Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 35)

За словами одного відомого донецького бізнесмена, який попросив не називати свого імені, команда Януковича, яка втекла з України, розраховувала розіграти стару як світ бандитську комбінацію — спершу створити конфлікт, а потім запропонувати свої послуги з його залагодження і таким чином повернутися до країни. Коли стало ясно, що еліти південно–східних областей підтримувати Януковича не збираються, залишався лише один перевірений засіб — донбаський сепаратизм. Організувати заворушення у цьому окремо взятому регіоні було набагато легше, ніж підбити на заколот інші області сходу і півдня. Можливо, Губарєв був обраний на роль організатора заколоту просто тому, що в потрібний момент виявився найбільш зручною кандидатурою та погодився взяти у цьому участь.

Чи була донецька влада співучасницею цього плану? Чи допомагала вона Губарєву, або просто пасивно спостерігала за його діями, розуміючи, в чиїх інтересах він працює? Сказати важко. Довести змову посадовців із Губарєвим складно, адже ніхто з учасників тих подій не скаже правду. За офіційною версією, якої дотримуються сьогодні як сам «народний губернатор», так і тодішня донецька влада, — Губарєв діяв виключно за власного ініціативою. Але як тоді пояснити поведінку чиновників, які не тільки не заважали, а й навпаки — допомагали йому?

28 лютого 2014 року Павло Губарєв, як і обіцяв раніше, прийшов на сесію Донецької міської ради. Мер і депутати не планували давати йому слова, однак народний депутат Микола Левченко, який також приїхав на сесію з Києва, наполіг, щоб Губарєву дозволили виступити.

«Я Павла давно знаю, він хлопець, якого справді хвилює доля країни, він нам допомагав у виборчих кампаніях», — переконував Левченко.

Таким чином, він фактично домігся, щоб виступ його старого знайомого все ж відбувся. Усе виглядало так, ніби Левченко був зацікавлений у виступі Губарєва та допоміг йому отримати трибуну. Чому Левченко це зробив, чи був він із Губарєвим заодно, або просто грав у демократію? Щодо цього є різні версії.

Розмови про зв’язки Миколи Левченка з Росією ходили у Донецьку давно. Цей політик ніколи не приховував своїх проросійських поглядів і не раз робив відверто українофобські заяви. За словами джерела у донецькій СБУ, спецслужбами ще у 2007 році була задокументована зустріч Миколи Левченка з генералом ФСБ у донецькому аеропорту. Зустріч ця проходила у ВІП-терміналі, і з розмови при цьому було зрозуміло, що Левченко є агентом ФСБ і працює на Росію. Тоді записи переговорів нібито були доставлені начальству, яке наказало знищити ці матеріали, бо формально хоч і підпорядковувалося «помаранчевому» главі СБУ у Києві, але за фактом було пов’язане з регіоналами.

За словами джерела, одним із перших завдань для Левченка була організація інформаційної кампанії на підтримку дій Росії у Грузії в 2008 році. У вересні 2008 року Левченко справді їздив до захопленої росіянами Південної Осетії, а після повернення організував у Донецьку пропагандистську фотовиставку, присвячену «звірствам грузинської вояччини». З огляду на цю інформацію, підтримка нардепом Губарєва явно не була випадковою.

Донецький бізнесмен Владислав Дрегер вважає, що Левченко та Губарєв не були у змові, але Левченко вирішив використати свого старого знайомого, вважаючи, що зможе в майбутньому контролювати його.

«Губарєв не був людиною Левченка. І те, що він був колись в орбіті Миколи, зовсім не означало, що Коля міг ним керувати. Помилка Левченка була в тому, що він вважав, що Паша — його проект, а Паша при цьому так не вважав. Він працював з іншими людьми, швидше за все в Росії. Ми пам’ятаємо ситуацію, коли 1 березня мітинг почав виходити з-під контролю регіоналів, і коли Коля хотів знову взяти його під контроль, то не зміг цього зробити», — розповів Дрегер.

У своєму виступі Губарєв зажадав, щоб Донецька міськрада визнала нелегітимними парламент, Кабмін та Донецьку обласну адміністрацію, а також припинила перерахування податків до Києва. У разі відмови виконати ці вимоги Губарєв пообіцяв депутатам «делегітимізувати» їх.

«У разі невиконання наших вимог «Народне ополчення Донбасу» визнає нелегітимним Донецьку міську раду та всіх її депутатів. І готове вжити адекватних заходів із метою делегітимізації міської ради, а також кожного депутата окремо з усіма наслідками, що випливають звідси», — заявив Губарєв. Завершив свій виступ він словами: «Хто не сховався — я не винуватий».

Промову Губарєва кілька разів перебивали обурені вигуки. У його виступі звучало багато критики на адресу регіоналів за те, що ті не змогли проявити достатньої твердості та втримати владу. Депутати явно не звикли до такого ставлення і не чекали подібних слів. Очевидно, більшість із них не сприйняла слова Губарєва всерйоз. Багато хто з депутатів раніше знав Павла, стикався з ним стосовно навколополітичних справ, і тому не вважав його самостійною фігурою, яка на щось здатна.

