Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 53)
Пізніше у своєму інтерв’ю один з організаторів сепаратистського «референдуму» в Донецьку Олексій Александров, який конфліктував із Бородаєм, розповів про те, як останньому вдалося очолити сепаратистів.
«Біда прийшла в образі Бородая. Він, звичайно, лише невеликий функціонер, але саме з його приходом усе пішло за низхідною. Почалося з того, що він у розпал референдуму взяв у полон керівника ЦВК Лягіна і спробував звинуватити нас у саботажі та роботі на Київ. Хлопцеві захотілося приписати нашу, вже майже завершену на той момент роботу собі. […] Активісти прорвалися у будівлю ЦВК, відбили Лягіна і видворили горе–рейдерів до біса. На жаль, ненадовго. Незабаром Бородай знову з’явився з вірчими грамотами від «шановних людей» із Москви. Далі були авторитетні дзвінки з проханнями–наказами прийняти і призначити його. Сам він гучно заявляв, що, мовляв, «на Донбасі проходить спецоперація спецслужб РФ, усім стояти–боятися, він відповідає за перекидання на Донбас підрозділів спецназу РФ» тощо», — розповідав Александров.
Серед інших «міністрів» були як уже відомі лідери сепаратистів (Андрій Пургін, Олександр Хряков, Борис Литвинов, Роман Лягін), так і люди, що були пов’язані з регіоналами, але раніше не брали участі у заворушеннях, — керівник апарату Донецької міської організації Партії регіонів Олексій Грановський, головний редактор «Муніципальної газети» Олена Блоха, бізнес–партнер депутата Юхима Звягільського — Олександр Калюський та його менеджер Валерій Рассадніков.
За словами прес–секретаря мера Лук’янченка Максима Ровінського, поява цих людей в «уряді» так званої ДНР не була випадковістю.
«Грановського і Блоху у перший склад уряду «ДНР» делегував Богачов. Це були його люди. При цьому сам він іти в уряд злякався і перебував у тіні. Фактично, тоді він просто підставив цих людей, тому що ніхто не знав, чим закінчиться вся ця історія», — розповів Ровінський.
Надію на збереження власного впливу та контролю над процесом донецькі регіонали зберігали до початку липня–до того самого дня, коли в Донецьк увійшли формування Ігоря Гіркіна, що відступили зі Слов’янська. До цього часу в місті було відносно спокійно, працювала мерія, і навіть міліція номінально підпорядковувалася Києву. Мер Олександр Лук’янченко залишив місто після короткої розмови з Гіркіним, який запропонував міському голові підірвати кілька багатоповерхових будинків у Петровському районі, щоб перекрити завалами в’їзди в Донецьк і зупинити можливий наступ українських військових. У разі відмови сприяти Гіркін погрожував Лук’янченку підвалом.
Утім, у той момент навряд чи можна було взагалі говорити хоч про якийсь контроль. Після «референдуму» Донбас поринув в анархію. На вулицях ішла стрілянина, зброя вільно ходила по руках, щодня надходили новини про викрадення людей та вбивства. Збройні угруповання в різних містах погано знаходили спільну мову і часто конфліктували одне з одним. У перехопленій телефонній розмові, яка відбулася в липні і була оприлюднена СБУ, Бородай описував ситуацію в Донецьку словом «семикомандирщина». У Луганській області становище було ще складнішим. Там територія була розділена між людьми Болотова, бандою Мозгового та козацькими формуваннями. Ночами в Україну з Росії заїжджали цілі автоколони зі зброєю.
«Донбаські клани», які безроздільно правили в регіоні десятиліттями, у лічені тижні втратили все. Регіонали довго сіяли на Донбасі вітер сепаратизму та українофобії і наприкінці пожали бурю, яка розкидала їх самих, немов сміття.
РОСІЙСЬКИЙ ФАКТОР
За понад шість років вогню на сході України у світі так і не прийшли до єдиної думки з приводу того, як трактувати ці події. Війна на Донбасі має ознаки як міжнародного, так і громадянського конфлікту. Тому, залежно від політичної позиції, кожен вибирає той варіант, який йому ближче. Прихильники Росії заперечують пряму участь Москви в українських подіях. Прихильники України називають війну «гібридною» і вважають Росію агресором.
Мета цієї книги — не копирсатися у юридичних термінах, а називати речі своїми іменами. Цілком очевидно, що без участі російських диверсантів, без потужного інформаційного впливу анексії Криму, без надривної пропаганди та погроз Кремля ввести в Україну війська Донбас не запалав би — все йшло до того, що локальні лідери Партії регіонів зможуть виторгувати собі політичні та фінансові бонуси й на тому заспокоються до наступних виборів, як це вже бувало раніше. Але російська сторона доклала всіх зусиль для того, щоб на Донбасі почали стріляти. Коли стрілянина довго не починалася, Росія експортувала бойовиків у Слов’янськ і зробила все, щоб війна перейшла у стадію виснажливого, затяжного конфлікту.
