Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 42)

Після принизливого для Бобкова інциденту на партконференції почався його конфлікт із крилом Ахметова. Як і всі інші конфлікти у середовищі регіоналів, він протікав не публічно, але в місті знали про напружені відносини. У якийсь період Бобков навіть ходив у бронежилеті, побоюючись замаху. Щоб насолити «ахметівським», він почав збивати їхнього ставленика — молодого секретаря Донецької міськради Миколу Левченка, на місце якого націлювався сам.

«Протистояння Бобкова та Левченка почалося після того, як Левченко став секретарем міської ради. Бобков теж претендував на цю посаду, тому їхній конфлікт набував іноді неймовірних форм. Дійшло до того, що на виборах президента у 2010 році на окрузі Левченка, де він відповідав за результати, за наказом Бобкова всі ручки на дільницях було замінено на ручки з чорнилом, що зникає. Це був відчайдушний крок. Регіоналам тоді була віддана жорстка команда — забувати на виборах усі внутрішні чвари і працювати на результат Віктора Федоровича. Бобков проігнорував цю команду і вирішив зірвати вибори на окрузі Левченка, щоб підставити свого суперника. Однак, у своїй схемі Бобков прорахувався. На окрузі Левченка була інша система фальсифікацій. На відміну від Бобкова, він не вкидав бюлетені в урни, а просто фальсифікував протоколи, вписуючи в них потрібний результат. У розумінні Бобкова, ручки зі зникаючим чорнилом зіпсували бюлетені. Але для Левченка взагалі не мало значення, що в урнах. Він вписував у протоколи цифри, які не залежали від кількості голосів. Тому план Бобкова в результаті не спрацював», — розповідає Владислав Дрегер.

Після перемоги Януковича на виборах Донецьк одразу ж став ареною протистояння між представниками команди президента («сім’єю») і людьми Ахметова–Колеснікова. Область вирішено було поділити у такий спосіб: губернатор — від Ахметова, голова облради — від Януковича. Швидко оцінивши нові реалії, Бобков зблизився з «сім’єю» і незабаром став одним із головних стовпів команди Януковича на Донеччині, адже в останнього не було такої довгої лави запасних, як у Ахметова. На знак подяки за підтримку Бобкову віддали сміттєвий бізнес. У той час вивезенням сміття у місті займалася компанія «Грінко Дон», але її швидко витіснили з Донецька, а на її місце зайшло підконтрольне Бобкову ТОВ «Громада». Та влада в місті, як і раніше, належала Ахметову. Бобков господарював лише в себе на Будьоннівці та у сусідній Пролетарці. Ці периферійні райони наче символізували ту периферію політичного життя, на яку був витіснений «Бобік».

На парламентських виборах 2012 року знову повернулася мажоритарна система, і Бобкову дістався 41‑й округ, який охоплював підконтрольні йому райони Донецька. Він легко виграв вибори на цьому окрузі і став депутатом парламенту, «намалювавши» собі 80% голосів. На тих виборах це був всеукраїнський рекорд серед мажоритарників.

У 2013 році Бобков розглядався командою Януковича як кандидат на заміну спікера Верховної Ради Володимира Рибака, який здавався «сім’ї» недостатньо жорстким. Але з якихось причин ця рокіровка так і не відбулася. Крах Януковича став сильним ударом для Бобкова. Після втечі президента та розвалу Партії регіонів нардеп опинився у вельми делікатному становищі. У Донецьку він перетворився на одного з генералів розгромленої армії, яка залишилася без верховного головнокомандувача. При цьому в Києві з’явився абсолютно ворожий «донецьким» уряд, а у рідному місті всім заправляв недружній ахметівський клан. В умовах нестабільності Бобков вирішив ставити на третю силу — проросійські угруповання. Розрахунок його полягав у тому, щоб осідлати протест, стати одним із спікерів на тему федералізації і за рахунок цього завоювати нові позиції. Для цього Бобков почав створювати у Донецьку угрупування «Оплот», основу якого склали «дружинники» Ігоря Мельникова та Олександра Захарченка. Павла Губарєва та його «Народне ополчення» Бобков вважав людьми свого давнього конкурента Миколи Левченка. Ймовірно, з цієї причини люди Бобкова з самого початку і конфліктували з «губарєвцями».

За словами людини, яка до війни працювала з Бобковим, Олександр Захарченко та Олександр Тимофєєв (права рука Захарченка та фактично друга людина у «ДНР» до вересня 2018 року) були знайомі з нардепом і співпрацювали з ним задовго до війни. Підтвердити або спростувати цю інформацію складно. Однак у тому, що в березні 2014 року майбутній ватажок сепаратистів уже був знайомий з Олександром Бобковим і працював у його інтересах, жодних сумнівів немає.

Сам Бобков не приховував своїх зв’язків із Захарченком, Мельниковим та Тимофєєвим. В одному зі своїх інтерв’ю, яке вийшло у 2016 році на донецькому сайті «Комитет», він визнавав, що кілька разів зустрічався з Захарченком і допомагав його збройному формуванню.

