Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 15)

Не витримували критики і старанні спроби зобразити «донецьких» талановитими управлінцями. Регіональна еліта Донецької області, що вийшла з кримінальної імли 1990‑х, зі зрозумілих причин не могла пояснити походження своїх капіталів. Серед них не було геніїв, що створили нові підприємства з нуля. Донецькі олігархи змогли стати економіко–політичною елітою тільки тому, що через політичну кон’юнктуру отримали державні заводи та фабрики. Не купили за реальну ціну, а саме отримали у нагороду за лояльність Кучмі. їхній бізнес не був чесним і часто був пов’язаний із різними корупційними схемами та незаконними махінаціями.

Луганські «комсомольці» також не годилися на роль рятівників держави. У Луганській області панувала розруха, деякі міста, на кшталт Брянки та Зоринська, вимерли в буквальному сенсі, там стояли порожні хрущовки з вибитими вікнами, без дахів; ті люди, що залишалися в них, опалювали квартири пічками на дровах і качали воду з колодязів на верхні поверхи. У 2003 році в Суходольську, розташованому за 40 кілометрів від Луганська, через зношеність водопровідних труб стався спалах гепатиту А. Загроза таких епідемій зберігалась і в інших містах — у південній частині області воду подавали по кілька годин на тиждень за графіком. Найбільші промислові підприємства в Луганській області, на кшталт Лисичанського НПЗ або «Луганськтепловозу», практично не працювали. Інші заводи поступово розбиралися безробітними людьми на будматеріали та металобрухт.

Політична пропаганда регіоналів ігнорувала ці факти. Очевидно, що у Януковича не були зацікавлені в тому, щоб жителі Донбасу давали об’єктивну оцінку тому, що відбувається. Мета цієї команди була протилежною — зіграти на страху та емоціях, викликати в людей помилкове відчуття загрози та ненависть до прихильників Віктора Ющенка Саме тому мешканцям Донбасу погрожували в основному концтабором і війною — нічим іншим налякати людей, які мали проблеми із забезпеченням своїх базових потреб у їжі, воді та житлі, було просто неможливо.

«Донбаська прописка або походження можуть опустити перед вами шлагбаум під час вступу до престижних вузів чи у просуванні кар’єрними сходами у загальнодержавному масштабі. Наші опоненти гідно оцінили донбаський характер, хватку та професіоналізм. Такі конкуренти їм більше не потрібні. І тому нашим не даватимуть піднімати голову», — говорилося у вже згаданій статті «Не підведемо Донбас», надрукованій у газеті «Донецкий кряж».

Постійно повторювалась і теза про «нахлібників із Західної України», яких змушений був утримувати промисловий Схід. У донбаській пресі регулярно підкреслювалося, що західні області виробляють менше, ніж східні, при цьому ніде не згадувалося про значні обсяги дотацій, які спрямовувалися до Луганщини та Донеччини для підтримки збиткової вугільної промисловості. Жодного практичного сенсу у таких підрахунках не було, адже за законом усі українські виборці рівні, і вага голосу громадянина ніяк не залежить від рівня його доходу. Вчений та пенсіонер, студент та підприємець у всіх регіонах України мають право кинути в урну тільки один бюлетень. Вимірювати рівень доходів чи ВВП на душу населення в різних областях можна було скільки завгодно — цінність голосів виборців у бідних регіонах від цього все одно ніяк не зменшувалася. Втім, у штабі Януковича вперто робили це й надалі. Мета у таких публікацій була одна — викликати у жителів східних областей ненависть до жителів західних і вмотивувати їх таким чином прийти на вибори та проголосувати за Януковича.

«За офіційними даними Міністерства фінансів зараз Івано–Франківська область витрачає на 43,6% більше, ніж заробляє, Тернопільська — на 41,1% більше, Чернівецька — на 26,7% більше, Закарпатська — на 11,3%. Годують утриманців області–донори: Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Одеська. Тобто, жителі Сходу відривають від себе чималі кошти, щоб допомогти пенсіонерам та вчителям у керованому «нашистами» західному регіоні. А місцеві пропагандисти направляють ці кошти на організацію дорогих провокацій.

Ось і виникає питання: а чи не занадто великі дотації відраховують через Київ бюджети регіонів Сходу України? Можливо, було б справедливо більше заробленого залишати у себе? А за рахунок цих фінансів підвищити трудящим зарплати? А то в Донецькій області металурги і шахтарі працюють у важких, шкідливих для здоров’я умовах, піднімають економіку країни, а середня зарплата у вересні нинішнього року склала лише 771 гривню. У Києві, для порівняння, середня зарплата — 997 гривень 34 копійки. Причому в шахти кияни не спускаються, біля мартенів не чергують, процвітають, як і жителі західних областей, за рахунок висмоктування коштів з інших регіонів. Можливо, має сенс інакше розподіляти зароблені тяжкою працею гроші? І тоді зарплата донецького шахтаря буде набагато більшою, ніж у київського чинуші або у галицького нероби», — говорилось у статті «Берег лівий, берег правий» газети «Донецкий кряж» (№ 41 від 12–18 листопада 2004 року).

