетровська, радянський управлінець, що погано розмовляв українською, був ближчим по духу донецькому виборцю, ніж уродженець Волині Леонід Кравчук Кучма обіцяв розвивати відносини з Росією, а також інтеграцію в рамках СНД, тому його перемогу на виборах Донбас сприйняв як свою.
Перемога «проросійського» кандидата тимчасово знизила напруження федералістських пристрастей на Донбасі. Але на практиці швидко з'ясувалося, що Кучма — ще більш жорсткий противник будь–якого федералізму, ніж його попередник. Новий президент почав швидко зміцнювати вертикаль влади. За його ініціативою в Україні було скасовано вибори губернаторів — із 1994 року керівників областей почав призначати сам президент. А нова Конституція, яку ухвалили у червні 1996 року, остаточно поставила крапку у суперечках про державний устрій України та закріпила унітарну модель. Еліти Донбасу сприйняли це спокійно. Тоді їм було вже не до федералізму: у країні повним ходом ішла приватизація, і потрібно було зберігати гарні взаємини з владою, щоб отримати свою частку державного майна.
Сьогодні вже ніхто не сперечається з тим, що під час масової приватизації держпідприємства в Україні продавалися на непрозорих аукціонах за заниженими цінами. Величезні комбінати переходили у приватні руки буквально за копійки. Продавалося все, звичайно, в першу чергу «своїм» — тим, хто був лояльним до президента та користувався довірою Кучми і його оточення.
Пізніше Кучма зізнавався, що свідомо ставив перед собою мету — з нуля створити національну буржуазію. На момент початку приватизації у пострадянській державі не було великого бізнесу. Йому просто нізвідки було з’явитися, тому Кучма створив його штучно. Олігархів він просто призначив, як до того призначав чиновників та директорів. Причому одним із таких «призначенців», як з’ясувалося згодом, виявився його власний зять.
«Капіталізму без капіталістів, без національної буржуазії, зокрема великої, не буває. Але всі 15 років нашої незалежності нас штовхали на шлях створення капіталізму дрібних крамарів, малого підприємництва, капіталізму без великої національної буржуазії. Як у Польщі. Я говорив про це не раз. Така модель убивча для України. Вона вбивча навіть із точки зору структури української економіки — її основу складають промислові гіганти…», — пояснював Кучма у своїй книзі «Після Майдану 2005–2006. Записки президента».
Сьогодні, коли та сама Польща з її «дрібними крамарями» відірвалася від України на недосяжну відстань, ці рядки виглядають знущанням. Проте повернути історію назад неможливо. Мета, яку Леонід Кучма поставив перед собою, була досягнута. І до кінця 90‑х років в Україні утворився новий клас — клас великих капіталістів. Олігархат.
Свою частину державного майна змогли отримати і «донецькі». Кучма не став боротися з місцевими кланами на Донбасі. їхня підтримка була потрібна йому, щоб упевнено почувати себе у своєму кріслі, а також без проблем переобратися на другий термін. Тому президент дозволив регіональним елітам Донбасу прибрати до рук індустріальні гіганти, які диміли на «їхній» території. У цій ситуації жодних причин шантажувати Кучму черговим референдумом чи морочити йому голову федералізацією у «донецьких» та «луганських» не було.
У 1995 році в Донецькій області з’явилася компанія із досить гучною назвою «Індустріальний союз Донбасу». Її творцем став Віталій Гайдук, який у 1994 році прийшов працювати на посаду заступника губернатора Донецької області. А одним із співвласників ІСД на першому етапі також був Рінат Ахметов, якому в підсумку і дісталися основні активи цієї компанії.
Спочатку ІСД виник як газотрейдер, і жодних активів не мав узагалі. Подібні посередники, які займалися поставками газу з Росії на українські підприємства, у середині 90‑х з’явилися у великій кількості. Найбільш відомими з них, окрім самого ІСД, були ЄЕСУ Павла Лазаренка та Юлії Тимошенко, «Республіка» Ігоря Бакая, а також «Фонд», підконтрольний «луганському клану», мова про який піде далі.
Торгівля газом відкривала перед газотрейдерами великі перспективи. Грошей в українських підприємств у середині 90‑х, як правило, не було. При цьому палива вони потребували багато, бо в СРСР нічого не знали про енергоефективність. Заводи швидко накопичували борги і потрапляли у залежність від постачальників газу, які, у свою чергу, отримували можливість забирати за борги продукцію та активи підприємств і призначати на них свій менеджмент. Зрозуміло, працювати такі компанії без потужного «даху» не могли. Право імпортувати в Україну паливо та постачати його на держпідприсмства отримували тільки обрані бізнесмени, наближені до влади, і про жодну чесну конкуренцію в таких умовах ітися не могло.
