Дэниел Коул – Лялька (страница 52)

Він важко опустився на диван, де, як очікував, мав спати того вечора, і потер утомлені очі. Він почувався просто жахливо від того, що так її засмутив, але їй потрібно було зачекати лише п’ять днів, а потім усе так чи інакше закінчиться. Звісно ж, Тіа могла зрозуміти, що кінець уже близько.

Він думав про те, щоб зателефонувати їй, але знав, що вона вимкнула телефон. Він глянув на годинник: 22.27. Вочевидь, її забрала його теща, бо авто Тіа залишила обабіч дороги. Едмундс схопив з гачка ключі, вимкнув світло і, незважаючи на виснаження, знову вийшов у ніч.

Він заледве натрапляв на потрібний шлях своїм транспортом і провів чудовий час у місті. Потім задки заїхав на місце для парковки якраз перед будівлею і заквапився до охоронця. Чоловік відразу ж його впізнав, і вони трохи поговорили, поки Едмундс проходив ідентифікацію та викладав свої особисті речі, щоб повернутися до архівів.

Вино допомогло Вульфу заснути, однак менше ніж за годину його розбудила Бакстер, коли блювала в туалеті. Він лежав у темряві, крізь дверну раму до кімнати просочувалося світло з ванної, і прислухався до низки змивань, до того, як відкривалися та закривалися шафки, а потім до того, як вона прополіскує рота і випльовує в раковину.

Він уже збирався було встати й поїхати додому, задоволений тим, що Бакстер достатньо отямилася для того, щоб пережити ніч без допомоги, коли вона, хитаючись, зайшла до спальні, перекотилася на ліжку і ляснула його п’яною рукою по грудях.

— Як твоє побачення? — запитала вона.

— Коротке, — відповів Вульф, одночасно розлючений на Фінлі, що не зберіг таємниці, яка могла б урятувати йому життя, й підозрюючи, що жахливо недоречна необачність Бакстер, насправді, була напрочуд вчасною.

— Соромно. Дякую, що приїхав по мене, — сказала вона, майже засинаючи знову.

— Я ледь цього не зробив.

— Але зробив же таки, — прошепотіла вона, засинаючи. — Я знала, що приїдеш.

Підозри Едмундса підтвердилися. Кваплячись повернутися додому, він примудрився поставити коробку, над якою працював того дня, зовсім не на ту полицю. Він повернувся до справи 2009 року: спадкоємець могутньої корпорації зник із готельного номера під охороною, калюжа крові, тіло відсутнє. Едмундс окремо вивчив кожну фотографію з місця злочину і зрештою-таки знайшов одну, яка підтвердила його підозри.

Стіна позаду калюжі крові, вісім крихітних бризок, які записали і вважали, що й зрозуміло, «додатковими плямами крові», однак місце до моторошного нагадувало кімнату, в якій він був того дня раніше. Озброєний новими знаннями, тепер він розумів, що незначні, на перший погляд, бризки, з’явилися, коли вбивця розчленив уже мертву жертву, щоб прибрати тіло від неминучого.

Це їхній убивця. Едмундс був упевнений.

У захваті він почав складати речові докази назад до коробки. Тепер йому здавалося, що він знайшов щось вагоме, щоб поділитися з командою. Коли він підвівся, з кришки злетів аркуш паперу й упав на підлогу. Це була стандартна форма, яка додавалася до кожної коробки у сховищі: перелік прізвищ, дати видачі й прийому та короткий опис причин, чому її забирали з архіву. Едмундс нагнувся, щоб покласти її назад, однак потім унизу сторінки помітив знайоме йому прізвище останнього, хто переглядав речові докази.

— Детектив Натан Вульф — 05/02/2013 — Аналіз бризок крові.

— Детектив Натан Вульф — 10/02/2013 — Повернення в архів.

Едмундс був спантеличений. Вульф не залишав ні паперів, ні висновків криміналістів ще з 2009 року. Найбільш імовірний сценарій був у тому, що Вульф звертався до цієї справи під час розслідування іншої. Можливо, він підсвідомо топтався навколо попередньої жертви «Лялькаря», яка випадково привернула його увагу. Це б пояснило персональний виклик, але також і очевидний захват: єдиний поліціянт, якого вбивця вважав гідним.

Це ставило все на свої місця.

Едмундс радів. Він запитає Вульфа про це вранці, і, можливо, той вкаже йому на інші приклади ранньої роботи їхнього вбивці. Заохочений своїм відкриттям, він перейшов до іншого проходу й почав шукати у списку наступну справу.

Нарешті вони полювали на мисливця.

Розділ 27

Крізь відчинені двері в кімнату вривалося сліпуче світло, відкидаючи на ліжко незрозумілі тіні. Вульф розплющив очі. У кімнаті Бакстер він був сам, повністю одягнений, лежав поверх ковдри. Його розбудив звук ритмічних кроків, який долинав із сусідньої кімнати.

Із значними зусиллями він встав і зібрав свої черевики біля ліжка там, де й скинув їх учора. Він пройшов до вітальні, залитої сонцем, і мляво помахав Бакстер, яка вже була вбрана в одяг для тренувань, ще й досі з кривобоким хвостиком, який він зав’язав їй минулої ночі. Якби він так гарно не знав Бакстер, то сказав би, що вона виглядала бадьорою та відпочилою. Їй завжди вдавалося швидко відновлюватися. Це була одна з причин, чому вона змогла так довго приховувати свою виснажливу проблему.

