Дэниел Коул – Лялька (страница 42)

Дорогою на роботу Едмундс спіткнувся об кота.

Розділ 22

Тієї миті, коли згас напис «в ефірі», Андреа зняла із себе мікрофон, квапливо вийшла зі студії й повернулася до редакції. Елайджа призначив їй зустріч на 11.35, і, піднімаючись сходами до його кабінету, вона й досі гадки не мала, що відповість, якщо він запропонує їй те, про що вона завжди мріяла.

Коли вона погоджувалася допомогти Бакстер, то збиралася зав’язати з цією безжальною професією, однак її невдала спроба каяття несподівано призвела до зворотних результатів, піднісши її славу та журналістський вплив до запаморочливих вершин. Якимось чином, намагаючись відмитися від бруду, вона лишень іще більше загрузала в ньому.

Елайджа помітив, як вона піднімалася, і чи не вперше відчинив двері ще до того, як вона навіть встигла постукати, відібравши в неї дві додаткові секунди, яких Андреа так відчайдушно потребувала, щоб зібратися з думками. Від нього трохи смерділо потом, а під пахвами починали з’являтися темні плями. Елайджа був одягнений у приталену сорочку небесно-блакитного кольору, яка виглядала так, неначе могла луснути, варто йому було лише напружитися, і тісні чорні штани, які підкреслювали абсурдно непропорційну статуру.

Він запропонував їй свого огидного еспресо, але Андреа відмовилася, а потім почав монотонно бубоніти про те, як рідко його дивують, але він мусить визнати, що вона показала інстинкт убивці, якого, як він вважав, у ній не було. Елайджа натиснув кнопку, щоб увімкнути проектор позаду себе, і почав безупинно торочити якісь числа, навіть не дивлячись на них. Андреа мусила стримувати сміх, тому що половина кособоких схем, які він пояснював, зникали у світлі офісного вікна, і він би це зрозумів, якби не був надто зверхнім, щоб повернути голову.

Коли Елайджа привітав її з такою бездоганною роботою при вбивстві Ґарланда, так немов це був ретельно спланований репортаж, Андреа навіть розгубилася, хоча в якомусь жахливому сенсі так і було. Поки її думки займали спогади про страждання Ґарланда, Елайджа зрештою-таки дійшов до головного.

— … наша нова ведуча новин у прайм-таймі!

Коли Андреа не відповіла, його впевненість похитнулася.

— Ти чула, що я сказав? — запитав він.

— Так. Чула, — тихо відповіла Андреа.

Елайджа відкинувся у кріслі, кинув до рота жуйку й розуміюче кивнув.

Коли він продовжив, то несвідомо зневажливо вказав на неї пальцем. Андреа боролася зі спокусою відірвати його.

— Я зрозумів, — сказав він, жуючи з відкритим ротом. — Справа у Вульфові. Ти думаєш: «Він же не може і справді очікувати, що я сидітиму перед камерою й розповідатиму світу про смерть колишнього чоловіка, чи не так?»

Вона ненавиділа, коли він говорив за неї, хоча цього разу Елайджа вцілив у яблучко. Андреа кивнула.

— Уміння на всіх начхати коштовне, — випалив він. — Саме це й робить його таким непереборним. Хто буде дивитися нуднючий «ВВС», якщо можна спостерігати за тим, як кохана всього життя Вульфа дізнається про його смерть лише прочитавши це у прямому ефірі. Такого не пропустиш!

Андреа з гіркотою засміялася й підвелася, щоб піти.

— Ти неможливий.

— Я — реаліст. Тобі все одно доведеться через це пройти. Чому б не зробити це перед камерами й у процесі не стати зіркою? О! Можеш переконати його дати інтерв’ю за день до цього? Це було б так зворушливо. Насправді ми могли б показати навіть ваше прощання.

Андреа вилетіла з кабінету і грюкнула за собою дверима.

— Подумай про це! — крикнув він їй услід. — Якою б не була твоя відповідь, чекатиму до вихідних.

Андреа мала знову з’явитися перед камерою за двадцять хвилин. Вона спокійно пройшлася до жіночої вбиральні, перевірила, чи в кабінках нікого не було, замкнула двері й розплакалася.

Чекаючи на Джо в порожній криміналістичній лабораторії, Едмундс голосно позіхнув. Він вибрав собі куточок між клінічним кошиком для сміття та холодильником. Так сталося, бо це місце була якнайдалі від великого морозильника для трупів, куди він поглядав кожні кілька секунд, занотовуючи щось у записнику.

До третьої ночі він сидів над справами, які сховав на кухонній шафці. Хоча Тіа й не могла їх там відшукати, це вдалося її новому улюбленцю, який зрештою і розкидав дуже важливі свідчення. Зважаючи на те, що був ще навіть не обід, він почувався тривожно втомленим. Однак його виснаження хоча б виправдовувало себе, адже він наштовхнувся на одну справу, яка точно була варта подальшого розгляду.

— Ого! Що в біса з тобою трапилося? — запитав Джо, зайшовши до лабораторії.

— Пусте, — сказав Едмундс, вийшовши з кутка, і зніяковіло торкнувся свого зламаного носа. — Будь ласка, скажи, що ти знайшов? Щось у крові?

— Я б міг, та це було б брехнею. Його немає в базі, — сказав Джо.

