Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 39)

Увечері 10 березня нарешті почали діяти українські правоохоронці. Спершу співробітниками СБУ було затримано і вивезено до Києва Арсена Клінчаєва. 13 березня також затримали і «народного губернатора» Олександра Харитонова. Ці арешти дещо протверезили луганських сепаратистів. Виникло відчуття, що новому українському уряду вдається взяти ситуацію на Донбасі під свій контроль, та й Путін не поспішав посилати «зелених чоловічків» на Донбас. 13 березня голова Луганської обласної ради Валерій Голенко різко змінив свою бойову риторику і заявив, що не збирається оголошувати місцевий референдум, яким раніше погрожувала облрада.

«В Україні немає закону про місцевий референдум. Оголосити його ми просто не можемо. Навіть якщо депутати зберуться, ухвалять таке рішення, воно буде скасоване відразу, моментально. Незаконне рішення депутатів стане підставою, щоб ухвалити постанову Верховної Ради України, наприклад, про достроковий розпуск Луганської обласної ради», — отямився Голенко.

Відмежувався від силового заколоту і заступник луганського міського голови Олександр Ткаченко, який спочатку активно і публічно підтримував акції проти Майдану.

«Спочатку громадські формування типу «Луганської гвардії» виникли на здоровій основі як противага ультранаціоналістичним рухам, що розгулялися в країні. На цьому етапі я підтримував їх створення і відстоював можливість громадян мирним способом висловлювати свою позицію. Але події 9‑го і 10 березня, пов’язані із захопленням адмінбудівель, вивішуванням російських прапорів, відкритим протистоянням і закликами до введення російських військ, поставили ці формування на межу закону, а багато в чому і за цю межу», — зазначив він.

Цей епізод наочно продемонстрував, навіщо регіонали створювали організації, подібні до «Луганської гвардії». У потрібний момент від них можна було дистанціюватися та перекласти на них відповідальність за всі незаконні дії. Але єдиного центру координації акцій протесту не було, і монополія верхівки місцевої Партії регіонів на регіональну політику була зруйнована. Процес тривав за рахунок підтримки інших антиукраїнськи налаштованих сил.

15 березня окружний адміністративний суд заборонив проведення будь–яких мітингів у Луганську аж до 30 березня 2014 року. Однак уже наступного дня сепаратисти абсолютно вільно організували у самому центрі міста так званий «народний референдум». На центральній площі було встановлено намет руху «Молода гвардія», в якому людям пропонувалося проголосувати «бюлетенями» за федералізацію і вступ до Митного союзу. Організацією «народного референдуму» займалася відома у вузьких колах луганчанка Ірина Готман — людина з орбіти народного депутата від ПР Володимира Струка. В інтерв’ю журналістам Готман стверджувала, що не порушує українського законодавства, бо подала заявку на проведення соціологічного опитування.

Місце заарештованого «народного губернатора» Харитонова на короткий час посів депутат обласної ради від КПУ Юрій Хохлов, який, не зважаючи на заборону суду, також організовував у Луганську 16‑го і 23 березня проросійські мітинги під прикриттям «депутатського прийому громадян».

У ці буремні дні в Луганську виникло ще одне цікаве формування під назвою «Луганська самооборона», що відрізнялося від інших подібних організацій. Його творцем був бізнесмен Сергій Корсунський, який стверджує, що співпрацював з українською владою і намагався взяти під контроль проросійський рух Луганщини у квітні 2014 року. Коли стало ясно, що зробити це не вдається, Корсунський виїхав із Луганська на підконтрольну Україні територію.

«Луганська самооборона» позиціонувала себе як помірно проросійська організація, яка проголошувала головною своєю метою підтримку порядку на вулицях. Насправді ж, «самооборона» складалася зі звичайних «тітушок», які працювали за гроші і були готові виконувати поставлені завдання. В інших проросійських формуваннях одразу відчули недобре і запідозрили, що «самооборона» веде подвійну гру. У «Луганській гвардії» самооборонців почали називати «Правим сектором», між організаціями відразу виник конфлікт.

Лідер «самооборони» Дмитро Волосовим в інтерв’ю луганським журналістам 15 березня підкреслював, що його люди не мають відношення до «Луганської гвардії», а захоплення «гвардійцями» адміністративних будівель називав «провокаціями»:

«У нас мета — це порядок на вулицях, а не референдуми, прапорці, захоплення та інші речі, якими займається «гвардія». Днями у нас був із ними конфлікт. Четверо гвардійців, будучи п’яними, спробували залізти до нас у намет. Зав’язалася «бесіда». На шум прийшли міліціонери… Ну, ми і допомогли міліції їх затримати. Трьох скрутили, один утік. Уже шукають. Коли вони «ІРТУ» захоплювали, ми теж проти були. Хотіли піти захищати, але потім би про нас сказали, що ми Ландика (власник телеканалу. — Авт.) охороняємо, тому ми не пішли, стояли тут, біля адміністрації», — розповідав він.

