Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 14)

Донеччан запевняли, що лідер «Нашої України» заборонить російську мову, експлуатуватиме Донбас для того, щоб годувати злиденну західну Україну, зменшить жителям Донбасу пенсії і зарплати та навіть ховатиме у закритих шахтах ядерні відходи з Європи та США. Остання страшилка набула характеру, як тепер сказали б, вірусного мема. Можливо, Віктор Ющенко та його оточення й справді не мали до Донбасу великої любові, але нічого з того, що їм приписували опоненти, робити вони явно не збиралися.

Поширення чорного піару досягло небачених раніше масштабів. У поштові скриньки жителів Донецької та Луганської областей кидали листівки, на яких Ющенко був зображений в образі Гітлера, а також газети Слов’янської партії, яка звинувачувала Ющенка у русофобії та фашизмі. В агітаційній газеті «Голос Донбасса» час від часу друкували нібито зібрані в інтернеті цитати прихильників Ющенка, що ображали Донбас та його жителів. Одна з таких збірок під характерним заголовком «Нас не вважають за людей» була надрукована у № 7 від 12 листопада. У Луганську для виконання подібних завдань використовували газету Луганської обласної ради «Известия Луганщины». Також за рахунок платників податків облрада розміщувала готові, вже зверстані полоси з антиющенківськими матеріалами в інших газетах.

Широку популярність восени 2004 року набув доволі підлий рекламний ролик, в якому мапа України була поділена на три частини. Західні області на ній були позначені як перший сорт, центральні — як другий, а південні та східні — названі третім сортом. Підпис до мапи стверджував: «Так виглядає їх Україна». На відміну від інших зразків чорного піару, цей ролик не просто дискредитував «помаранчевих». Він провокував громадянське протистояння. Пізніше з’ясувалося, що теза про три сорти українців була народжена тіньовим штабом Януковича, яким керував Андрій Клюев. Ідея належала політтехнологу Володимиру Грановському, а формальним замовником розміщення такої реклами був уже добре знайомий нам Олександр Базилюк зі Слов’янської партії. Втім, треба зазначити, що розколювати Україну команді Януковича активно допомагало також оточення президента Кучми. Скандальну рекламу активно крутив телеканал «Інтер», який у той період контролювався народним депутатом Ігорем Плужниковим із фракції СДПУ(о) Віктора Медведчука.

Із ще більшим завзяттям працювала локальна телевізійна пропаганда. На луганському державному телеканалі ЛОТ нескінченно крутили ролики, де аудіозапис промови Ющенка було накладено на психоделічний відеоряд із нацистами, що марширують, апельсинами, що гниють, і тваринами, що б’ються між собою. Апелювали тут не до розуму, а до емоцій. І від такого видовища глядачам навіть із міцними нервами та критичним мисленням ставало не по собі.

Незважаючи на відверту примітивність антиющенківських матеріалів, на Донбасі вони здебільшого сприймалися некритично. Мільйони людей справді вірили у ці страшилки і не на жарт боялися наступу «помаранчевої чуми». Мешканці східних областей з часом почали вважати м’якотілого та інтелігентного Ющенка ледь не уособленням зла. Але в інших регіонах справи йшли вже зовсім інакше. Загалом по країні рейтинг Ющенка у вересні 2004 року, незважаючи на всі зусилля влади, перевищував рейтинг Януковича на 7–9%. Соцопитування показували, що у другому турі перемогу здобуде опозиційний кандидат. Наприклад, за даними центру «Социс», у другому турі президентських виборів за Ющенка готові були голосувати 40,9% виборців, а за Януковича — 31,8%.

Проблеми часто створював собі сам Янукович. Раз по раз він потрапляв у дурні ситуації, які тільки підтверджували поширену думку про невисокий інтелектуальний рівень прем’єра. Спочатку широку популярність здобула історія із заповненням анкети, у якій Янукович наробив безліч помилок, зокрема неправильно написав власне вчене звання. Слово «професор» прем’єр написав із двома буквами «ф», і відразу ж подарував країні новий мем — «проффесор». Над Януковичем почали сміятися. У штабі Ющенка швидко змонтували жартівливе відео під назвою «Операція «Проффесор», яке поширювалося на CD-дисках та в інтернеті.

Ще більшого резонансу набув курйозний інцидент у Івано–Франківську. Під час візиту Януковича до цього міста студент Дмитро Романюк кинув у прем’єра сире куряче яйце. На цей малозначний епізод навряд чи звернули б увагу, якби дивним чином не повівся сам Янукович. Прем’єр чомусь зробив вигляд, що непритомніє, і театрально впав на руки своїх охоронців на очах у натовпу студентів та журналістів. «Яєчну» історію команда Януковича спробувала видати за спробу замаху, але це тільки посилило негативний ефект. Запис інциденту показав опозиційний «5 канал», і на цьому відео було чітко видно, що в Януковича потрапило саме сире яйце, а не «важкий тупий предмет», як запевняла журналістів прес–секретарка прем’єра Ганна Герман. Зрозуміло, цей випадок також не додав популярності кандидату від влади.