«Я душею і всім серцем підтримав протестувальників у рідному місті, і, я думаю, моя зустріч з Олександром Захарченком та Тимофєєвим була закономірною. Тому на першій зустрічі з хлопцями на площі під час мітингу ми домовилися регулярно зустрічатися — або я їх знаходив після приїзду, або вони приїжджали до мене додому, і ми обмінювалися думками щодо подій. Я надавав посильну допомогу протестувальникам у Донецьку», — розповідав Бобков.

19 березня Бобков разом із представниками проросійських рухів Донецька провів прес–конференцію у готелі «Шахтар Плаза», в ході якої закликав до проведення референдуму про федералізацію та надання Донбасу регіональної самостійності. Разом із Бобковим за одним столом сидів представник організації Олександра Ходаковського «Патріотичні сили Донбасу», а в залі серед журналістів за ходом конференції мовчазно спостерігали тоді ще нікому не відомі Тимофєєв та Захарченко.

Бобков звернувся до нової української влади із закликом виконати вимоги проросійських мітингів. Що конкретно вимагали на цих мітингах — зрозуміти було не можливо. Тому Бобков сам склав список, в якому інтерпретував заклики, що лунали на вулицях, так, як йому це було потрібно. Бобков вимагав, щоб губернатора Донецької області не призначали з Києва, а вибирали на місці, щоб Верховна Рада терміново ухвалила закон про місцевий референдум, а також статусу другої державної для російської мови.

«У разі ігнорування наших вимог із боку влади в Києві ми залишаємо за собою право ставити питання про підготовку законодавчих пропозицій щодо федералізації України», — говорилося у резолюції, яку Бобков роздав журналістам.

На перший погляд, нічого кримінального у вимогах Бобкова не було. Але вже за кілька днів, виступаючи у Пролетарській райраді перед співробітниками районної адміністрації, Бобков заявив:

«Настав час, справді, розвалити цю країну, зробити п’ять конфедерацій, п’ять вільних держав і розвиватися далі».

Виступ народного депутата записав на мобільний телефон один із присутніх і виклав у мережу. Після цього жодних сумнівів щодо істинних намірів Бобкова та його соратників уже не залишалося. Незабаром за словами пішли й конкретні дії.

6 квітня у Донецьку проходив черговий проросійський мітинг, після якого проросійські активісти знову захопили будівлю Донецької облдержадміністрації. Правоохоронці, які охороняли ОДА, майже не чинили опору. Тоді здавалося, що сепаратисти знову влаштують погром і розійдуться, як уже бувало раніше, однак цього разу все сталося інакше. Прихильники Росії зажадали негайного скликання позачергової сесії Донецької облради для ухвалення рішення про референдум і почали укріплюватися всередині будівлі. Обласній раді висунули ультиматум — до кінця дня 6 квітня зібратись у сесійній залі. Інакше сепаратисти погрожували розпустити облраду та замінити її власного «народною радою».

За словами прес–секретаря донецького мера Максима Ровінського, дії сепаратистів у цей день були не злагодженими. Частина їх виступала проти штурму будівлі і розцінила захоплення ОДА як провокацію.

«У той день, коли вони остаточно захопили обладміністрацію, я дзвонив Роману Лягіну, щоб дізнатися в нього про те, які плани у тієї сторони. Крім того, я спілкувався з комуністом Литвиновим, який теж охоче підтримував зв’язок. Я питав їх, що вони збираються робити, і вони відповідали, що готують документи, формують політичну позицію, щоб у подальшому вести діалог у рамках України про автономію або федералізацію. Потім сталося захоплення. Незабаром після цього мені подзвонив друг одного з лідерів «народного ополчення» Олександра Кофмана, який передав його слова, що Кофман до цього не причетний. Багато хто з їхнього середовища тоді розцінив захоплення ОДА як провокацію і заперечував свою участь у цьому», — згадував Ровінський.

Уночі з 6‑го на 7 квітня до адміністрації звозили вантажівками покришки для барикад. Ніхто не зупиняв машини, в місті не було ніяких посилених постів ДАІ. Держава навіть не намагалася чинити опір. Уранці 7 квітня будівлю ОДА по всьому периметру оточили барикади з колод, покришок, мішків із піском та колючого дроту. Вдень лідери сепаратистів оголосили про створення «Донецької народної республіки» та призначили на 11 травня референдум про незалежність «ДНР».

Це була незграбна імітація кримських подій. Після того, як легітимна обласна рада відмовилася виконувати вимоги проросійських бунтівників та вчиняти антиконституційні дії, сепаратисти самі сіли у крісла і зіграли роль депутатів. Ця вистава навіть віддалено не нагадувала якийсь легітимний процес. Неможливо було уявити собі, що з цього фарсу може щось вийти. Але неміч Української держави, яка в той час була присутня в Донбасі лише формально, дозволила бунтівникам поступово заповнити вакуум влади. Ані СБУ, ані міліція, ані військові з місцевих частин не втручалися у перебіг подій. Спочатку влада нового «уряду» поширювалася лише на захоплений будинок та прилеглу до нього територію, огороджену барикадами. Але вже за тиждень хвиля захоплень адміністративних будівель прокотилася по всій Донецькій області, і стало ясно, що український уряд остаточно втратив над регіоном контроль.