Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 12)

Політика тут тісно перепліталася з економікою. Промисловість Донбасу була орієнтована насамперед на російський ринок, і це зумовлювало проросійську позицію господарів місцевих підприємств. Шукати нові ринки збуту для «червоних директорів», які звикли все життя працювати за рознарядкою з Москви, було важким завданням. Застарілі виробництва потребували модернізації, конкурувати з індустрією західних країн їм було важко, тому оптимальним виходом для себе промисловці сходу України бачили подальшу економічну інтеграцію з Росією. Для них це був найлегший шлях, який не потребував зайвих зусиль, витрат та креативу.

У цих умовах зближення Леоніда Кучми з політичними елітами Донбасу виглядало логічним кроком. «Донецькі» були природними опонентами прозахідних націонал–демократичних партій і могли допомогти президентові приборкати норовливу опозицію. Так Кучма зробив свій вибір — 21 листопада 2002 року донецький губернатор Віктор Янукович був призначений на пост прем’єр-міністра України.

До президентських виборів залишалося два роки. Це означало, що якщо Янукович зможе втриматися на своїй посаді, то, ймовірно, саме він стане наступником Кучми та кандидатом від влади у 2004 році. Оцінивши розстановку сил, політичні угруповання почали потихеньку об’єднуватися навколо головних дійових осіб майбутньої президентської кампанії — Януковича і Ющенка.

Висуванець «донецьких» із самого початку виглядав невдалою кандидатурою. Біографія Януковича робила його легкою мішенню для критики. Інформація про судимості донецького губернатора просочилася в пресу ще наприкінці 90‑х, коли він очолював Донецьку ОДА. Та якщо в Донецькій області до таких сторінок біографії посадовця ставилися спокійно, то в інших регіонах України кримінальне минуле Януковича викликало неприйняття. Новий прем’єр одразу ж став об’єктом численних анекдотів та глузувань. Не додавала популярності йому і специфічна манера спілкування. Важко було висунути у президенти більш суперечливу фігуру, але іншого кандидата у «донецьких» не знайшлося.

У Луганську нове призначення сприйняли негативно — зліт «донецьких» не був доброю новиною для місцевих «комсомольців». Із ростом авторитету Януковича економічний тиск сусідів посилювався, і чинити опір йому у «луганських» просто не вистачало сил та ресурсів. Крім того, зіграла роль також особиста неприязнь Єфремова, який щиро вважав себе більш інтелектуальною та презентабельною фігурою, ніж Янукович, і сам розраховував на прихильність Кучми.

Кілька людей з кола «комсомольців» стверджували, що Єфремов у ті часи ставився до Януковича з презирством і відкрито називав його «недоумком». Тому, коли до Луганська надійшла пряма вказівка від Кучми розпочинати підготовку президентських виборів і забезпечити Януковичу результат, — Єфремов чи то відмовився, чи то взяв паузу (тут версії різняться в деталях, але по суті одна одній не суперечать). Після розмови з луганським губернатором Леонід Кучма зателефонував своєму старому другу Віктору Тихонову і пригрозив йому проблемами, якщо «луганські» не підтримають Януковича на виборах.

Поки Єфремов торгувався, двоє його заступників — Валентин Дзонь та Олександр Кобітєв, які мали потужні бізнес–контакти з донецькою бізнес–групою Юрія Іванющенка та Івана Аврамова, вирішили зіграти у свою гру. Дізнавшись про конфлікт, вони поїхали на прийом до президента та повідомили, що готові очолити штаб і забезпечити донецькому кандидату перемогу. Після розмови з ними Кучма знову зателефонував Тихонову і запитав, що відбувається в Луганську, і як йому все це розуміти. Реакція не забарилася. Поки Дзонь добирався назад до Луганська, його речі були вже зібрані і винесені з його кабінету.

Розмова з Єфремовим була, як говорили, «складною» і ледь не переросла у бійку. Дзонь був переведений на посаду директора фонду «Благовіст», через який фінансувалася передвиборна кампанія партії «За ЄдУ» у 2002 році, а Кобітєв — звільнений слідом за ним. Публічного скандалу не було — більше того, церемонія «прощання» із Дзонем була проведена у колонній залі обласної адміністрації, і Єфремов навіть вручив йому квіти. Але лютими ворогами вони залишилися назавжди. Багато років поспіль Єфремов адміністративно блокував будь–які намагання Валентина Дзоня та Олександра Кобітева повернутись у політику.

Тільки після цього невдалого путчу в рядах «комсомольців» Єфремов погодився забезпечити Януковичу перемогу на Луганщині. На місце першого заступника Єфремова був призначений Володимир Іванов — професійний апаратник та політтехнолог, який займався виборами в Луганській області з 1994 року. Він став фактичним керівником передвиборчого штабу Віктора Януковича в регіоні.