Щоб домогтися перемоги в таких умовах, прем’єру потрібна була максимальна явка в Донбасі. А для цього штабу Януковича доводилося вигадувати все нові і нові жахи. Людей почали лякати громадянською війною, яка начебто мала початися в разі перемоги Віктора Ющенка. З’явилися повідомлення про те, що Ющенко нібито готує на західній Україні озброєних бойовиків для захоплення влади та «умиротворення» Донбасу.

Головним «помаранчевим» жупелом провладна преса призначила проющенківську організацію «Пора», членів якої зображували кровожерними націоналістами та відмороженими радикалами. «Порі» приписували підготовку збройного перевороту та звинувачували організацію в тому, що вона фінансується з США.

Перед першим туром президентських виборів на вулицях міст Донбасу з’явилися листівки, у яких Віктор Ющенко в образі Дядька Сема запитував: «А ти готовий до громадянської війни?». Наполегливо співав про війну російський співак Йосип Кобзон, що підтримував Януковича. Кліп на його пісню «Если не будет гражданской войны» постійно крутили по телевізору напередодні голосування. Усі ці похмурі пророцтва більшою мірою нагадували не застереження, а шантаж. Меседж команди Януковича легко читався між рядків: «Якщо ми програємо — буде громадянська війна».

Незважаючи на всі зусилля штабу Януковича, у першому турі президентських виборів Донецька область показала не дуже високу явку. За цим показником вона опинилася лише на шостому місці серед українських регіонів. А ось виборці у західних областях, де мав підтримку Ющенко, виявилися більш свідомими. Цю обставину штаб Януковича знову спробував використовувати для нагнітання міжрегіонального протистояння та підбурювання Сходу проти Заходу. «Не можна дозволяти Західній Україні вирішувати долю Донбасу, потрібно показати їй «донецький характер», — приблизно таким був лейтмотив донецької та луганської преси У ті дні.

Яскравий зразок такого розпалювання — стаття «Не підведемо Донбас», яка була надрукована в газеті «Донецкий кряж» (№ 42 від 19–25 листопада 2004 року).

«Результат виборів прямо стосується кожного з нас. Давайте згадаємо недавню історію — початок та середину дев’яностих. Коли Донбас працював, як проклятий, а весь прибуток забирав собі Київ і потім, як «малинівський» Попандопуло, ділив зароблене регіонами: це тобі, Донбасе, це — мені, це знову мені, це знову мені, мені, мені. Подібна політика припинилася тільки після того, як на Донбасі було створено потужну економіко–політичну еліту, яка зуміла зарекомендувати себе настільки добре, що зараз цілком реально претендує на лідерство в масштабі всієї України та ще має у себе за спиною підтримку половини країни. І ось у такій ситуації, коли абсолютно кожен голос на рахунку, чверть наших земляків залишилися вдома. Донецька область в Україні — лише шоста за явкою на виборчі дільниці. Свідомішими за нас виявилися Тернопільська, Волинська, Рівненська, Львівська та Сумська області. Закономірність бачите? Чотири з цих областей розташовані на Заході України. І поки частина наших земляків безтурботно відпочиває, там за нас вирішують, яким буде наше майбутнє», — говорилося в публікації.

Тут в одному абзаці можна побачити одразу кілька маніпулятивних тез, що активно використовувалися командою Януковича. По–перше, це вже набридле твердження про те, що «Донбас працював, а прибуток забирав Київ», яке використовувалося донбаськими сепаратистами–федералістами ще на початку 1990‑х. По–друге, легенда про «міцних господарників» — економіко–політичну еліту Донбасу, яка зуміла «себе добре зарекомендувати». І по–третє — спроба зіграти на ураженому почутті містечкового патріотизму: «За нас вирішують западенці».

У реальності все, звичайно, було трохи інакше. Ніякий абстрактний Київ прибутки Донбасу собі не забирав — рішення ухвалювали цілком конкретні люди з конкретними прізвищами. До речі, делегували цих людей у владу саме жителі Донбасу. Як ми вже знаємо, ще у 1993 році уряд фактично очолив донеччанин Юхим Звягільський, якому так високо злетіти допомогли шахтарські страйки. А у 1994 році на президентських виборах переміг Леонід Кучма, якого Донбас вважав своїм кандидатом і за якого віддавав голоси. Висувати претензії щодо несправедливого розподілу бюджетних коштів, навіть якщо такий і мав місце, мешканці регіону могли тільки самим собі. Але цей факт піарники Януковича ігнорували і намагалися переконати населення Донбасу, що у Києві всі попередні роки сиділа якась чужа та ворожа цьому регіону влада.