Дэниел Коул – Лялька (страница 49)

Продемонструвавши на внутрішній нараді команди свою обізнаність стосовно листів злочинців, тепер він неофіційно став спеціалістом із кримінальної поведінки для всього відділку, попри те, що не мав для цього потрібної кваліфікації та ще й не отримував за це жодної фінансової винагороди. Заступник комісара попросила його підготувати звіт щодо останньої записки, яку вбивця так сміливо підклав Вульфу.

Джо знадобилося небагато часу для того, щоб встановити, що кривавий відбиток із записки збігався зі зразком із колючого дроту на огорожі. Тому Едмундс дійшов переконливого висновку, що лист був не більше ніж іще одним глузуванням. Убивця вказував на неважливість своєї помилки в Уельсі й фактично надав їм зразок своєї ДНК, щоб довести, що їм не вдасться зупинити його. А те, що він вирішив передати послання особисто, вказувало на збільшення рівня його зростаючого комплексу бога і давало Едмундсу змогу припустити, що за п’ять днів він збирався видовищно все закінчити.

Едмундс різко прокинувся. На екрані перед ним його чекав напівготовий звіт і курсор нетерпляче блимав наприкінці останнього слова. Заставка ще навіть не активувалася. Напевно, він просто на мить заплющив очі, однак чомусь від цього стало тільки гірше. Запропонувавши Сіммонсу приготувати чаю, він пішов на кухню. Чекаючи, доки закипить чайник, він бризнув собі на обличчя холодною водою над забитою чашками раковиною.

— Тобі знову дісталося?

Едмундс закінчив витирати обличчя і спіймав Бакстер на тому, що вона цупила в нього гарячу воду. Темні кола під його очима підкреслювали синці від зламаного носа.

— Це Тіа врізала тобі? — зневажливо запитала вона.

— Я вже казав тобі, що перечепився через кота.

— Нехай. Ти знову «перечепився через кота»?

— Ні. Я не лягав спати.

— Бо?

Дотепер йому вдавалося тримати в таємниці свої візити до архівів. Він вирішив нарешті довіритися Бакстер, однак потім передумав.

— Диван, — сказав він, знаючи, що вона охоче прийме проблеми у стосунках, як достатнє пояснення. — Над чим ти сьогодні працюєш?

— Якийсь хлопець зістрибнув з мосту Ватерлоо та втонув. Залишив записку та все інше. Дуже ймовірно, що це найвідвертіше самогубство за всю історію, от тільки після огляду місця злочину констебль, не маючи на це жодних підстав, заявив, що це підозріло. Після цього ми пройшли аж до Блумсбері, де знайшли калюжу крові. Вочевидь, хлопчина сам дістався до відділення невідкладної допомоги — загадку розгадано.

Бакстер важко зітхнула, однак Едмундс подумав, що це звучало значно цікавіше, ніж те, як він провів свій день.

— Бачив Вульфа? — запитала вона.

— Його не було.

У кухонних дверях з’явився Блейк.

— Готова?

— Уже йду, — сказала Бакстер, виливаючи свою каву та додаючи чашку до вже й без того, нестійкої на вигляд, купи в раковині.

Андреа вийшла з таксі саме завершуючи телефонну розмову з Вульфом. Без сумніву, це була марна спроба, адже на її кінці лінії чувся шум авто, а з його боку гомін метушливої вулиці, якою він ішов.

Вона хотіла порадитися з ним. Знімальна група вже готувалася до вирішального дня «Лялькової саги», який невпинно наближався до завершення. На жаль, у Вульфа був не той настрій, щоб розмовляти з нею.

Він дорікнув їй та її команді за трансляцію точного місця розташування Ендрю Форда в посольстві і, можливо, несправедливо, звинуватив її у сприянні діям убивці з уже й без того параноїдальним та божевільним розумом, показавши по телевізору протест. Вона без заперечень вислухала його монолог, навіть попри те, що він був повністю несправедливим, оскільки кожний канал новин у світі робив те саме.

Коли вона запропонувала повечеряти разом, він сказав їй дати йому спокій і кинув слухавку. Хоча Андреа й ніколи не говорила цього вголос, вона злилася на нього за те, що він був такий дріб’язковий та зопалу робив висновки, враховуючи, що це могла б стати їхня остання розмова. З того, як він розмовляв, було очевидно, що йому заледве спадало на думку, що до наступного вівторка він може й не дожити, тим самим змушуючи Андреа замислитися, чи не заступив він зрештою за розмиту межу між оптимізмом і запереченням.

Елайджа тиснув на неї стосовно відповіді про підвищення, і це займало більшість її думок ще від їхньої зустрічі. Вона розчарувалася в собі за невизначеність таких вагань. Якоїсь миті вона була сповнена рішучості відмовитися й піти з тими рештками моральної цілісності, що лишилися, а вже наступної впевнено збиралася погодитися на посаду, яку все одно займе якщо не вона, то хтось інший.

Минулого вечора вона обговорювала це з Джефрі, коли вони під вечірнім сонцем сиділи у внутрішньому дворику свого маленького, але гарно облаштованого саду.

