Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 9)

У 1996 році із запланованих 130 млн гривень на закриття шахт із бюджету було виділено лише 69 млн. Недофінансування в такому масштабі не могло не мати катастрофічних наслідків. Доводилося економити на всьому, тому шахти закривали поспіхом, абияк. Виробки без жалю заливали водою. У Стаханові Луганської області у найкоротші терміни закрили всі шахти, і місто, назване на честь найвідомішого радянського шахтаря, залишилося без вугільної галузі взагалі. Об’єднання «Стахановвугілля» було повністю ліквідовано. За підрахунками фахівців, чотири закриті шахти, що входили у це об’єднання, мали запаси у 82 млн. тонн коксівного вугілля, яке так і залишилося під землею.

Процес ліквідації шахт у Стаханові у своєму інтерв’ю описав колишній мер міста Сергій Левачков:

«Коли почали закривати шахти, я був мером Стаханова. Не було ніяких проектів. Ніхто не спромігся навіть попередити місцеву владу. Я, міський голова, дізнався про закриття шахти «Центральна–Ірміно» випадково. Мені подзвонив начальник управління по гасінню породних відвалів та повідомив, що розпочинає засипання стовбура. Міністр підписав наказ про закриття шахти, генеральний директор його продублював і тут же віддав розпорядження засипати стовбур. Причому засипали все, що там було. Всю техніку, все обладнання залишили там».

Наслідки такого підходу стали для міста шоком. Перед початком реструктуризації у вугільній галузі Стаханова працювало 18% городян, а частка цієї галузі в економіці міста становила 28%. Лише за кілька років ця частка скоротилася до 1,5%. Компенсувати це падіння у такий короткий термін було нічим. Після закриття шахт без роботи залишилося 17 тисяч осіб — здебільшого чоловіків, які мали утримувати свої родини.

Стаханов почав стрімко втрачати населення, середня тривалість життя людей скоротилася на 10 років. Від такого удару місто оговтатися так і не змогло. Навіть у 2012 році його бюджет на 40% складався з державних дотацій, без яких Стаханов просто не міг існувати. Підсумком руйнівних процесів стали події весни 2014 року, які багато в чому нагадували відтермінований соціальний вибух. Люмпенізоване населення шахтарських селищ охоче записувалось у так зване «народне ополчення», щоб помститися Україні «за все».

У сусідній Брянці справи були не кращими. Колишній головний механік шахти «Анненська» Юрій Хохлов описував ліквідацію цієї шахти так:

«Шахту закрили 1 вересня. А розпочали ліквідацію десь у середині жовтня. І весь цей час панував хаос. Усе селище налетіло, розтягували все, що залишилося, — воно ж нічиє. Мені розповідали батьки, був такий час у 1941 році, коли наші з міста вже відступили, а німці ще не увійшли. І в цей час населення тягнуло все підряд — грабували магазини, будинки. Повна анархія. Ось те ж саме я побачив на своїй шахті. Страшно було дивитися».

У 2014 році Хохлов, який на той момент був депутатом Луганської облради від КПУ, із перших днів березня почав брати активну участь в антиукраїнських мітингах, які проходили у Луганську. А з початком воєнних дій став на бік збройних формувань так званої ЛНР.

Соціальне становище у шахтарських містах того часу добре передає стаття «Ми хочемо їсти» в газеті «Горняк» (м. Торез) від 10 лютого 1999 року. У ній описується так званий жіночий бунт на шахті «3-біс» — акція протесту шахтарських дружин.

«5 лютого зупинила роботу шахта 3-біс, дружини гірників пікетують лампову та стовбури. «Боїмося, але хочемо їсти», — сказала одна з них. Безгрошів’я — найболючіша тема. «Чоловік вип’є стакан води — пообідав, пішов на роботу», — говорить одна з пікетниць. Кілька людей розповідають, що дітям запарюють комбікорм — «він найдешевший». Якийсь час виручала картопля — у серпні–вересні її видавали в рахунок боргів. 10 місяців — середня невиплата зарплати по шахті. У кишенях — порожнеча, в очах — сльози. Навіть у металу є межа міцності, і люди не витримали».

Головна проблема була не в тому, що зникали старі радянські підприємства. Гірше було те, що на місці зруйнованих не виникали нові виробництва. Інвестори не йшли на Донбас, і особливо — до Луганської області. Вкладати гроші у регіон міг або самогубець, або бізнесмен із гарним «дахом». Нечисленних сміливців, які не боялися ризикувати і вкладатися у проблемні підприємства, чекали конфлікти з місцевими політичними елітами, які закінчувалися крахом бізнесу. Зокрема, в одному зі своїх інтерв’ю розповідав про таке протистояння підприємець із Свердловська Костянтин Ільченко, який у 1997 році взяв в оренду шахту № 68 і спробував налагодити на ній видобуток вугілля.