На Донбасі заробляти на торгівлі газом почало керівництво Донецької та Луганської областей. У лютому 1996 року тодішній губернатор Донецької області Володимир Щербань підписав постанову № 71, якою зобов’язав усі підприємства Донеччини купувати газ тільки в «Індустріального союзу Донбасу» і таким чином зробив цю компанію регіональним монополістом. Донецька область була перевантажена промисловістю і на той час виробляла близько чверті українського ВВП, тому поставки газу в таких обсягах обіцяли трейдеру надзвичайні прибутки. Посередницькі операції і тепличні умови, створені владою, допомогли газотрейдерам швидко акумулювати значні капітали за мінімальних інвестицій. А далі на ці гроші газові посередники почали скуповувати державні активи. Як правило, за дуже заниженими цінами.
У 1996 році головою Донецької обласної державної адміністрації став Сергій Поляков — колишній мер міста Тореза, а також ексміністр вугільної промисловості в уряді Павла Лазаренка. Разом із ним з’явилася людина, яку на той момент мало хто знав навіть у Донецьку і якій ще доведеться зіграти в історії України свою зловісну роль. Це був генеральний директор об’єднання «Донецькавтотранс» Віктор Янукович. Спочатку він був призначений заступником Полякова, але досить швидко доріс до першого заступника.
Уже в 1997 році Поляков був відправлений у відставку. Довго протриматися на своїй посаді він не зміг, адже був креатурою Назаренка, якого на Донбасі, м’яко кажучи, не поважали. Ця обставина і визначила політичне майбутнє губернатора Місце Полякова зайняв Янукович. У середині 90‑х губернатори в Донецькій області змінювалися щороку, тому чергова рокіровка не викликала особливих емоцій. Янукович здавався такою ж тимчасовою та незначною фігурою, як і його попередники.
Чому вибір Кучми зупинився саме на ньому? У 2004 році на це питання відповідала головна редакторка газети «Дзеркало тижня» Юлія Мостова.
«У 1996–1997 pp. Лазаренко вів жорстку та безуспішну війну за контроль над Донбасом і, у кінцевому підсумку, дійшов висновку: потрібно домовлятися з місцевими господарями та вже у союзі з ними намагатися контролювати індустріальну область. За домовленістю з Рінатом Ахметовим Павло Лазаренко знімає вірного, але непотрібного губернатора Полякова і лобіює у президента призначення на вільну посаду Віктора Януковича. Таким чином Віктор Федорович стає двічі військовозобов’язаним. Але віддати борги Павлу Івановичу він не встигає: Лазаренка відправляють у відставку за станом здоров’я. А ось із Рінатом Леонідовичем Янукович все ж розрахувався, коли розчистив в області адміністративно–політичне поле для бізнесових та, в першу чергу, приватизаційних маневрів справжнього хазяїна Донецька», — писала Мостова влітку 2004 року у статті «Туманність Януковича».
У тому ж 1997 році народилася славнозвісна Партія регіонального відродження України, або просто — Партія регіонів. Установчий з’їзд партії відбувся у жовтні, а засновниками її стали аксакали донецької політики — Юхим Звягільський, Володимир Рибак та Микола Азаров. Еліта Донбасу, що набирала силу, була сповнена амбіцій і розуміла, що для ефективного відстоювання власних інтересів їй знадобиться власна політична партія.
Наближалися президентські вибори 1999 року, Леонід Кучма планував переобиратися на другий термін, а для цього йому, як і в 1994 році, необхідно було заручитися голосами виборців Донбасу. Та цього разу завдання ускладнювалося. Через економічну кризу та падіння рівня життя рейтинг Кучми падав, а тренд ностальгії за СРСР — зростав. Разом із ним зростала і підтримка лівих популістів. Електорат партій, які поєднували ліву риторику з проросійськими гаслами, був зосереджений здебільшого у промислових центрах південного сходу країни. У 1994 році виборці в цих регіонах підтримали на виборах Кучму, але ближче до кінця 90‑х встигли розчаруватися у ньому. Кучма не міг зупинити стрімкого вимирання радянської промисловості і падіння рівня життя.
У ситуації, що склалася, президенту необхідно було заручитися підтримкою регіональної еліти Донбасу. І такий союз було укладено. Від «донецьких» Кучмі була потрібна лояльність та підтримка. В обмін він гарантував їм повну свободу дій на «своїй» території.
«Кучма пообіцяв за фальсифікацію результатів виборів на його користь, по суті, автономію Донецькій області. Донеччани змогли самі призначати собі прокурорів, суддів і управляти регіоном на свій розсуд в обмін на лояльність центральній владі та необхідний результат», — розповідав в ефірі програми «Історична правда» про ті часи журналіст Володимир Бойко, який розпочинав свою професійну діяльність у 90‑х роках у Донецьку і розслідував діяльність донецької мафії у той період.