Задовго до початку війни Росія системно «підгодовувала» еліти південних та східних регіонів України, намагалася прив’язати до себе Україну за допомогою цих еліт. Краще за всіх ішли на контакт клани Криму та Донбасу. Під час політичних криз вони традиційно апелювали до Росії, а в 2014 році взагалі почали відкрито працювати на розвал держави.
Донецька політична еліта своїх зв’язків із Російською Федерацією ніколи не приховувала, але наполягала, що мають вони виключно діловий характер. Ще у 1996 році в Москві було створено організацію під назвою «Земляцтво донбасівців», яка займалася налагодженням формальних та неформальних зв’язків донецької верхівки з російською владою та російськими бізнес–колами. В організацію входили не тільки московські політики і бізнесмени з донецьким корінням, а й чинні українські посадовці та депутати. Членами цієї організації були (і залишалися після початку війни) найбільш впливові представники «донецьких» — Рінат Ахметов, Борис Колесніков, Тетяна Бахтєєва, Валентин Ландик, Володимир Рибак. З початком бойових дій організація відкрито виступила на боці незаконних збройних формувань «ЛНР» та «ДНР», однак українські політики, що членствували в ній, не висловили незгоди з цією позицією і ніякії не коментували. Окремо існувало в Москві і «Луганське земляцтво», до якого входили всі найпомітніші представники «луганського клану», включаючи Олександра Єфремова та Віктора Тихонова.
Після Помаранчевої революції контакти донбаських політиків із російськими політиками та політологами набули характеру своєрідного тролінгу Києва. Проводячи конференції та круглі столи з представниками Росії, регіонали обговорювали гострі, скандальні питання, що розколювали українське суспільство. Зокрема, можливу майбутню федералізацію. Звичайно ж, обговорення таких фундаментальних речей із представниками іншої держави не могло не викликати напруженості всередині України. Але в Партії регіонів якраз і розраховували на такий «хайп».
Наприклад, Микола Левченко не тільки у 2008 році організовував у Донецьку пропагандистську виставку, яка виправдовувала російську воєнну агресію у Грузії, а й хвалився дружніми відносинами з лідером російської ЛДПР Володимиром Жириновським, відомим своїми антиукраїнськими поглядами. У 2006 році депутат Держдуми від ЛДПР Олексій Мітрофанов навіть приїжджав до Донецька на день народження Левченка, який той відзначав у нічному клубі «Чикаго».
Але найчастішим російським гостем в Україні у 2000‑х був депутат Держдуми РФ Костянтин Затулін, що очолював у Росії «Інститут країн СНД». Затулін регулярно приїжджав на Донбас, у Крим та Одесу, при цьому кожен його візит в Україну супроводжувався антиукраїнськими заявами і закінчувався скандалом. Наприклад, 1 березня 2008 року на другому з’їзді в Сєвєродонецьку, куди Затуліна запросили луганські регіонали, депутат Держдуми заявив, що Сєвєродонецьк і Луганськ є історично російськими землями, і що він відчуває їх частиною своєї батьківщини. У період із 2005‑го по 2010 pp. Затуліна двічі оголошували персоною нон–грата і забороняли йому в’їзд до країни.
Така активність була зумовлена не тільки тим, що росіянам не подобався Ющенко і вони бачили в ньому загрозу. Після того, як Янукович прийшов до влади й Україна знову зробила геополітичний крен у бік РФ, російські політики не припинили робити скандальні заяви. Складалося враження, що росіяни цілеспрямовано намагаються провокувати в Україні напруженість, а регіональна еліта Донбасу підіграє їм у цьому.
У березні 2010 року Затулін разом з іншим депутатом Думи Сергієм Марковим та російським послом Михайлом Зурабовим приїхали у Донецьк на конференцію «Російсько–українські відносини в нових політичних умовах». Там російські гості привітали з призначенням нового–старого донецького губернатора Анатолія Близнюка та, звичайно ж, говорили про федералізацію. На цій зустрічі Затулін у черговий раз заявив, що східні області годують Україну й, отже, їхня думка в Україні має домінувати.
«Західним регіонам треба зрозуміти: хто платить, той і замовляє музику. Культурні запити тих, хто оплачує в Україні музику — східних регіонів, — мають бути задоволені. Люди, які тут живуть, повинні перестати вважатися «поганими українцями» на центральних каналах, тому що вони набагато більш патріотичні, приносять країні і достаток, і процвітання», — говорив він.
Ще через два місяці, у травні 2010‑го, Затулін приїжджав до Луганська, де місцева «знать» відкривала пам’ятник жертвам УПА. Там російський політик знову скористався нагодою зробити свій внесок у розкол українського суспільства і заявив, що «не можна об’єднати захід і схід України за рахунок зради пам’яті радянських солдатів». Відкриття такого спірного пам’ятника представниками луганського політикуму разом із російським депутатом було явною провокацією, яка жодним чином не могла сприяти розбудові громадянської злагоди. Причому на той момент у такому кроці не було жодної політтехнологічної необхідності — президентські вибори вже закінчились, і регіонали на них здобули перемогу.