Пізніше Губарєв розповідав, що після його виступу Левченко запропонував зустрітися і на цій зустрічі погрожував автоматом, але чи був цей епізод реальним, або Губарєв та Левченко вигадали його, щоб забезпечити останньому алібі, — сказати складно. Як би там не було, саме Левченко зробив так, щоб Губарєв засвітився і про нього заговорили журналісти.

Далі сталися ще більш дивні події. 1 березня — наступного дня після виступу Губарєва у міськраді — на головній площі Донецька мав відбутися мітинг, організований міською владою. Губарєв заздалегідь оголосив, що разом зі своїми прихильниками буде захоплювати сцену, але, знаючи про це, організатори не скасували мітинг і не вжили жодних додаткових заходів безпеки.

«Завтра на мітингу, який організовує Партія регіонів (біля ОДА), будуть підняті деякі важливі питання, але це не має відволікати нас від головного завдання, від осуду державного перевороту, від нелегітимності органів центральної влади та інших питань, піднятих в Ультиматумі «Народного ополчення Донбасу». Нам важливо провести нашого оратора на сцену і підняти справді важливі питання, від яких залежить безпека жителів області і саме наше життя», — повідомляли «губарєвці» у своєму пабліку 28 лютого.

Незважаючи на погрози та ультиматуми Губарєва, влада за фактом зробила все, щоб надати йому трибуну. Усе виглядало так, ніби мітинг був організований спеціально для того, щоб Губарєв у підсумку захопив над ним контроль.

«1 березня трапився той самий мітинг на площі Леніна, з якого у Донецьку все почалося. Я був категорично проти цього мітингу і посварився тоді з Богачовим, який був його організатором. Губарєв не приховував, що буде скидати владу і готується оголосити себе народним губернатором, тому його плани керівництву Донецька були відомі. Я кричав у кабінеті в Богачова: «Якого біса ви це робите! Ви ж для нього збираєте натовп!». Але Богачов поводився, наче захоплений ідіот. Усю весну 2014 року він так і не зміг визначитися, за Україну він або проти, і намагався всидіти на двох стільцях. Якось я прямо запитав його на нараді: яка твоя позиція? Мою ти знаєш, я не хочу, щоб тут була Росія. А ти за кого? Скажи хоча б не публічно нам тут, щоб ми знали. Але він так і не сказав. Уникнув відповіді», — розповідає Максим Ровінський.

Секретар Донецької міськради Сергій Богачов вважався людиною «сім’ї». І ця обставина також змушує сумніватися в тому, що «захоплений ідіотизм» Богачова був випадковістю. Під час протистояння у Києві секретар міськради залякував донецьке населення автобусами з «Правим сектором» і робив усе, щоб ситуація досягла кипіння. А 1 березня, незважаючи на застереження колег, розпорядився привезти у центр Донецька велику кількість людей і тим самим підіграв проросійським радикалам. Масовку, яку Губарєв не зміг би зібрати самостійно, за нього зібрала донецька влада.

У день мітингу план Губарєва спрацював. 1 березня разом із кількома сотнями своїх людей він приїхав на площу Леніна. Частково його група складалася з громадян Росії. Ще в останніх числах лютого у соціальних мережах почали з’являтися заклики до жителів прилеглих до України російських областей їхати в міста на півдні та сході України під виглядом туристів для участі в повстанні проти української влади. На Донбас приїжджали переважно з сусіднього Ростова.

У цьому місті відправкою росіян в Україну займався активіст «Євразійського союзу молоді» Володимир Прокопенко, що раніше приїжджав до Донецька на «російські марші», а також ще один відомий ростовський євразієць, друг і соратник Павла Губарєва — Олександр Проселков (пізніше він обійме посаду «заступника міністра закордонних справ» самопроголошеної ДНР, а влітку 2014‑го буде вбитий невідомими в тилу у бойовиків).

Мітинг почався як пересічна акція, організована місцевою владою. На сцену вийшов Сергій Богачов, який закликав вшанувати пам’ять загиблих у Києві і «зраджених владою» бійців «Беркуту». Натовпу промова Богачова відверто не подобалася. Було чутно крики та свист. Хтось обурено вигукував із натовпу: «Ви ж самі їх і зрадили!».

У якийсь момент група «губарєвців» рушила до сцени від будівлі Мінвугілля, де вона збиралася спочатку. Однак на сцену Губарєва регіонали пускати не захотіли. Зав’язалася коротка бійка, в якій прибічникам Павла вдалося взяти гору. Боротьба йшла прямо на очах у натовпу, який обурено кричав і вимагав, щоб оратора пропустили та дали йому слово. Невиразні та беззмістовні промови регіоналів явно не відповідали настрою людей. Присутні жадали більш радикальних дій та закликів.