Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 55)

«У березні–квітня 2014‑го склалася досить патова ситуація. Із ненасильницьким протестом ми не впоралися, а на збройне повстання не було сил», — зізнавався Циплаков.

Він же підтвердив, що до вторгнення на Донбас угруповання Стрелкова в «ополченні» перебувало лише близько двохсот осіб. Без сумніву, цієї кількості людей було замало, щоб воювати з українською армією. Фактично, місцеві проросійські активісти Донбасу згодилися лише на те, щоб допомогти угрупованню Стрєлкова перебратися через кордон і доїхати до Слов’янська на вантажівці «Нової пошти». Звичайно ж, це говорить про те, що ніякої громадянської війни навесні 2014 року на Донбасі в реальності не було і не могло бути. Тільки втручання росіян призвело до повномасштабних бойових дій.

Утім, крім прямої участі російських диверсантів, не можна не відзначити і той колосальний мобілізаційний ефект, який справили на прихильників Росії анексія Криму та пропагандистські репортажі на російському телебаченні. Проросійськи налаштовані громадяни бралися за зброю і вступали до лав незаконних формувань «ДНР» та «ЛНР» із твердою впевненістю, що Росія не обмежиться Кримом і введе війська на Донбас. Сепаратисти вірили, що за їхніми спинами стоїть російська армія, яка ось–ось рине в Україну темно–зеленою масою. Розраховували, що Росія втрутиться, заступиться і не залишить їх наодинці протистояти ВСУ. «Республіки» при цьому ніхто не розглядав серйозно і не вірив, що вони можуть зберегтися надовго у будь–якому вигляді. Пропаганда переконувала жителів Донбасу, що «ДНР» та «ЛНР» — лише проміжний етап.

Навесні 2014 року перед очима жителів Донбасу був приклад Криму, де все начебто йшло за тим самим сценарієм — спочатку масові мітинги, потім — формування загонів так званої «самооборони Криму», а далі — незаконний референдум. Крим пробув невизнаною державою тільки добу — із 17‑го по 18 березня, після чого був офіційно «прийнятий до складу РФ». Депутати кримського парламенту тоді пояснювали, що ухвалення декларації про незалежність необхідне «для юридичного оформлення входження Криму до складу Росії». Тому на Донбасі очікували, що аналогічним чином російський уряд вчинить із Донецьком та Луганськом.

Авторка цих рядків наприкінці березня 2014 року зустрічалась із Віктором Тихоновим — на той час народним депутатом від ПР та одним із найвпливовіших людей Луганської області. Анексія Криму вже відбулась, Донбас щотижня здригався від антиукраїнських акцій, а Тихонов чекав, що скоро російські війська прийдуть і на Донбас. «Ти не розумієш, що відбувається. Із Донбасом буде те саме», — запевняв Тихонов з якимось незрозумілим захватом, наче в ейфорії. Дивно було бачити, як 65-річний чоловік не розумів, що війна знищить усі його капітали — як фінансові, так і політичні.

Коли ж стало ясно, що Кремль не збирається визнавати «ДНР» та «ЛНР» і «возз’єднуватися» з ними, було вже пізно. Міста палали. Вулицями гуркотіла бронетехніка, а влада остаточно перейшла до польових командирів та їхніх російських кураторів, які координували дії бойовиків, а також забезпечували їх зброєю та боєприпасами. Якщо на самому початку «русской весны» Глазьєву були дуже потрібні люди на площах, то влітку 2014 року народ уже ніхто ні про що не питав. Як би цинічно це не звучало, у цей період мешканці Донбасу були потрібні Росії більше мертвими, ніж живими. Для того, щоб вогнище війни розгоралося сильніше, вони мали яскраво страждати, драматично помирати і викликати співчуття у російського обивателя.

Російське телебачення багато і детально показувало смерть. Пропаганда приписувала українським військовим шокуючі звірства, видавала табір для нелегальних мігрантів, побудований ще до війни у місті Жданівка Донецької області, за «концтабір для російськомовних людей», зображувала прихильників єдності України нелюдами і нацистами. Чи не в кожному новинному випуску телеглядачам розповідали про нові жертви «карателів». Ці сюжети про «розіпнутих хлопчиків» і «концтабори для російськомовних» підштовхували особливо довірливих і вразливих громадян України, Росії та й інших колишніх республік СРСР вступати до проросійських парамілітарних загонів і «мститися» українським солдатам за військові злочини, яких насправді ніколи не було.

Із початку війни сепаратисти ще сподівалися, що Росія все ж надумає відкрито ввести війська та анексувати Донбас. Але чим більше часу проходило, тим очевидніше ставало, що Росія не піде на цей крок. Для проросійського руху це означало зраду — адже Росія фактично підбурила людей на повстання, дала зрозуміти устами своїх пропагандистів і лідерів «русской весны», що Донбас може повторити шлях Криму. Але після того, як війна вже почалася і всі шляхи до мирного врегулювання було відрізано, раптом з’ясувалося, що «Донбасу ніхто нічого не обіцяв». Надії іредентистів на приєднання до Росії не виправдалися. І, що найбільш прикро, пред’являти претензії із цього приводу не було кому. Адже російське керівництво справді ніколи прямо не заявляло претензій на Донецьк та Луганськ. А всілякі польові командири, другосортні політики та «народні губернатори» могли обіцяти що завгодно — за фактом вони були звичайними самозванцями, яких офіційна Москва жодними повноваженнями не наділяла.

