Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 11)
Деякий час імена справжніх убивць заводів і шахт були на слуху. їх проклинали, ненавиділи, вимагали для них суду і в’язниці. «Не под силу и чуме то, что удалось Кучме» — писали на своїх листівках у 1999 році прихильники комуніста Петра Симоненка. Але зовсім скоро, лише за кілька років, у Донбасу з’явилися нові вороги — «помаранчеві» політики. І старі кривдники швидко стали союзниками у боротьбі з новою, тепер уже «помаранчевою», чумою. У 2004 році комуністи підтримали на президентських виборах ставленика Леоніда Кучми, колишнього губернатора Донецької області Віктора Януковича, і разом із «луганськими» та «донецькими» виступили єдиним фронтом проти опозиціонера Віктора Ющенка.
Дивно, але факт. Населення регіону, який зазнав жахливого занепаду, замість того, щоб домагатися покарання для справжніх винуватців закриття та розграбування підприємств, раптом спрямувало свою злість на зовсім інших людей, ні в чому перед ними не винних. До того ж на підставі якихось абсолютно безглуздих претензій на кшталт «дружини–американки» або неіснуючого поділу країни на сорти. Справжні ж архітектори затяжної депресії, з вини яких шахтарі спалювали себе живцем, а цілі міста перетворювалися на руїни, вважалися «патріотами Донбасу» та почесними громадянами шахтарських міст. Наче й не було розпиляних на металобрухт заводів, затоплених виробок та безпросвітних років безгрошів’я.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«ПОВСТАНЬ, УКРАЇНО»
У березні 2002 року в Україні відбулися чергові парламентські вибори. На них президент Леонід Кучма знову, як і у 1999 році, отримав у Донецькій області потужну підтримку. Блок партій «За Єдину Україну», що орієнтувався на нього, отримав на Донеччині 36,8% голосів. Це був найвищий результат у всій країні, і Донецька область стана єдиним регіоном, де блок «За ЄдУ» виграв вибори. У Луганській області «За ЄдУ» набрала лише 14,4% і значно поступилася комуністам, які отримали майже 40%. Крім того, кандидати від влади перемогли на Донбасі у більшості мажоритарних округів. Але в масштабах усієї України провладна партія отримала лише 11,8%. Цей результат був значно нижчим за той, на що розраховував Кучма.
Спочатку депутати від об’єднання «За ЄдУ» сформували в парламенті єдину фракцію, але у червні 2002 року вона розпалася на кілька дрібніших об’єднань. При цьому депутати з Донецької області сформували фракцію «Регіони України», яка пізніше стала основою фракції Партії регіонів, а «луганські» об’єдналися у власну парламентську групу під назвою «Народний вибір». Головою луганської фракції став колишній заступник Єфремова в обласній адміністрації Микола Галочка.
У регіональній луганській пресі тих часів можна знайти публікації, в яких Єфремов, не соромлячись, хвалив самого себе за таку мудру тактику — створення власної групи у Верховній Раді. На неї у регіональної еліти були великі сподівання, яким, проте, не судилося збутися.
«На деякому етапі Єфремов, як відомо, вирішив стати самостійною фігурою. Від Києва він — і політично, і географічно — був відгороджений двома потужними регіональними формуваннями — харківським та донецьким «кланами». При цьому Олександр Сергійович далі грав свою політичну роль, малопомітну, але досить важливу. Він належав до числа тих регіональних лідерів, які вважалися улюбленцями президента. І стояти в суспільній ієрархії нижче від сусіда Віктора Януковича йому не хотілося. Тому за першої ж нагоди Єфремов вирішив створювати власну фракцію в парламенті», — писала газета «Дзеркало тижня» влітку 2002 року.
Деякий час Єфремов претендував на роль самостійного гравця, але довго конкурувати з «донецькими» не зміг. На відміну від сусідів, клан Єфремова не мав достатніх ресурсів. Крім того, до об’єднання підштовхувала нова «помаранчева» загроза. Парламентські вибори 2002 року виграв блок Віктора Ющенка «Наша Україна», який перебував в опозиції до Кучми. Ющенко отримав на виборах 23,5%, випередивши навіть комуністів, які мали 20%. Ще 7,2% отримав союзний Ющенкові Блок Юлії Тимошенко. Після загрози «червоного реваншу», якого побоювалися у другій половині 90‑х, несподіваний результат націонал–демократів вселяв оптимізм прихильникам європейського вектору. Стало ясно, що Україна поступово прощається з радянським минулим.
Результат Ющенка підтвердив його потенціал як основного опозиційного кандидата на майбутніх президентських виборах 2004 року. Але при цьому залишалося не зрозумілим, хто ж буде його опонентом — кандидатом від влади? В Україні намічалися серйозні зміни. Другий термін Кучми добігав кінця, а балотуватися на третій він не мав права за Конституцією. Президентові потрібен був «спадкоємець», але його все ще не було видно. Тим часом популярність влади падала, і результат парламентських виборів наочно це показав.