Про те, як робляться подібні маніпуляції зі статистикою, написано вже чимало. Призначити дармоїдами залежно від ситуації можна будь–кого, вистачило б фантазії. Навіть в окремо взятій області завжди можна провести умовну лінію між бідними і багатими районами. У тому ж Донбасі промисловість, як відомо, розосереджена нерівномірно. В одних районах Донецької та Луганської областей немає великих міст і важкої промисловості, в інших — навпаки, дуже висока концентрація індустрії. До того ж, стан цієї індустрії часто був зовсім кепським. На початку 2000‑х деякі шахтарські міста, що пережили руйнівну реструктуризацію, являли собою зону соціального лиха Велика частина шахт у них була закрита, населення виїжджало на заробітки, кидаючи квартири та будинки. Бюджети шахтарських міст були безнадійно збитковими і потребували великих дотацій, проте в агітках Януковича про таких «нахлібників» не згадували. Адже викликати ненависть треба було тільки до тих «утриманців», які проживали у західних областях України і розмовляли українською мовою.

Газетні заклики залишати більше заробленого у себе і «за рахунок цих фінансів підвищити трудящим зарплати» були відвертою нісенітницею. У 2004 році найбільші промислові підприємства Донбасу вже перебували у приватних руках, і рівень зарплат на них визначала не держава, а Рінат Ахметов, Валентин Ландик, Юхим Звягільський, брати Клюєви та інші новоявлені олігархи. Вони і справді платили своїм співробітникам невисокі зарплати, хоча самі при цьому стрімко нарощували капітали. Але жителям Донбасу втовкмачували, що за низький рівень їхніх зарплат мають відповідати якісь «галицькі нероби». І народ вірив цим навіюванням, бо повірити у підступи далекого та підлого ворога було психологічно легше, ніж шукати причини своїх невдач у собі.

Регіонали не придумали нічого нового. Образ зовнішнього ворога використовувався політиками для мобілізації соціуму в усі часи. За допомогою такого нехитрого прийому правителям та народним лідерам століттями вдавалося згуртувати та спрямувати народні маси проти тих чи інших держав або соціальних груп. Для Донбасу таким зовнішнім ворогом стали жителі західних областей України, яких тривалий час старанно дегуманізували у підконтрольній місцевим елітам пресі.

Але, незважаючи на всі ці зусилля, Віктору Януковичу все ж не вдалося перемогти. Перший тур кандидат від опозиції виграв із невеликим відривом, і доля президентства мала вирішитися у другому. А там кандидата від влади чекав невтішний результат. Увечері 21 листопада, після того, як голосування завершилося, були оприлюднені результати Національного екзит–полу. За цими даними, Віктор Ющенко переміг Віктора Януковича з відривом в 11%. За опозиційного кандидата віддали голоси 54% виборців, за прем’єра — 43%. Проте офіційний підрахунок голосів показав протилежні результати — Янукович на кілька відсотків випереджав Ющенка Крім того, у другому турі раптом аномально підскочила явка виборців на Донбасі. Штаб Ющенка заявив, що результати голосування сфальсифіковано, і прихильники опозиції вийшли на вулиці. Почалася Помаранчева революція.

22 листопада сесія Львівської міської ради визнала Віктора Ющенка обраним президентом України. Депутати заявили, що виконуватимуть його акти та розпорядження. Слідом відмовилася визнати офіційні результати виборів і низка інших регіонів України, де Ющенко переміг із великим відривом. Люди з помаранчевою символікою почали виходити і на вулиці Києва.

До цього штаб Януковича був не готовий. Регіонали не розраховували, що, забезпечивши Януковича агітацією, більшістю у комісіях, явкою, протоколами з мокрими печатками та рішенням ЦВК про визнання його переможцем, вони можуть зіштовхнутись із громадським опором. Ще більш вражаючим відкриттям для них стало те, що Леонід Кучма у вирішальний момент відмовився діяти жорстко та запобігати розгортанню протестів. У команді Януковича усвідомили, що ситуація розвивається не на їхню користь і влада вислизає з рук Це позначилося на тональності телесюжетів та газетних публікацій у підконтрольних їм ЗМІ. Акції протесту у столиці почали називати «помаранчевим психозом», «помаранчевим шабашем» та «помаранчевою чумою»; з’являлися відкриті погрози і заклики до розколу України.