Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 41)
Побоїще сталося на площі Леніна і було першим подібним інцидентом у новітній історії міста. В той день у Донецьку вперше з’явилися озброєні бойовики з ножами, битами та арматурою, які почали бити і калічити прихильників України, намагаючись завдати людям максимально важких травм.
Сили були не рівні. Українська сторона не була готова до збройного протистояння, міліція при цьому практично не втручалася у події і не докладала зусиль, щоб захистити беззбройних людей.
Жорстоке побиття донеччан і вбивство українського активіста, який прийшов на мирну акцію без зброї, стало шоком для міста. До цього на мітингах у Донецьку іноді билися, але не вбивали. Для виправдання власних жорстоких дій проросійська сторона одразу вдалася до вже випробуваного прийому — оголосила українських активістів приїжджими націоналістами з інших регіонів. Те, що загиблий Дмитро Чернявський був уродженцем Донецької області, нікого з них не збентежило.
Кривавий погром загострив протиріччя у рядах «народних ополченців». Оточення Губарєва було налякане тим, що трапилося, і поклало відповідальність за організацію заворушень на Роберта Доню.
«Користуючись відсутністю Павла, деякі радикальні елементи та провокатори, прикриваючись його ім’ям, намагаються взяти протест на себе і вести його у бік погромів та руйнувань. Павло ніколи не ставив нам таких завдань. Ми не нацисти, ми не руйнуємо своє місто, ми не вбиваємо людей. Я зв’язалася з організатором Робертом Донею. Він сказав, що він вийшов із наших рядів, із «Народного ополчення Донбасу». Тепер у нього своя організація. І всю відповідальність за проведення цих заходів він бере на себе», — заявила Катерина Губарєва у своєму відеозверненні.
По гарячих слідах прокоментував події ще один добре відомий тепер персонаж — Олександр Ходаковський, на той момент — командир донецького підрозділу СБУ «Альфа».
Ходаковський дав інтерв’ю, в якому поклав усю відповідальність за те, що трапилося, на міліцію. Правоохоронців він звинуватив у халатності та бездіяльності.
«Рано вранці оголошується план «Сирена», який має на меті приведення всього гарнізону донецьких правоохоронців у підвищену бойову готовність. Теоретично, в цей день усі правоохоронці мали бути максимально налаштовані на локалізацію таких елементів — агресивних людей, які здійснюють якісь протиправні дії. Але насправді якихось суттєвих зрушень у роботі міліції не спостерігалося. Міліція працювала у штатному режимі, і тільки формально був проголошений цей план. Чомусь практично на один і той же час було оголошено два мітинги, явно протилежні за цілями і завданнями. Ось питання! Чому не було ніякої координації, щоб розвести за місцем проведення і часом проведення? Таке враження, що ці групи спеціально накопичували в одному і тому ж місці, яке мало стати льодовим побоїщем. За нашими даними, не одна сотня правоохоронців у цивільному перебувала на площі. Це люди, які займалися візуальним спостереженням і доповідали своєму керівництву. Підготовка до сутички йшла повним ходом. Але правоохоронці спостерігали за цим осторонь, хоча знали про те, що оголошено план «Сирена». Прямо там, на площі, люди озброювалися. Що таке шматок арматури? Це холодна зброя ударно–дробильної дії. Люди свідомо принесли її з собою», — розповідав Ходаковський.
Цікаво, що відповідальність за погроми він фактично поклав на сепаратистів: «Саме з проросійського боку йшла основна агресія. Провокатори у більшості своїй були на проросійській стороні», — говорив майбутній польовий командир самопроголошеної ДНР.
Ситуація в Донецьку ставала некерованою. Ніхто не розумів, що робити. Силовики номінально підкорялися Києву, але при цьому не виконували своєї роботи, саботували накази і звинувачували одне одного у бездіяльності. Місцева влада формально виступала за єдину Україну, але насправді співчувала та підігравала сепаратистам. Влада у Києві замість того, щоб на початковому етапі погасити сепаратистський заколот та знешкодити його лідерів, застосовувала дивний, половинчастий підхід. Після арешту Павла Губарєва пройшов цілий місяць, перш ніж заарештували та відвезли до Києва його заступника Роберта Доню (це сталося 4 квітня). При цьому інших лідерів «народного ополчення» — Мирослава Руденка, Сергія Циплакова та Олександра Кофмана чомусь не чіпали, і вони далі спокійно керували протестами.
Як зазвичай буває у таких випадках, знайшлися і ті, хто спробував скористатися плутаниною і, так би мовити, «рейдернути» проросійський рух, щоб направити його у потрібне русло і на хвилі протестів підвищити цінність власних акцій. Одним із таких «хитрунів» був народний депутат від Партії регіонів Олександр Бобков — людина непублічна та маловідома за межами Донецька, яка при цьому мала в місті певний вплив. У березні 2014 року Бобков зрозумів, що настав вдалий момент для того, щоб, нарешті, висунутися на перші ролі і посісти вакантне місце, яке звільнилося після того, як порозбігалися лідери «донецьких».