У розпал бойових дій стало зрозуміло, що Росії просто вигідна м’ясорубка на сході України, тому вона допомагає «ополченцям» зброєю та ресурсами рівно настільки, наскільки необхідно для того, щоб українська сторона не здобула перемогу, і війна не закінчилася повною ліквідацією бунтівних сепаратистських утворень. Тактика росіян звелася до того, щоб регулярно підкидати у згарище бійні нові боєприпаси та зброю і відправляти на фронт найманців, кураторства над якими Кремль не визнавав. Уже в 2015 році нині покійний ватажок луганських сепаратистів Валерій Болотов (який на той момент утік із Донбасу і вже жив у Москві) прямо заявив про те, що бойовики самі обстрілювали житлові квартали Луганська з мінометів та приписували це українській армії, аби змусити людей якомога сильніше ненавидіти Україну. І ця методика довела свою ефективність.

Згодом істинний задум російського керівництва став очевидним навіть для проросійських бойовиків. Багатьох видатних учасників подій 2014 року спіткало розчарування, проте змінити ситуацію вони вже не могли. До того ж, для багатьох бійців парамілітарних проросійських загонів сама думка про те, що росіяни їх обдурили і зрадили, виявилася нестерпною. Тому вони й надалі, аж до цього дня, переконують себе, що ніякої зради не було, і в майбутньому возз’єднання з Росією ще відбудеться — треба тільки вірити і терпіти. Будь–які спроби довести зворотне вони називають «підступами ворогів». При цьому кожен новий день такого терпіння обертається новими жертвами на фронті, безглуздість яких стає все більш очевидною.

Навіть прямі заяви керівництва РФ про те, що Донбас — це Україна, досі не зруйнували надії іредентистів. Нікому не хочеться визнавати, що більше шести років війни, численні смерті та руйнування були марною жертвою, і колись потужний промисловий регіон став розмінною монетою у геополітичних іграх Володимира Путіна та його оточення.

Для чого Росії взагалі потрібна була війна на Донбасі, якщо, відвоювавши частину його території, вона не поспішає анексувати її? Найкраще відповів на це питання вже згаданий вище депутат російської Держдуми і засновник «Інституту країн СНД» Костянтин Затулін. В інтерв’ю російському виданню «Федеральное агентство новостей», яке було опубліковано 5 вересня 2018 року, Затулін заявив:

«Ми розуміємо, що після того, як ми вивели з внутрішньоукраїнського контексту Крим, вивести ще й Донецьк із Луганськом означає позбавити союзників ту частину проросійськи налаштованих росіян і українців, яка залишається на іншому боці України. Ми в цьому випадку виходили з того, що Донецьк та Луганськ потрібно повернути у спільне політичне поле з Україною, але на гідних умовах. Тобто без розправ, без зведення рахунків, з особливим статусом — як елемент федерації або конфедерації. І саме повернення у цьому статусі Донецька та Луганська стане каталізатором ланцюгової реакції федералізації України. А федеральна Україна — це те, на чому серце має заспокоїтися».

Ще більш стисло цю ж думку висловив російський громадський діяч і письменник Микола Старіков. Він назвав Донбас «гирею на нозі України», яка необхідна для того, щоб утримувати Україну в орбіті російського впливу.

Очевидно, що депресивні шахтарські території, на відміну від Кримського півострова, не мають для Росії великої цінності — у неї своїх таких територій вдосталь. А ось повернення їх Україні на своїх умовах, в обмін на федералізацію, відмову від євроінтеграції та вступу у НАТО — цілком відповідає логіці Кремля. Підконтрольні Росії райони Донецької та Луганської областей згідно з цим задумом мають отримати в Україні особливий статус і стати чимось на зразок блокуючого пакета акцій, що дозволить Росії утримувати Україну на короткому повідку. Це дасть можливість грати роль противаги для тих регіонів України, які налаштовані патріотично і підтримують подальше зближення країни з Євросоюзом.

Чи згодні прихильники самопроголошених ЛДНР із тим, що Донбас має залишитися у складі України заради інтересів Кремля? Навряд чи. Адже такий результат позбавляє сенсу всі драматичні події та важкі втрати попередніх років. До того ж, роль «гирі на нозі», гальма євроінтеграції, яку для регіону підготували у Москві, просто принизлива. Та чим би не скінчилася донбаська драма, вже сьогодні можна з упевненістю сказати, що думка жителів Донбасу під час вирішення цього конфлікту враховуватиметься в останню чергу. Як не старалася російська сторона домогтися від української визнання суб’єктності так званих «народних республік» — це ні до чого не призводило; новоутворення не визнали ані Україна, ані сама Росія. Офіційний Кремль регулярно підкреслює безальтернативність Мінських угод, згідно з якими жодних народних республік на Донбасі не існує, а є лише окремі райони Донецької та Луганської областей, які мають рано чи пізно повернутися до складу України.