Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 38)

Перший масштабний проросійський мітинг у Луганську, як і в Донецьку, відбувся 1 березня 2014 року. У той день у центрі міста зібралося до десяти тисяч осіб, що для Луганська було дуже значною цифрою. Як і в сусідньому обласному центрі, натовп був заряджений ненавистю до прибічників Майдану. Й організатори акції зробили все, щоб розпалити ці емоції ще більше. Ведучим мітингу був депутат Луганської облради від Партії регіонів Родіон Мірошник. Спочатку він надав слово голові облради Валерію Голенку, потім запросив до мікрофона огрядного лідера «Луганської гвардії» Олександра Харитонова. Той поніс зі сцени відверту маячню.

«У мене рідко виходить побути в інтернеті. Але абсолютно випадково мій син знайшов. Дві книги «Майн кампф», ціна кожної — 65 мільйонів доларів. Тобто після стількох років ці книги мають таку ціну! Фашизм знову піднімає голову!»

Натовп зустрів цей потік свідомості радісним ревом. У той момент присутні були готові повірити у що завгодно — аби ці твердження вкладалися у канву про «підступний український фашизм, який піднімає голову в Києві».

Члени «Луганської гвардії» Харитонов та Пятерікова зажадали від депутатів Луганської облради не визнавати нову владу, заборонити українські політичні партії з націонал–демократичного табору, надати російській мові статус другої державної та провести референдум про федеративний устрій України. І на відміну від депутатів Донецької облради, луганські депутати одразу погодилися з вимогами радикалів та вже наступного дня повністю підтримали їх.

Загальний інформаційний контекст був максимально негативним. 23 лютого, після втечі Януковича, Верховна Рада проголосувала за скасування скандального Закону про мови Ківалова–Колесніченка. Крим був захоплений «зеленими чоловічками». 1 березня Рада Федерації у Росії підтримала звернення президента Володимира Путіна про використання Збройних сил РФ на території України «до нормалізації суспільно–політичної обстановки в цій країні». Офіційно це було мотивовано так: «у зв’язку з екстраординарною ситуацією, що склалася в Україні, загрозою життю громадян РФ, наших співвітчизників, особового складу військового контингенту Збройних сил Російської Федерації, що дислокується відповідно до міжнародного договору на території України». Ці події суттєво вплинули на настрої у Луганську. Після цього дня мітингарі вже піднімали російські триколори.

2 березня 2014 року відбулася сесія Луганської обласної ради, яка стала поворотною подією в історії регіону. Будівлю було оточено агресивним антиукраїнські налаштованим натовпом. Були помітні організовані групи чоловіків із російським говором, політичними представниками натовпу були лідери місцевої ПСПУ та КПУ.

Сесія проходила під загрозою штурму будівлі, і представникам мітингарів дозволили зайти до зали. Вони намагалися примусити депутатів проголосувати за антидержавницький текст рішення.

Перша частина сесії закінчилася нічим: депутати почали розходитись, але фізично не змогли вийти: натовп із кількох сотень осіб оточив будівлю, двері було заблоковано, протестувальники погрожували депутатам та особливо — журналістам. Частину представників ЗМІ випустили з будівлі, змусивши пройти через «коридор ганьби». Натовп у будь–яку хвилину міг розпочати штурм, і ніхто не став би його стримувати. Рівень агресії був критичним, багато хто боявся за своє життя та здоров’я.

Депутати змушені були повернутися до зали і продовжили роботу вже фактично без преси. Після довгих дебатів депутати ухвалили рішення про невизнання нової влади та звернулися до Верховної Ради зі своїми вимогами. Зокрема, вимагалося надати російській мові статус державної, захистити населення Луганщини від незаконних збройних формувань, припинити переслідування співробітників «Беркуту» та не відключати російські телеканали.

«У разі невиконання наших вимог, подальшої ескалації громадянського протистояння та виникнення прямої загрози життю і здоров’ю населенню Луганської області залишаємо за собою право звернутися за допомогою до братнього народу Російської Федерації», — говорилося у рішенні сесії Луганської облради, яке з ґанку зачитав присутнім проросійським активістам Валерій Голенко. Депутат від Партії регіонів Арсен Клінчаєв підняв над будівлею обласної ради російський прапор і таким чином закріпив акт державної зради, вчинений колегами.

В обласній раді знайшовся тільки один депутат, що публічно виступив проти сепаратистської резолюції. Це був представник партії «Сильна Україна» Андрій Шаповалов. Виступаючи в залі, він закликав колег не допустити війни в Україні.

«Навіщо ви це робите? Середній вік депутата облради — 59 років, ви ж не підете воювати, підуть ваші діти й онуки. Я не буду голосувати за це звернення», — говорив Шаповалов. Активісти «Луганської гвардії» спробували заглушити його криками і свистом.