Коли він пройшов до кухні-студії, щоб зробити собі кави, Бакстер навіть не подякувала йому.

— Ще маєш… — почав він.

Бакстер дотримувалася швидкого темпу й на її шкірі виднілися крапельки поту. Її роздратувало те, що довелося зняти навушники, щоб почути його.

— Ще маєш зайву зубну щітку? — запитав Вульф.

У них завжди була невисловлена домовленість, згідно з якою Бакстер зберігала набір необхідних засобів гігієни на той випадок, якщо Вульфу доведеться залишатися наглядати за нею. На якомусь етапі це стало звичною справою. За такої невинності, як це виглядало, не дивно, що Андреа так підозріливо ставилася до їхніх стосунків.

— Нижня шухляда у ванній, — коротко відповіла вона і знову одягла навушники.

Вульф відчув, що вона чекає сварки, проте вирішив не давати їй приводу. Із Бакстер завжди так. Їй було соромно за свою поведінку, і вона висловлювала це показовою ворожістю.

Чайник закипів, і Вульф підняв чашку, без слів запитуючи, чи захоче вона теж випити кави. Бакстер голосно фиркнула і знову витягла навушники.

— Що?

— Я питаю, чи хочеш ти кави?

— О, я ж не п’ю кави. І ти знаєш про це краще від інших. Я п’ю лише вино та кумедні на вигляд коктейлі.

— Це означає ні?

— Це так ти про мене думаєш, хіба ж не так? Бідолашна п’яничка, яка навіть не може подбати про себе.

Рішучість Вульфа ослабла.

— Я так не думаю, — сказав він. — Просто повертаючись до кави…

— Мені не потрібно, щоб ти непокоївся так, знаєш? А тепер можеш прибрати цей щасливий благородний та зверхній вигляд. Зроби мені послугу: наступного разу не переймайся.

Чим більше вона говорила, тим більше збивалося її дихання.

— Хотів би я не перейматися цього разу! — закричав він. — Мені слід було кинути тебе повзати на підлозі в тому туалеті, замість того щоб псувати собі вечерю.

— О так, твоя вечеря з Ешлі Локлен. Як мило. У мене гарне передчуття стосовно цих стосунків. Гадаю все вигорить, хоча б на той час, поки когось із вас жорстоко не вб’ють упродовж наступних чотирьох днів!

— Я йду на роботу, — сказав Вульф, прямуючи до дверей. — До речі, будь ласка.

— Я не знаю, чому ти робиш це сам, — закричала до нього Бакстер. — Це ніби називати одну корову стадом.

Вхідні двері грюкнули, й від цього картина нью-йоркського пейзажу зісковзнула зі стіни. Бакстер переповнював адреналін, тому вона збільшила швидкість на тренажері, знову одягла навушники і зробила гучніше.

Вульф прийшов до офіса в жахливому настрої й відразу кинувся до столу Фінлі, де сидів його друг, згораючи від нетерпіння почути подробиці про побачення з Ешлі.

— Навіщо в біса ти це зробив? — випалив Вульф.

— Повтори?

— Сказав Бакстер про мою вечерю з Локлен.

— Я не хотів говорити, але вона знала, що я щось приховую.

— Тоді варто було щось вигадати!

— Мені слід зробити це зараз?

Вульф спостерігав за тим, як Фінлі, вічне джерело веселощів і позитиву у відділку, перетворюється на забіякуватого друзяку із Ґлазґо, яким був колись. Вульф витягнув руки з кишень на той випадок, якщо швидко доведеться реагувати, адже про лівий хук Фінлі ходили легенди.

— Це те, що зробив би друг, — сказав Вульф.

— Я друг і Емілі теж.

— Ще одна причина. Тепер ти зробив їй боляче.

— О, це я зробив їй боляче? Я? — Фінлі говорив дуже тихо, а це завжди було поганим знаком. — Я роками спостерігав за тим, як ти водиш за носа те дівчисько. Що б там між вами не було, це вже коштувало тобі шлюбу, а віз і нині там. А це означає, що або ти насправді хочеш її, але надто слабкий, щоб кинутися з головою у прірву, або ні, і тоді ти надто слабкий, щоб відштовхнути її. У будь-якому разі тобі залишилося лише чотири дні.

Вульфу забракло слів. Фінлі завжди і в усьому підтримував його.

— Тобі вести, я вмиваю руки, — сказав Фінлі, підводячись.

— Я поїду з тобою.

— Ні, не поїдеш.

— У нас о десятій нарада, — сказав Вульф.

— Прикриєш мене, — з гіркотою всміхнувся Фінлі.

Коли виходив, він різко поплескав Вульфа по спині.

О 9.05 Вульф проігнорував ще один дзвінок від доктора Престон-Гол і будь-якої миті очікував, що йому подзвонить заступник комісара. Фінлі зопалу пішов геть, і тепер він чув, як в іншому кінці офіса Бакстер кричить на когось.