Дэниел Коул – Лялька (страница 50)

— От же телепень! Я ж казала тобі не чіпати цього.

Едмундс зупинився. Вони із Сіммонсом впізнали ядучий коментар і зневажливий тон.

— Бакстер? — покликав Едмундс.

Випроставшись, він зайшов до головної кімнати, де Блейк навколішках збирав уламки вочевидь дорогої вази, яку щойно впустив.

Схоже, вони обоє розлютилися, коли до них приєдналися Едмундс і Сіммонс.

— Що в біса ви обоє тут робите? — запитала Бакстер.

— Рональд Еверет, зниклий присяжний на судовому засіданні Халіда, — сказав Едмундс.

— О.

— А ви?

— Я вже розповідала тобі раніше: калюжа крові, без тіла.

— Де?

— Скрізь.

Бакстер жестом вказала на підлогу позаду великого дивана. Ореол темної засохлої крові вкривав білу плитку навколо просоченого килима.

— Господи, — промовив Едмундс.

— Гадаю, тепер ми можемо бути впевнені, що містер Еверет більше не з нами, — бездушно сказала Бакстер.

Побачивши біля своїх ніг калюжу крові, Едмундс згадав одну з архівних справ, яку переглядав уночі: калюжа крові, тіла так і не знайшли. Неможливо, щоб це був просто збіг.

— Що? — запитала його Бакстер.

Він нікому не міг розповісти про своє приватне розслідування, аж доки не переконається, що знайшов щось конкретне.

— Нічого.

Едмундс глянув на годинник. Він пообіцяв Тіа вийти з нею повечеряти, однак усе одно міг би встигнути в архів, провести там годину й повернутися вчасно, якщо піде просто зараз.

— Цей безлад якось не в’яжеться з ретельними, точними стандартами нашого вбивці, — сказав Сіммонс. — У будинках інших жертв ми не знайшли жодної краплі крові.

— Можливо, він зовсім не такий безгрішний, яким ми його вважали, — сказав Едмундс, нахилившись, щоб роздивитися плями крові збоку на дивані. — Можливо, це просто була єдина жертва, яку він убив і розчленив удома, а інші частини речових доказів і досі розкидані десь по Лондону.

Тієї миті прибула команда криміналістів, і Едмундс скористався можливістю втекти. Він вибачився перед Сіммонсом, сказавши, що йому потрібно закінчити паперову роботу в офісі, а тоді спустився й побіг до станції метро.

У Вульфа запискотів телефон. Він глянув на коротке текстове повідомлення:

«Я заслужила це раніше. Вечеря? Цьом, Л.»

— Чого шкіришся? — запитав у нього Фінлі, коли вони поверталися до Нового Скотленд-Ярда.

Вульф не звернув на нього уваги і набрав номер у повідомленні.

— Привіт, детективе Вульфе.

— Привіт, місіс Локлен.

Фінлі здивовано глянув на нього.

— Звідки в тебе цей номер?

— Пам’ятаєш Джоді, з якою ви вже зустрічалися раніше?

— Яка написала на мене скаргу?

— Еге ж. Вона зателефонувала другові, який зателефонував другу, який знає тебе.

— Я здивований, що ти хочеш повечеряти, — сказав Вульф.

Фінлі знову здивовано глянув на нього.

— Що ж, бачить Бог, що ми обоє погано поснідали, — засміялася вона.

— Я хотів сказати і вважаю, що заборгував тобі вибачення.

— Я не прийму їх, якщо затримаєшся. О сьомій?

— У тебе, припускаю?

— Боюся, що так. Вони дізналися, що ти мене покинув.

— Я гарно помиюся перед цим.

Фінлі не потурбувався навіть відреагувати на це.

— Тоді добре. До зустрічі, Вульфе.

Вона поклала слухавку ще до того, як він зміг відповісти. Вульф зупинився.

— Виходить, мені тебе прикривати? — запитав Фінлі.

— Мені треба декуди з’їздити.

— Скористайся отим непоганим лосьйоном після гоління, який ми подарували тобі на день народження, а ще не одягай ту жахливу блакитну сорочку, яку ти завжди одягаєш.

— Мені вона подобається.

— У ній ти схожий на вагітного. Слова Меґґі, не мої.

— Щось іще?

— Розважся, — з посмішкою сказав Фінлі.

— Я завжди можу сказати, коли ти брешеш, старий дурню, — промовила Бакстер.

Вона зіткнулася з Фінлі на кухні й по-буденному запитала про Вульфа. Після того, як він не відповів уперше, вона п’ять хвилин мучила його допитом. Він починав ламатися, й вона це знала.

— Йому недобре.

— Головний біль?

— Ага.

— Але ж перед цим ти казав, що у нього болів шлунок.

— Я те й мав на увазі: шлунок.

— Зачекай-но, ні. Ти сказав: головний біль.

Вона майже насолоджувалася, піддаючи свого друга тортурам.

— Гаразд. Ти перемогла. Він поїхав до Ешлі Локлен.

— Сіммонс сказав, вони посварилися.

— Вони помирилися.

— То чому не поїхав ти?