ХРЕЩЕНИЙ БАТЬКО «ДНР»
Олександр Бобков був класичним стереотипним регіоналом. У молодості він обертався в кримінальних колах Будьоннівського району, згодом перейшов із криміналу в політику та офіційно очолив у тому ж районі місцеву раду.
На початку своєї «кар’єри» Бобков був учасником відомої донецької ОПГ Гіві Немсадзе. За словами бізнесмена Владислава Дрегера, який був добре знайомий із Бобковим, у молодості майбутній нардеп відгукувався на прізвисько «Бобік» і займався рекетом на Будьоннівському ринку, а пізніше був поставлений старшими на посаду директора того ж ринку. На початку 2000‑х, коли кримінальні війни пішли на спад і бандити почали зростатися з владою, Бобков перейшов працювати до Будьоннівської районної ради і почав робити кар’єру в Партії регіонів, яка тоді тільки зароджувалася.
«Будьоннівка» вважалася одним із найбільш кримінальних районів Донецька На рахунку угруповання Немсадзе, яке походило звідти, було кілька десятків трупів. Широку популярність здобув і ще один виходець із цього району — Михайло Ляшко, відомий як «Міша Косой». Самому Бобкову приписували причетність до кількох гучних убивств, серед них — глави райкому КПУ у Будьоннівському районі Іллі Морозова 72-річного пенсіонера живцем спалили у власній квартирі напередодні виборів у 2006 році — невідомі кинули йому у вікно коктейль Молотова
З середини 2000‑х Олександр Бобков уже контролював Будьоннівський та Пролетарський райони, в яких устиг обзавестися бізнесом та приватизувати деякі цінні активи. Але цим ареалом інтереси Бобкова не обмежувалися. Його мета була набагато більш амбітною — він мріяв підім’яти під себе весь Донецьк та стати мером міста Близькі до Бобкова люди розповідали, що його надзвичайно надихав приклад Януковича Бобков був людиною такого ж складу — великий, недорікуватий дядько з кримінальним загартуванням, класичний «господарник». Дивлячись на Януковича, він розумів, що на Донбасі такий типаж користується попитом, і розраховував злетіти на самий верх. Але здійснитися цим планам заважали інтереси негласного господаря Донецька — Ріната Ахметова, у якого вже був свій мер, і який не збирався змінювати його на Бобкова.
«У «Бобіка» була ідея–фікс — пост мера Донецька, — розповідав Владислав Дрегер. — Був період, коли мер Донецька Олександр Лук’янченко серйозно хворів і не хотів іти на новий термін. Однак Рінат Ахметов наполіг, щоб він усе–таки пішов на вибори. Бобков знав про цю ситуацію, вичікував і розраховував стати мером замість Лук’янченка. Готуючись до цього, він домігся свого призначення на пост голови Донецької міської організації Партії регіонів. Формальне рішення про висунення кандидата на пост мера Донецька від ПР мала ухвалити міська партійна організація, і тому Бобков застовпив пост її голови як гарантію свого майбутнього мерства. Тоді стався один курйозний випадок. У 2005 році Борис Колесніков трохи посидів у СІЗО і після звільнення намагався, про всяк випадок, менше перебувати в Україні. Його сім’я жила в Москві, сам він теж більшу частину часу проводив у Росії. У 2006 році в Україні були місцеві вибори, напередодні яких Бобков пішов на відкритий конфлікт із людьми Ахметова. На міській конференції ПР він, користуючись відсутністю Колеснікова, за своїм бажанням затвердив список кандидатів до міської ради. На початок цього списку Бобков поставив своїх людей, а в кінець — людей діючого мера Лук’янченка (читай — Ахметова та Колеснікова). Себе ж Бобков висунув кандидатом у мери Донецька від ПР.
Лук’янченко перелякався того, що відбувається. Він кинувся телефонувати Колеснікову, який тоді був якраз в аеропорту. Колесніков терміново приїхав на конференцію вже після того, як вона закінчилася, і зажадав переголосувати результати. У підсумку список перевернули з ніг на голову, і люди Лук’янченка знову опинилися в перших рядах. А Бобков так і не був затверджений кандидатом на пост міського голови».
Бобков був ображений таким ставленням. Він добре проявив себе на виборах 2004 року у Донецьку, коли працював на результат Януковича на своєму окрузі, і вважав, що має отримати за це нагороду.
«Віктор Янукович приїхав тоді до Донецька для зустрічі з активом у прес–центрі готелю «Шахтар». Я сидів на зустрічі в першому ряду з Олександром Хряковим. Здається, Володя Молчан тоді встав і сказав: «Вікторе Федоровичу, сьогодні все–таки ми не вважаємо, що програли. Вся боротьба — ще попереду, але в разі розподілу мандатів і крісел ви не забудьте тих, хто стояв на барикадах, зокрема й Олександра Бобкова». Віктор Федорович відповів: «Бобков — герой нашого часу, і ми всіх героїв будемо пам’ятати». Але я так і не потрапив до списків Верховної Ради, не запросили мене і в члени Кабінету Міністрів, коли його очолив Віктор Янукович, не підтримали мене і в кандидати на пост мера Донецька», — пізніше ображено скаржився Бобков в одному зі своїх інтерв’ю.