Волосович обіцяв боротися проти масових заворушень, не допускати нападів на прихильників Майдану і навіть заявив, що готовий воювати з росіянами, якщо ті «прийдуть із війною». Така заява явно йшла врозріз із загальним настроєм проросійського руху, в якому з росіянами ніхто воювати, звичайно, не збирався. 22 березня члени «Луганської самооборони» побилися з представниками «Луганської гвардії» і розгромили наметове містечко «гвардійців». Після цього «гвардійці» назвали Волосовича та його людей «найманцями київського режиму». Видання Луганської обласної ради «Наша газета», описуючи цей конфлікт, відверто встало на бік «Луганської гвардії».

Сергій Корсунський стверджує, що деякі проросійські угруповання Луганська були готовими співпрацювати з українською владою і відмовитися від сепаратистських гасел, але влада у Києві не використала можливості домовитися з ними, оскільки погано розбиралася в місцевій специфіці, не дослухалася порад і заарештовувала не тих, кого насправді слід було заарештовувати.

«Спочатку я спілкувався з Харитоновим, «народним губернатором». Курував його заступник мера Луганська Олександр Ткаченко — постійно на мітингах відкликав убік, підказував, що краще сказати, як вчинити. Я бачив, що Харитонов — абсолютно нормальна, керована фігура, не фанатик. Він хотів влади, і домовитися з ним було не складно. Спочатку, коли СБУ взяла його, я сказав, що його треба випускати. Я пропонував свій план — прибрати несамовитих радикалів, а з таких, як Харитонов, створити партію «Федеративна Україна», яка працюватиме в рамках закону і точно ніколи не візьме курс на Росію. Я ходив до Петрулевича (начальник обласного СБУ. — Авт.), Гуславського (голова обласного МВС. — Авт.), Говорив їм, що можу домовитися, вирішити все мирним шляхом, але є люди, які підбивають до захоплень і заворушень, такі, як Хохлов та Качура (депутат облради від КПУ та активіст «Луганській гвардії» відповідно. — Авт.). Я просив їх нейтралізувати, але замість цього чомусь нейтралізували Харитонова», — розповів Корсунський.

На його думку, у радикалізації протестів та проведенні антиукраїнського референдуму був зацікавлений насамперед місцевий осередок КПУ. Якщо вірити словам Корсунського, то наприкінці березня комуністи спробували підкупити його людей із «Луганської самооборони», перетягнути їх на свій бік і організувати з їхньою допомогою захоплення адміністративних будівель.

«Моїх пацанів, які охороняли ці мітинги, смикнули до себе Чаленко (депутат міськради від КПУ) з Кілінкаровим до партійного офісу. Відкрили сейф, повний бабла. Виклали їм три пачки у 60 тисяч гривень і запропонували захопити будівлю СБУ. Ті відповіли, що це не їхня функція. Що вони — за порядок, охороняють пам’ятники від «правосеків», стежать за тим, щоб мітинг проходив мирно. Я взяв тоді цих своїх хлопців, відвів до зама Петрулевича — Андрія Жироїда. Там один із них написав заяву, що народний депутат намагався найняти його для захоплення будівлі СБУ і попросив вжити заходів. Кілінкаров обіцяв їм російські паспорти і виїзд до Криму, якщо щось піде не так. Пообіцяв захист. Але і після того, як ми повідомили про це, правоохоронці не почали діяти», — розповів Корсунський. Але достовірних підтверджень його слів немає.

Наприкінці березня в мережі почали з’являтися відеозвернення так званих «луганських партизанів». Група людей зі зброєю і в масках називала себе «Армією Південного Сходу» та обіцяла почати в Луганській області збройну боротьбу проти української влади. Своєю метою таємничі «партизани» називали проведення референдуму «про самовизначення Південного Сходу». Спочатку у серйозність цих заяв мало хто вірив. Записати подібний ролик і викласти його на YouTube міг хто завгодно. Але 22 березня кореспонденти російської газети «Комсомольская правда» опублікували з ними інтерв’ю. Після виходу цього матеріалу стало зрозуміло, що в Луганській області справді створюється якесь збройне формування.

В інтерв’ю кореспонденту Олександру Коцу лідер «луганських партизанів» Валерій Болотов (на той момент він ще не називав свого імені і давав інтерв’ю у масці) розповів, що вирішив піднятися на захист своєї землі тому, що Київ нібито надіслав до Луганської області кілька сотень бойовиків «Правого сектору». Ця інформація, як і десятки інших подібних заяв, була відвертою брехнею, проте такі нехитрі прийоми давали потрібний ефект і допомагали лякати населення та залучати його на свій бік. Болотов заявив, що збирається боротися за надання Луганській області статусу суб’єкта федерації у складі Росії або України за умови, якщо Україна сама стане федерацією.