— А це означає, що ми ніколи не заарештовували його, — сказав Едмундс, радше собі самому.

Тепер він упевнено міг відкинути значний відсоток архівних справ.

— Група крові — перша позитивна.

— Рідкісна? — з надією запитав Едмундс.

— Поширена, як перегній. Жодних ознак мутацій чи хвороб, алкоголю чи наркотиків. Очі сірого чи блакитного кольору. Знаєш, із-поміж усіх серійних убивць за останній час кров саме цього цнотливо чиста.

— Тож у тебе нічого?

— Я цього не говорив. Сліди черевиків одинадцятого розміру, а відбиток протектора сходиться зі стандартним армійським.

Едмундс знову витягнув записник.

— На місці злочину у відбитках хлопці з команди криміналістів знайшли сліди азбесту, смоли та лаку, вкупі з вищим вмістом міді, нікелю та свинцю, ніж у решті ґрунту. Можливо, склад?

— Я пошукаю. Дякую, — сказав Едмундс, закривши записник.

— Гей, я чув, що ви ідентифікували тулуб. З’ясували, що там було за тату? — запитав Джо.

— Канарка, яка тікає з клітки.

Схоже, Джо це спантеличило.

— Кумедна річ, щоб зводити.

Едмундс знизав плечима.

— Припускаю, вона зрозуміла, що деяким канаркам місце все-таки у клітці.

Посольство Ірландії виявилося масивною п’ятиповерховою будівлею, що здіймалася над землями Букінгемського палацу зі своєї великої ділянки в Белгравії. Того безвітряного та сонячного дня Вульф зайшов до величної галереї в тіні обвислих прапорів, які виступали над людним тротуаром. Розкішний двоповерховий вхід був поєднаний із містком над службовою територією, яким можна було дістатися пожежним виходом до підвалу, що був на рівень нижче.

Свого часу, не із власної волі, Вульф побував у безлічі посольств, і від них завжди залишалося однакове враження: високі стелі, старі картини, прикрашені дзеркала та зручні на вигляд дивани, хоча на них ніхто не наважувався сідати; ніби навідуєшся до заможного родича, який одночасно хоче здаватися і гостинним, однак і прагне, щоб ти пішов до того, як зламаєш щось. Посольство Ірландії не стало винятком.

Щойно Вульф пройшов повз охорону в загальнодоступних місцях, він зіткнувся з величними сходами, які обрамлювали вітіювато прикрашені блакитнуваті стіни. Поки він піднімався вгору, його зупиняли ще тричі, і це підбадьорило його. Коли Вульф досягнув горішнього поверху, його привітали знайомі звуки гучного голосу Ендрю Форда, які наповнювали простір витонченого коридору.

Якусь мить спокою перед тим, як знову зустрітися із забіякуватим чоловіком, Вульф визирав на палац здалеку. Він усміхнувся озброєному офіцеру біля дверей, але той ніяк не відреагував, і, зайшовши до заможно обставленої кімнати, побачив, що Фінлі спокійно дивився телевізор, а Форд у цей час корчився на підлозі, як розпещений малюк.

Було помітно, що зазвичай цю кімнату використовували як кабінет. Комп’ютери та шафки повністю прибрали, склавши попід віддаленою стіною, щоб таким чином розмістити непроханих гостей. Хтось навіть потурбувався відразу ж обладнати кімнату переносним ліжком, чайником, диванами та телевізором.

Підвладний звичці, Форд, без сумніву, спав перед телевізором на недоторканному шкіряному дивані, тому що тепер на ньому лежала та сама смердюча брудна ковдра з його ліжка. Химерне видовище, що цей брудний чоловік, ходяча катастрофа, з-поміж усіх своїх речей обрав цей бридкий шматок постільної білизни й потягнув його за собою через усю країну й назад.

— Вульфе! — закричав Форд так, наче вони були давніми друзями.

Від захвату він аж поскиглював.

Фінлі бадьоро помахав йому зі ще одного дивана, уже без ковдри.

— Що це за звук він видає, коли бачить тебе? — запитав Вульф у Фінлі.

— Боюся, що не зможу його відтворити. Однак, точно не надто приязний.

Форд підвівся з підлоги, і Вульф побачив, як у нього постійно тремтіли руки. Він заквапився до вікна й визирнув униз на вулицю.

— Він іде, Вульфе. Він іде, щоб убити мене! — сказав Форд.

— Вбивця? Ну… ага, — спантеличено промовив Вульф. — Але він не дійде.

— Дійде. Дійде. Дійде. Він знає, правда? Він знає, де я був раніше. І знатиме, де я тепер.

— Знатиме, якщо ти не відійдеш від вікна. Сядь.

Фінлі обурено спостерігав, як інфантильний чоловік, який перетворив останні сімнадцять годин його життя на пекло, не сперечаючись, підкорився Вульфу. Вульф сів поруч із другом.

— Гарно провів ніч? — життєрадісно запитав він.

— Якщо він не припинить так поводитися, я вб’ю його власноруч, — пробурмотів Фінлі.

— Коли він востаннє пив? — запитав Вульф.

— Рано-вранці, — сказав Фінлі.

Вульф із власного досвіду знав, що можуть зробити із затятим пияком симптоми відміни. Підвищена тривожність Форда та напади білої гарячки не віщували нічого хорошого.