Як і в усьому іншому у стосунках між ними, Джефрі не намагався вплинути на її рішення. Саме тому вони так гарно ладнали. Він поважав незалежність Андреа, до якої вона так звикла за час шлюбу з Вульфом. Вони з Джефрі обирали час, аби провести його разом, але ніколи не потребували цього.

Як і решта світу, Джефрі спостерігав за розвитком історії «Ляльки», однак його реакція ніколи не виражалася в чомусь більшому, аніж підняти брову на стиль розмови Андреа, більше схожий на сенсаційні новини; її необґрунтовані припущення чи навіть «годинник смерті», який навіть сама ж вона вважала абсурдною й ницою вигадкою. Єдине, чого він просив, так це, щоб Андреа була обережною. На його полицях було чимало книжок про війну, із яких він знав, що впродовж усієї історії посланців обирали за їхнє вміння спілкуватися, за швидкість, із якою вони можуть дістатися потрібного вуха, та, що найтривожніше, за їхню замінність.

Джефрі терпляче слухав, поки ставало все прохолодніше, а продумано розставлені садові ліхтарики один за одним вмикалися в сутінках. Він зауважив, що якщо вона погодиться на підвищення, то це рішення повністю залежатиме від амбіцій. Їм не потрібні гроші, і вона вже заявила про себе як про надійну та здібну репортерку. Уважний, як і завжди, він порадив їй поговорити з Вульфом, розуміючи, що в цьому питанні її хвилювала лише його думка.

Їхня уривчаста розмова того ранку як ніколи прояснила позицію Вульфа.

Коли Фінлі йшов через кімнату до столу Сіммонса й Едмундса, то не спускав очей з кабінету заступника комісара. Він бачив, якою схвильованою була маленька, одначе страхітлива жіночка, несамовито жестикулюючи, коли розмовляла з кимось по телефону. Він присів на край столу, рішуче вмостившись на паперах, з якими працював Едмундс.

— А їй не щастить, — сказав їм Фінлі.

— Чому це? — запитав Сіммонс.

Йому здавалося дивним витягувати інформацію з першого офісного пліткаря, адже він звик дізнаватися про все першим.

— Вульф, — сказав Фінлі. — Що ж іще? Схоже, що він забрав Ешлі Локлен з її квартири, яку охороняли.

— Навіщо?

— Щоб поснідати. А потім пішов і залишив її в кафе саму. Її команда захисту написала офіційну скаргу. Вона хоче його відсторонити.

— Це буде на її совісті, — сказав Сіммонс. — У які ж ігри він грає?

Фінлі знизав плечима.

— Це ж Вульф, тому хто його знає? В офісі сьогодні він не з’явиться. Зараз я йду з ним на зустріч.

Сіммонс радше насолоджувався дитячими пустощами, які відбувалися під носом у боса.

— Якщо вона запитає, то я домовляюся про укриття для Ешлі Локлен, що власне так і є, — сказав Фінлі.

— Ми теж поїдемо, — сказав Сіммонс.

— Правда? — запитав Едмундс. — Куди?

— У мене все ще четверо людей зі списку, з якими я не зв’язався, — сказав Сіммонс. Один із них мертвий. Нам треба з’ясувати, хто саме.

Сіммонс і Едмундс почастувалися в пекарні «Ґреґз», про що свідчили крихти на тротуарі, які вони залишили по собі, наближаючись до третьої адреси у списку. Вони вже навідалися додому до судової стенографістки й дізналися, що вона померла від раку ще у 2012 році. Потім з’ясувалося, що Його Честь Суддя Тімоті Гарроґейт із дружиною емігрував до Нової Зеландії. На щастя, сусіди мали контактні дані його сина, який розбудив батьків серед ночі, щоб переконатися, що вони обоє живі та здорові.

Коли вони проходили повз Брансвік-сквер Ґарденс та попрямували до однакових цегляних таунхаусів у Ленсдоун Террес, із-за хмари визирнуло сонце. Вони знайшли потрібні двері й побачили, що вони відчинені. Едмундс голосно постукав, після чого вони зайшли до загального коридору із вітіюватим оздобленням. Вирізьблені прикраси вказували їм шлях нагору до «Пентхаусу», який вразив їх обох, адже був радше показним у чотириповерховій будівлі.

Коли Едмундс і Сіммонс піднімалися сходами, чулося дзвінке відлуння їхніх кроків. Потім вони вийшли до коридору, який вів до помешкання на горішньому поверсі. Стіни прикрашали вицвілі фотографії, на більшості з яких був зображений літній джентльмен у товаристві значно молодшої та привабливішої жінки в екзотичних місцях. Блондинка, яку обіймав чоловік на яхті, здавалося була не проти, однак на наступному фото на пляжі біля нього відпочивала рудоволоса в бікіні.

Із квартири долинув гучний гуркіт і, підійшовши ближче, вони побачили, що ці двері теж були відчинені. Обмінявшись стурбованими поглядами, вони тихо штовхнули двері. Похмурий передпокій теж хизувався такою ж незвичайною плиткою, як і коридор біля входу внизу. Вони прокралися повз зачинені двері до світла в кінці коридору і почули звук кроків на жорсткій дерев’яній підлозі.