Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 54)
Окрім провокацій Затуліна та інших його колег, на Донбасі активно будували мережі культурних та псевдокультурних організацій, ба більше — навіть парамілітарні козацькі організації були підконтрольні російському Всевеликому війську Донському.
Проросійські політики України, звісно, заперечували всі звинувачення в тому, що вони працюють в інтересах іншої держави, і підкреслювали, що займають таку позицію виключно за покликом серця. Мовляв, так вигідно для самої України. Більш відверто говорити про співпрацю з Москвою почали регіонали, які підтримали сепаратистів і залишили Україну після початку війни. Наприклад, Олександр Бобков у своєму інтерв’ю в 2016 році розповідав, що з середини 2000‑х активно співпрацював із різними структурами РФ, за що був навіть нагороджений російським президентом.
«Ще з 2006 року після створення Міжрегіонального союзу представників середнього бізнесу я часто взаємодіяв із громадськими організаціями Європи, Ізраїлю, Бразилії, і особливо Російської Федерації. Також в Україні було створено громадську організацію «Українсько–російський діалог», де я був віцепрезидентом, та «Академію русистики» в Києві, в рамках якої було багато контактів, наукових конференцій, бізнес–форумів та місій, обмін культурними цінностями, пропаганда російської історії та культури на території України. Під час правління Віктора Ющенка було зроблено спробу переписати українську історію. Наша організація видала книгу «Нариси історії України», за яку президент Ющенко обізвав нас зрадниками України, і єдина причина, з якої ми не постраждали і не були репресовані за публікацію книги, — низький рейтинг Віктора Ющенка Я не приховую, що за активну діяльність із налагодження відносин з Росією Указом президента Російської Федерації я був удостоєний нагород. Моя позиція щодо Росії завжди полягала у тому, що це братська Донбасу країна, а ми — добрі сусіди, братні народи», — розповідав донецький політик.
Російським Орденом Дружби був нагороджений також один із головних спікерів на тему федералізації — Віктор Тихонов. Нині Олександр Бобков мешкає у Росії, а Віктор Тихонов — в анексованому Криму.
У листопаді 2017 року в інтерв’ю російському телеканалу «Царьград» Олександр Бородай прямо визнав, що Росія роками купувала українських політиків, проте це не принесло тих результатів, на які розраховували в Кремлі.
«Витрачено було колосальні організаційні зусилля, величезні гроші для того, щоб утримати Україну у векторі, у зоні впливу «русского мира» та російської ідеї. Не сталося це тому, що всі, кому ми гроші давали, всі, кого ми організовували, сказали нам кінець кінцем: «Кому я винен — сам прощаю!» — заявив Бородай.
Конкретних імен він не назвав, але й у такому вигляді його зізнання має велике значення. Представник російської сторони вперше підтвердив те, про що раніше в Україні тільки здогадувалися, — принаймні частину проросійських політиків було куплено, інші захищали російські інтереси з особистої вигоди. Важливо, що цю заяву зробив не випадковий політолог чи журналіст, а людина, наближена до Владислава Суркова, який ще з довоєнних часів вважався у Росії куратором українського напряму. Отже, Бородай добре знав, про що говорив.
Але якщо до 2014 року втручання Росії у внутрішні українські справи ще обмежувалося мирними інструментами, то після революційних подій Кремль перейшов до воєнної інтервенції. У Криму з’явилися російські війська, після чого всі питання про те, чи має Москва загарбницькі плани щодо України, відпали самі собою. Уся країна завмерла в очікуванні російського бліцкригу, але в областях на півдні та сході України Росія обрала іншу тактику і спробувала підняти антиукраїнське повстання силами місцевих активістів та проросійських політиків. Про те, як це відбувалося, найкраще дають уявлення записи переговорів радника президента Росії Сергія Глазьєва, який навесні 2014‑го намагався реалізувати цей план. Телефоном Глазьєв переконував проросійських активістів виводити на вулиці народ і звертатися до Росії по допомогу. На аудіозаписі, який опублікувала Генеральна прокуратура України в 2016 році, зафіксовано ключову фразу Глазьєва, що якнайкраще відображає тактику росіян в Україні. «Ми ж використовуємо силу тільки для підтримки народу, не більше того. А якщо народу немає, то яка там може бути підтримка?» — вмовляв Глазьєв одного зі своїх українських співрозмовників.
Сенс цієї фрази точно відображає логіку подій так званої «русской весны». Для того, щоб діяти в Україні, Кремлю потрібно було прикриття. Він розглядав можливість введення військ тільки в ті області, де було на кого спертися, де ґрунт для цього змогла підготувати «п’ята колона», що складалася з українських громадян, за спинами яких можна було б сховатися.
Російський бойовик Олександр Жучковський, який приїхав навесні 2014 року у захоплений Слов’янськ із Санкт–Петербурга та приєднався до угруповання Стрєлкова, підтверджує, що Глазьєв навесні 2014 року справді дзвонив проросійським активістам із різних регіонів України та обіцяв їм підтримку з РФ.
