Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 36)
Коли Губарєв узяв мікрофон і почав вигукувати тези, за день до того озвучені ним у міській раді, натовп відгукнувся радісним ревінням. Губарєв добре знав, чого чекають від нього присутні. У цей час у Криму вже перебували російські війська, і проросійськи налаштовані жителі Донецька, розігріті заявами чиновників та пропагандою у ЗМІ, розраховували на появу «зелених чоловічків» і на Донбасі. Зі сцени «командир народного ополчення» оголосив нову українську владу нелегітимною, закликав провести референдум про самостійність Донецької області і вимагати її приєднання до Росії. Після цієї промови один із соратників Губарєва запропонував натовпу «вибрати його народним губернатором».
В одну мить нікому не відомий 30-річний донеччанин злетів на вершину слави та перетворився на лідера проросійського руху Донецька. Губарєв не був гарним оратором, але сказав рівно те, що у той момент хотіли почути прихильники Партії регіонів та Януковича. І масовка на площі одразу ж висловила готовність піти за новим вождем.
ЗАХАРЧЕНКО ПРОТИ СЕПАРАТИСТІВ
Але такий сценарій розвитку подій подобався у Донецьку далеко не всім. Поки Губарєв збирав людей та готувався до ролі «народного губернатора», у місті набирала силу інша структура з довгою та незграбною назвою «Донецьке міське громадське формування з охорони громадського порядку та державних кордонів». Для простоти її учасники називали себе «народними дружинниками», а своєю метою проголосили допомогу правоохоронцям. Лідером дружинників був відставний міліціонер Ігор Мельников, а одним із найближчих його помічників — майбутній лідер бойовиків так званої ДНР Олександр Захарченко.
Організація Ігоря Мельникова виникла ще до початку революційних подій. Відроджувати «добровільні народні дружини» у Донецьку раптом вирішили влітку 2013 року. Перший районний штаб дружинників був відкритий у червні в Кіровському районі міста, про що тоді повідомила прес–служба Донецького МВС. Ігор Мельников став начальником міського штабу.
Чи передчувала влада вже тоді, що незабаром дружинники можуть знадобитися їй у ролі «тітушок»? Чи створювалися ці формування з охорони громадського порядку з прицілом під конкретні події (можливу революцію), або просто так, про всяк випадок — не зрозуміло. Жодних доказів щодо цього у нас немає, тому не будемо займатися конспірологією. Проте, факт залишається фактом — дружинники не обмежилися охороною порядку на вулицях. Незабаром у них з’явився перший привід узяти участь у політичній акції. Після інциденту у Врадіївці (там кілька співробітників МВС зґвалтували та намагались убити місцеву жительку, після чого в селищі почалися акції громадянської непокори) по всій Україні прокотилися мітинги проти міліцейського свавілля. На противагу їм Мельников та його люди вирішили організувати у Донецьку акцію на підтримку міліції.
«У зв’язку з останніми подіями у Києві, коли співробітники міліції постійно опиняються в реальній небезпеці, на них нападають, ми вирішили під Донецькою облрадою виступити на захист правоохоронців», — заявив Мельников. Анонсована акція відбулася 18 липня. На мітингу використовувалися політичні гасла — дружинники стояли з плакатами «Геть провокаторів від Свободи та УДАРу» і критикували опозицію.
Під час революційних подій донецькі дружинники ніяк себе не проявили. Зате після перемоги Майдану нагадали про себе знову — Мельников вивів своїх людей патрулювати вулиці Донецька разом із міліцією. 24 лютого у коментарі газеті «Вести» Ігор Мельников заявив, що його люди чергують на семи блокпостах під Донецьком, щоб не допустити у місто «озброєних бойовиків».
Замітка під назвою «На охорону Донецька вийшли добровольці» з’явилася на сайті «Вестей» 25 лютого. Жодних «бойовиків» навколо міста тоді не було й близько, однак чутки про підготовку візиту до Донецька активістів «Правого сектору» з подачі місцевої влади блукали в місті ще з січня. «Добровольцями» людей Мельникова можна було назвати з великою натяжкою — народні дружини створювалися за підтримки адмінресурсу, мали чітку політичну позицію і за фактом були формуванням, орієнтованим на Партію регіонів.
На відміну від «Народного ополчення Донбасу» Павла Губарєва, «дружинники» запевняли, що допомагають міліції, яка, у свою чергу, офіційно заявила, що підпорядковується новому голові МВС Арсену Авакову. Таким чином, люди Мельникова, серед яких був і Олександр Захарченко, на момент початку антиукраїнського путчу формально перебували на українському боці. За словами Максима Ровінського, насправді дружинники підпорядковувалися не стільки міліції, скільки міській владі і жодною самодіяльністю не займалися. Після появи Павла Губарєва Мельников та Захарченко одразу ж спробували взяти його «народне ополчення» під свій контроль.