Другого березня виконуючий обов’язки президента України Олександр Турчинов призначив нових губернаторів у Донецькій та Луганській областях. Донеччину очолив мультимільйонер Сергій Тарута, Луганщину — мало кому відомий Михайло Болотських, який зробив кар’єру військового та у системі цивільного захисту населення, а в 2012–2014 pp. був керівником Державної служби з надзвичайних ситуацій. І якщо на Таруту спочатку покладали великі надії, то Болотських був відверто провальною кандидатурою. Він давно не жив у Луганську і не мав там стійких політичних комунікацій — особливо з тими, хто міг би реально вплинути на ситуацію. Його авторитет та впізнаваність в області дорівнювали нулю.

У відповідь на це призначення «Луганська гвардія» на мітингу 5 березня проголосила «народним губернатором» свого лідера Олександра Харитонова. А вже за кілька днів події у Луганську перейшли у більш гарячу фазу.

Уранці 9 березня кількадесят жителів обласного центру з українською символікою прийшли до пам’ятника Тарасу Шевченку, щоб відзначити день народження Кобзаря. Але мирний мітинг пам’яті поета був атакований активістами Антимайдану. Частина антимайданівців, переважно чоловіки спортивної статури, прибули до міста організовано — автобусами. Транспорт було припарковано на сусідніх вулицях, а переодягалися та отримували інструктаж молодики в одному із дворів недалеко від ОДА під керівництвом Арсена Клінчаєва. За кілька днів СБУ зробила заяву про те, що Клінчаєв залучив для штурму ОДА приблизно 150 «тітушок», кожному з яких обіцяли по $150 за таку роботу.

Кількість нападників значно перевищувала кількість про–українськи налаштованих громадян, і люди були змушені рятуватися втечею. Міліція не перешкоджала зіткненням і байдуже спостерігала за тим, що відбувалось.

На цьому активісти Антимайдану не зупинилися і під керівництвом Харитонова та Клінчаєва рушили на штурм обласної адміністрації. Як і в Донецьку, головним ворогом сепаратистів було оголошено призначеного з Києва губернатора, якого вирішили повалити. Прорвавшись до будівлі, представники «Луганської гвардії» та «Молодої гвардії» розгромили приймальню, зайшли до кабінету голови Луганської ОДА та змусили Болотських написати заяву про звільнення. На флагштоці перед будівлею знову підняли російський триколор та червоний прапор. Після цього Анастасія Пятерікова озвучила звернення до Януковича і Путіна з проханням «врятувати південний схід України від терору».

«Шановні президенти Віктор Федорович Янукович та Володимир Володимирович Путін, ми, громадяни України, Луганської області, і, практично, всього Південного Сходу України, закликаємо вас вжити заходів для нашого захисту від розпочатого терору з боку київської хунти!» — говорилося у зверненні.

Про який конкретно терор ішла мова, не пояснювалося. На той момент нова влада не зробила нічого навіть віддалено схожого на терор. Але у луганських «гвардійців» була власна картина світу, яка ніяк не узгоджувалася з реальністю. Як показала практика, лідерам антиукраїнських акцій було не важливо, що насправді робитиме новий український уряд. Для закликів до непокори не потрібно було реального приводу.

На початку весни стало зрозуміло, що Україна втратила інформаційний контроль над регіоном. Населення абсолютно перестало довіряти українським ЗМІ, зате легко вірило у будь–яку нісенітницю з «Одноклассников». Найбожевільніші чутки розліталися у соцмережах із вражаючою швидкістю. На початку березня хтось придумав, що нова влада нібито збирається утримувати частину зарплати бюджетників на «відновлення Майдану». Незважаючи на очевидну безглуздість цієї новини, вона моментально пішла в народ і довго передавалася з вуст в уста як доконаний факт.

10 березня представники протестувальників почали збирати підписи під зверненням до президента РФ Путіна з проханням увести в Луганську область війська. Того ж дня антимайданівці захопили будівлю телекомпанії «ІРТА», яка належала місцевому регіоналу Володимиру Ландику. Таким чином вони помстилися за критичний сюжет про захоплення Луганської ОДА, який журналісти показали напередодні.

«Спочатку ми вислухали купу образ, нецензурної лайки на нашу адресу від людей, поведінку яких навряд чи можна назвати адекватною. Особливо у поєднанні з сильним запахом алкоголю, який ішов від них. Нас тягали по коридорах, принижували, вимагали надати прямий ефір, щоб ми в прямому ефірі стали на коліна і просили пробачення за те, що ми показуємо. У співробітників вкрадено особисті речі — гаманці, мобільні телефони. Суцільне мародерство. Але жодної вимоги загарбників ми не виконали», — описувала ситуацію директор НТРК «ІРТА» Кароліна Полтавська.