Донецька еліта призначення Януковича прем’єр-міністром сприйняла як свій тріумф. Перед очима у неї був недавній приклад приходу до влади Володимира Путіна в Росії, який також пересів у президентське крісло після того, як попрацював у прем’єрському. У людей, які в усьому діяли з оглядкою на східного сусіда, не було сумнівів, що в Україні вдасться реалізувати аналогічний сценарій. Просунувши свого ставленика у владу, отримавши у свої руки важелі управління державою, «донецькі» вже не планували їх віддавати. Втім, президент Леонід Кучма не дарма наполягав, що «Україна — не Росія» (його книга з такою назвою вийшла у 2003 році, за рік до виборів). В Україні не достатньо було просто призначити кандидата від влади «наступником» та дочекатися, поки населення затвердить це рішення. Тут громадяни мали свою окрему думку, і для того, щоб очолити країну, Янукович ще мав перемогти на виборах.

Восени 2003 року, коли стало остаточно зрозуміло, що діючий гарант обрав наступником саме Януковича, вся система влади почала підлаштовуватися під нього. Уламки парламентської фракції «За ЄдУ» знову збиралися разом у єдину потужну фракцію, орієнтовану на прем’єра. Цього разу згуртування відбувалося навколо фракції «Регіони України», до якої входили переважно вихідці з Донбасу. Якщо раніше ця фракція була лише однією з багатьох подібних фракцій і груп у строкатому парламенті, то у листопаді 2003‑го «Регіони України» стали другою за чисельністю фракцією Ради, яка поступалася за кількістю депутатів лише «Нашій Україні». Так виник прообраз майбутньої Партії регіонів, яка стане найпотужнішою українською партією у наступні десять років і на яку спиратиметься Віктор Янукович аж до своєї втечі з країни.

ХОЛОДНИЙ ДУШ ДЛЯ ЮЩЕНКА

Восени 2003 року Віктор Ющенко мав найвищий рейтинг серед українських політиків, а рівень довіри до влади навпаки — тільки знижувався. Ситуація складалася не на користь Банкової, і з цим необхідно було терміново щось робити. Реального компромату на Ющенка, очевидно, не було, тому демонізувати опонента вирішили за допомогою нехитрої технології. У провладних ЗМІ націонал–демократів почали все частіше порівнювати з фашистами та ксенофобами, а самого Ющенка зображувати маріонеткою США.

За рік до президентських виборів Віктор Ющенко вирішив відвідати Донбас. Спочатку він збирався виступити у Луганську, а потім провести у Донецьку з’їзд партії «Наша Україна». Однак ані у вотчині Єфремова, ані у вотчині Януковича йому не дали нічого зробити.

На 20 жовтня 2003 року в Луганську було заплановано проведення «Форуму демократичних сил», куди збирався завітати лідер «Нашої України». Від різних партій та громадських організацій на форум прибули близько двох тисяч делегатів, але заздалегідь орендований для цього будинок культури ім. Леніна раптово закрили «у зв’язку з аварійним станом». Крім того, місцева адміністрація повністю заблокувала Ющенкові вихід на телеканали. ІРТА, що належить Володимиру Ландику (на той момент — голові Луганської обласної організації Партії регіонів), просто припинила мовлення за 10 хвилин до початку запланованого ефіру, державний ЛОТ послався на відсутність вільного часу, а гендиректор ЛКТ (тоді належав облраді) прямо запропонував команді Ющенка «попросити ефір у Віктора Тихонова». Ющенко разом із присутніми пройшов пішим маршем від будинку культури до обладміністрації, провів там мітинг і поїхав.

Головна подія донбаського туру мала відбутися 31 жовтня у Донецьку. Планувалося, що з’їзд «Нашої України» стане неформальним початком передвиборної кампанії Ющенка І, звичайно ж, Донецьк був не випадково обраний місцем його проведення. «Помаранчева» команда хотіла показати, що Ющенко є політиком всеукраїнського масштабу, а не висуванцем західних областей, яким його називали політологи та журналісти, лояльні владі. Однак команду Януковича цей задум із зрозумілих причин не влаштовував. У столиці Донбасу такий крок головного конкурента розцінили як зазіхання на свою територію. А оскільки формувалися місцеві політики в суворих реаліях 90‑х, на виклик вирішили реагувати ще більш жорстко, ніж у Луганську, і противника у «своє місто» не пускати.

З’їзд «Нашої України» мав відбутися у палаці молоді «Юність», але вже за день до цього стало ясно, що провести захід буде непросто. 30 жовтня до Донецька прибула делегація нардепів від «Нашої України», але до «Юності» їх не пропустили. На порозі депутатів зустріли міцні молодики, які представилися охороною. Вони застосували силу, щоб не дати депутатам пройти всередину.