«Я пам’ятаю, як Глазьєв навесні 2014‑го зв’язувався телефоном із лідерами повсталих регіонів і казав, що Росія їх не кине, що у Путіна є право задіяти війська… Глазьєва, мабуть, теж тоді в Кремлі обнадіяли — типу молодець, працюй, підтримаємо. Ось він з усім патріотичним запалом і кинувся працювати та обіцяти. Але його кинули, і разом із ним — усю Новоросію», — писав Жучковський на своїй сторінці «Вконтакте» у серпні 2018 року.
Чи справді Глазьєва «кинули», як пише про це російський бойовик? Навряд чи тут доречно вжити саме цей вислів. Швидше за все, Кремль вирішив не влазити у «Новоросію» з тієї причини, що «повсталі регіони» виявилися не дуже–то повсталими. У Запоріжжі, Миколаєві, Херсоні, Дніпропетровську проросійських активістів виявилося небагато. В Одесі та Харкові людей на вулиці виходило більше, але їхні лідери були не здатними належним чином організувати протест і швидко все злили. Як не старався Глазьєв, скільки не закликав виводити народ на вулиці — масштабні антиукраїнські виступи вдалося спровокувати лише у двох східних областях. І там, як і обіцяв Глазьєв, зрештою з’явилися озброєні люди з Росії. Тому слова про те, що «Новоросію кинули», виглядають радше спробою видати бажане за дійсне, адже «кидати» не було кого. Як із самого початку казав Глазьєв — «якщо народу немає, то яка може бути підтримка».
Імовірно, спочатку росіяни розраховували, що громадянський конфлікт в Україні почнеться сам собою, без допомоги ззовні. Коли ж стало ясно, що українці, незважаючи на всі розбіжності, вбивати одне одного не хочуть, довелося перекинути на Донбас учасників анексії Криму — Ігоря Гіркіна та Ігоря Безлера, перед якими поставили завдання «натиснути спусковий гачок війни».
У книзі Жучковського «85 днів Слов’янська», яка вийшла влітку 2018 року, є фрагмент, який описує вторгнення групи Ігоря Гіркіна–Стрєлкова в Україну.
«У ніч на 12 квітня 52 «стрілківця» висадилися у Ростовській області, залишили там усі свої документи, пройшли пішим маршем до 15 кілометрів, і у заздалегідь визначеному пункті перейшли кордон з Україною. Звідти дійшли до точки, де їх і зустріли донецькі активісти з транспортом. Під час підготовки операції Стрєлков просив доставити армійську вантажівку ГАЗ‑66. Дістати цю машину активісти не змогли, але знайшли п’ятитонну вантажівку української компанії «Нова пошта» разом із водієм цієї компанії, який спочатку навіть не здогадувався, в яких історичних подіях він бере участь.
На кордоні Стрєлков у присутності шофера, що тремтів від страху, не церемонячись, запитав зустрічаючих: «Воділа свій або в розход?». Ті відповіли, що свій, і «в розход» його не треба. Цей момент вразив донецьких активістів, які психологічно ще не були готовими до рішучих дій».
Такий короткий фрагмент тексту насправді вичерпно пояснює нам, що сталося у 2014 році на Донбасі. З території Російської Федерації в Україну вторглася група головорізів, які, на відміну від місцевих, готові були без роздумів «пускати в розход» навіть випадкових людей, не кажучи вже про військових або правоохоронців.
Ще більш характерний опис диверсантів Стрєлкова є у книзі Павла Губарєва «Факел Новоросії»:
«Знаєте, чим «стрілківці» відрізнялися від місцевих? Від них пахло війною і якоюсь невідворотною рішучістю. Вони заходили і, в принципі, розуміли, що доведеться воювати і проливати кров».
Жодних причин «воювати і проливати кров» у квітні 2014 року не було. У той момент політичне протистояння ще можна було залагодити миром. Проте, росіяни, які з «невідворотною рішучістю» прийшли в Україну «проливати кров», розпорядилися на власний розсуд. І після того, як кров пролилася, стало ясно, що мости спалено, а маховик насильства закрутився вже сам по собі, як це, зазвичай, буває в усіх конфліктах подібного роду.
У згаданій вище книзі Жучковського кілька разів зустрічається думка про те, що в самій Донецькій області було вкрай мало людей, готових воювати, і місцеві лідери сепаратистів не були здатні розв’язати бойові дії та протистояти українським військовим. Наприклад, таку думку в бесіді з Жучковським висловлював один із найближчих соратників Павла Губарєва — Сергій Циплаков. За його словами, місцеві були не в змозі організувати ані масові мирні протести, ані збройне повстання. Жителі Донбасу не йшли за сепаратистами і в більшості своїй не підтримували їх.