Окрилені успіхом, «помаранчеві» вирішили розвинути наступ. Уже у квітні Юлія Тимошенко зажадала дострокової відставки президента та уряду. До її вимог відразу приєдналися соціалісти, а трохи пізніше — і депутати з «Нашої України». Опозиція заявила про свої наміри організувати восени масовий мітинг та акції громадянської непокори під назвою «Повстань, Україно!». Початок акції призначили на 16 вересня — день, коли зник журналіст Георгій Гонгадзе. Замовником його вбивства політики називали президента Кучму.
Акція протесту справді виявилася масштабною. Проти чинної влади об’єдналась як проросійська, так і прозахідна опозиція. Крім СПУ, БЮТ та «Нашої України» у демонстрації брали участь і комуністи. 16 вересня на Європейській площі зібралося 20 тисяч осіб, які вимагали відставки Кучми. Після мітингу учасники акції рушили маршем до будівлі Адміністрації президента, щоб вручити йому резолюцію мітингу, проте на підході до АП опозиціонерів зустрів міліцейський кордон, який не пропустив людей до будівлі. Протестувальники почали встановлювати в урядовому кварталі намети, але влада вирішила діяти жорстко. У ніч із 16 на 17 вересня наметове містечко було зачищено силами міліції.
Мітинги продовжилися за тиждень — 24 вересня. У цей день знову відбулися зіткнення мітингувальників із силовиками біля будівлі АП. Пізніше події осені 2002 року у пресі назвали «репетицією Майдану». Акція «Повстань, Україно!» справді змусила владу неабияк понервувати. Майже всі українські телеканали у той момент були підконтрольними Адміністрації президента і висвітлювали акції протесту вкрай однобоко. Протестувальників зображували екстремістами та радикалами. Представники влади звинувачували опозицію у спробі державного перевороту.
Із заявами на підтримку президента виступили також і призначені Кучмою голови обласних адміністрацій, переважно з південних та східних областей. Із найбільш жорсткою заявою виступив очільник Донецької ОДА Віктор Янукович.
«Я б хотів сказати ще про одне — про нашу позицію у зв’язку з підготовкою, не побоюся цього слова, повзучого державного перевороту, рушійною силою якого є політичні невдахи. Така позиція веде не політику творення, а політику знищення, заручником якої стає весь народ. Я думаю, що настав час поставити просте запитання: а хто їм дав право шантажувати всю країну? І я думаю, що терпець може урватися, і дуже скоро», — заявив губернатор Донеччини.
Заяву Януковича українські телеканали показали у новинах. Критика та погрози на адресу опозиції лунали також із вуст депутатів Донецької та Луганської обласних рад. Зокрема, луганські депутати опублікували звернення, в якому пообіцяли перешкоджати акціям опозиції, а також закликали президента Кучму та керівників усіх гілок влади «рішуче припинити протиправні дії організаторів акції».
«Ми, депутати Луганської обласної ради, попереджаємо лідерів акції «Повстань, Україно!», що зробимо все, щоб вашим діям було дано законну відсіч. Не намагайтеся виступати від імені народу. Він сам визначиться у своїй позиції», — говорилося в заяві.
Утім, більш цікавим був інший фрагмент документа, в якому читалася погано прихована загроза.
«Якщо справа дійде до реалізації проголошених вами вимог — повного розриву всіх відносин з Росією, — обов’язково знайдуться політичні сили, здатні поставити питання інакше — про приєднання України до союзу Росії та Білорусі, і вирішити його шляхом проведення референдуму», — попереджала Луганська обласна рада.
Про які саме «політичні сили» йшлося, стане зрозуміло за два роки, на з’їзді у Сєвєродонецьку, де Луганська обласна рада відкрито підтримає сепаратистські заклики до розколу України.
ПРЕМ’ЄР ІЗ ЗОНИ
На початку 2000‑х Леонід Кучма вляпався у цілу низку неприємних історій, які знищили його репутацію на Заході. Убивство журналіста Георгія Гонгадзе, скандальні записи майора Мельниченка, інформація про начебто продаж радарних систем «Кольчуга» Іраку в обхід санкцій — усе це зробило українського президента токсичним для лідерів країн першого світу та поклало кінець так званій «багатовекторності». Якщо до 2002 року Україна примудрялася зберігати добрі відносини як з Росією, так і з Заходом, та навіть планувала подати заявку на вступ до НАТО, то після інциденту з «Кольчугами» про ці плани довелося забути.
У ситуації, що склалася, Кучма передбачувано взяв курс на зближення з Росією. І масштабні акції опозиції тільки прискорили цей рух. Націонал–демократи, які вимагали відставки Кучми, посилювали тиск, і це змушувало президента шукати союзників в іншому таборі. Такими союзниками для нього стали олігархічні угруповання зі сходу країни, які завдяки Кучмі змогли приватизувати та розділити між собою ключові активи у своїх областях. «Донецькі» та «луганські», на відміну від «помаранчевих» націонал–демократів, тяжіли до Росії, і курс на Схід цілком відповідав їхнім фінансовим інтересам. Так парламентські вибори 2002 року та протести, що сталися після них, окреслили контури майбутнього міжрегіонального протистояння.