«Протягом чотирьох місяців я відновив шахту, вклавши туди величезні кошти. Вона стала фактично єдиним на той момент вугільним підприємством міста, яке платило працівникам зарплату грошима, а не картоплею або салом. Але працювати нам дали лише три місяці. А потім виникло реальне протистояння між мною та командою Олександра Єфремова, який був тоді першим заступником губернатора Луганської області», — розповідав Ільченко в інтерв’ю сайту «Остров» у 2012 році.

За його словами, за наказом Єфремова шахті відключили електрику, після чого шахтні води затопили виробки і підприємство зупинилося. Закінчилося все повним знищенням шахти № 68 із запасами вугілля на кілька десятків років.

«Усілякі перевіряючі органи, починаючи від технагляду і закінчуючи місцевою владою та прокуратурою, що називається, «ламали через коліно» орендне підприємство. Якось мені подзвонили хлопці з міліції і попередили, щоб завтра я на шахту не їхав, адже прибуде наряд, і мене просто «закриють», відправлять у камеру без всяких пояснень. У цей день я стояв неподалік від шахти і спостерігав за тим, що там відбувалося. Фактично шахту «вбивали». Справді, приїхав наряд міліції з автоматами, представник прокуратури міста, юстиція (ми вже тоді подали до суду на орендодавця за незаконні дії). Погрожуючи наручниками, всіх людей вивели з шахти, закрили адміністративні приміщення, опечатали стовбури і поставили охорону. І протягом півтора–двох місяців шахту повністю зрівняли з землею: від поверхневого комплексу нічого не залишилося, все обладнання вивезли у невідомому напрямку», — розповідав Ільченко.

Із закриттям шахт у вугільну галузь Донбасу повернулися технології XIX століття. На місці зруйнованих і закритих підприємств почали швидко розмножуватися невеличкі кустарні шахти–копанки, в яких шахтарі видобували вугілля примітивною ручною працею. У безробітних гірників не залишалося іншого виходу, крім як лізти в «дірки». З’явилися і так звані «вибірники», або «мішечники», — люди, які почали збирати вугілля на породних відвалах. Разом із породою у терикони завжди потрапляла певна частка вугілля, яке бідні мешканці депресивних селищ збирали на продаж або для опалення власного житла. Бізнес «вибірників» був небезпечним. Час від часу на териконах відбувалися обвали, і нещасні гинули під завалами.

Джерелом заробітку ставали також мертві радянські заводи. Жителі депресивних міст розбирали на цеглу закинуті цехи, видобували арматуру із залізобетонних плит, викопували кабелі. У Горлівці так розносили по частинах велетенський ртутний комбінат, який став банкрутом у середині 1990‑х. У Костянтинівці — завод «Спецскло», у Стаханові — коксохімзавод. Що відчували жителі Донбасу, в минулому прославлені радянською пропагандою трудівники, спостерігаючи, як навколо руйнується звичний їм світ? Дезорієнтацію, розчарування, відчай… Мало хто з мешканців робітничих селищ здатен був об’єктивно оцінювати те, що відбувається, та неупереджено аналізувати причини економічної кризи. Більшість за традицією задовольнялася простими відповідями, які були заготовлені у політиків–популістів із проросійських партій та рухів.

Безробітні гірники не хотіли розбиратися, чому їхні шахти було закрито. Для них досить було того простого факту, що «за Союзу все працювало, а тепер розвалилось». Як зазвичай буває в таких випадках, коріння всіх проблем люди бачили у якійсь конспірологічній змові, повірити в яку було набагато легше, ніж в об’єктивні економічні передумови.

На Донбасі й досі панує стереотип, що вина за знищення шахт лежить на чиновниках із Києва та західної України. За однією версією, вони нібито нічого не розуміли у промисловості і тому вирішили поховати вугільну галузь. За іншою — знищували шахти спеціально, тому що ненавиділи Донбас, або «за завданням західних господарів». Насправді ж вирок шахтам підписували переважно вихідці з Донбасу.

Першим втілювати в життя президентський Указ про реструктуризацію шахт почав міністр Юрій Поляков (той самий, що був попередником Януковича на посту губернатора Донецької області). Він очолював Міністерство вугільної промисловості у 1995–1996 роках і був одним із розробників проекту реструктуризації. У 1996 році на зміну йому прийшов уродженець міста Єнакієве Юрій Русанцов, який перед тим, як прийти у Кабмін, очолював об’єднання «Артемвугілля». Наступного року міністерство очолив Станіслав Янко з Селідова Донецької області. А ще через рік на пост міністра був призначений, мабуть, найвідоміший із «вугільних могильників» — Сергій Тулуб із Харцизька, який очолював міністерство у 1998–2000 pp. У цей період епідемія закриття шахт якраз досягла свого піку.