«Коли зібрався мітинг 1 березня, я стояв осторонь біля театру і навіть не підходив до сцени. Я розумів, що там буде п…ць, адже за день до цього зустрічався з Олександром Захарченком у кафе «Сан Сіті». Захарченко попередив мене, що Губарєв збирається влаштувати заворушення. Він розповів, що у Губарєва багато грошей, що він платить людям, що у нього є 300 осіб, які допомагатимуть йому пройти на сцену та заводити натовп. Захарченко сказав: дайте мені будь–яке інше ім’я, крім Губарєва, і ми будемо з натовпу вигукувати його, щоб провести свою людину», — розповів Максим Ровінський.
У березні 2014‑го Губарєв та Захарченко перебували по різні боки барикад. На той момент у Донецьку склалася досить божевільна ситуація, коли «дружинники» захищали владу від «народного ополчення», але при цьому і ті, й інші стояли на антиукраїнських позиціях. Різниця була лише у ступені радикалізму. Якщо регіонали говорили про бюджетний федералізм та розширення регіональної самостійності в рамках України, то «губарєвці» закликали до відокремлення Донбасу і підбурювали донеччан до заворушень та погромів адміністративних будівель.
Один з епізодів протистояння «дружинників» та «народного ополчення» можна побачити на відео, яке до сих пір є у вільному доступі. 17 березня прихильники Губарєва спробували в черговий раз прорватися у Донецьку ОДА, а люди Мельникова стояли у них на шляху і не пускали їх до адміністрації. Цікавий цей епізод був тим, що в оточенні біля ОДА тоді мовчазно стояв майбутній ватажок бойовиків Олександр Захарченко, який теж потрапив в об’єктиви камер. Прихильники Губарєва обзивали Захарченка і Мельникова фашистами. Сам Губарєв на той момент уже був заарештований, і замість нього натовп очолювала дивна людина на ім’я Роберт Доня, яка оголосила себе наступником Губарєва
Відео з Олександром Захарченком згодом набуло широкої популярності в інтернеті під назвою «Захарченко — тітушка». Фізіономію Захарченка на ньому розгледіли вже після того, як він став лідером бойовиків. До речі, Ігор Мельников, що тоді очолював «дружинників», із часом теж не загубився й обійняв у самопроголошеній ДНР посаду «заступника міністра внутрішніх справ».
Кар’єра «народного губернатора» Губарєва виявилася вельми недовгою. З березня Губарєв знову повів своїх прихильників до будівлі Донецької ОДА, де у цей день проходила сесія обласної ради. Без адмінресурсу підтримати Губарєва прийшло не більше 3–4 тисяч осіб. Рекорд мітингу 1 березня так і не був повторений жодного разу за всю бурхливу весну 2014 року.
Більшість тих, хто прийшов, становив електорат комуністів та ПСПУ: пенсіонери, колишні афганці, козаки, екзальтовані жінки невизначеного віку, відверто асоціальні елементи. Однак в авангарді цієї масовки йшли міцні молодики, які складали кістяк «народного ополчення». Частина їх була російськими громадянами, деякі з них навіть не приховували, що приїхали з Росії. Зокрема, голова виконкому Свердловського регіонального відділення партії «Другая Россия» Ростислав Журавльов відкрито писав про свої пригоди у Донецьку в соціальних мережах і викладав фотографії з Губарєвим із захопленої ОДА.
Назустріч натовпу вийшов начальник донецької міліції Роман Романов, який погодився провести Губарєва до будівлі і дати йому виступити у сесійній залі. Там Губарєв повторив свої вимоги, які 28 лютого висував у Донецькій міськраді, — закликав депутатів визнати уряд та парламент нелегітимними органами влади, проголосувати за проведення референдуму про статус Донецької області і визнати його самого народним губернатором. Із трибуни Губарєв заявив, що по всій Донецькій області його прихильникам вдалося зібрати 800 тисяч підписів на його підтримку, що, безумовно, було брехнею.
План Губарєва був простим. Маючи перед очима приклад Криму, де озброєні люди захопили будівлю місцевого парламенту і змусили місцевих депутатів проголосувати за референдум про статус півострова, лідер «народного ополчення» збирався повторити цей фокус у Донецьку. За його задумом, донецькі депутати під натиском натовпу мали затвердити його головою області (в Криму так само «призначали» Аксьонова), а також оголосити референдум про подальшу долю регіону. Однак задум Губарєва мав одну суттєву відмінність від кримських подій — у Донецьку не було озброєних «зелених чоловічків». Тому стати «донецьким Аксьоновим» йому не судилося.
За підсумками бурхливої та нервової сесії депутати облради проголосували за проведення референдуму на території Донецької області (без уточнення, з яких питань), рекомендували органам місцевого самоврядування розглянути питання про створення формувань з охорони громадського порядку і навіть заявили про неприпустимість збільшення тарифів на житлово–комунальні послуги. Але головні вимоги Губарєва було проігноровано. Ніхто не збирався поступатися йому владою.