Дэниел Коул – Лялька (страница 44)
Сіммонс припустив, що вони могли б знайти для Форда якесь інше місце, однак Вульф заперечив. Половина міської преси зібралася на вулиці внизу. Він виразно чув несамовитий гул активності, який просочувався крізь нещільні вікна навіть коли вони розмовляли по телефону. Йому б нізащо не вдалося перевезти Форда, не наразивши його на небезпеку натовпу, який лише збільшувався, до того ж, за ним могли простежити. Вони знаходилися у безпечній укріпленій будівлі й там найкраще могли захистити його.
Коли Вульф повернувся до кімнати, Форд спокійно розмовляв із Фінлі. Він здавався покірним і на диво величавим, порівняно зі сценою, яка відбувалася півгодини тому.
— Ти виконував свою роботу, — сказав Фінлі. — Яку ж можливу причину ти міг мати для того, щоб дозволити, аби когось, кого щойно виправдали, забили до смерті на твоїх очах?
— Ти ж не серйозно намагаєшся переконати мене, що я вчинив правильно? — з гіркотою засміявся Форд.
— Ні, я лише кажу, що ти зробив те єдине, що міг.
Вульф тихо зачинив двері, щоб не завадити цікавій розмові.
— Якби ти не втрутився і Халід помер, є чимала ймовірність того, що його ніколи б не визнали «Палієм» і Вульфа тут би не було, — Фінлі жестом вказав на Вульфа, який стояв біля дверей, — він би провів наступні двадцять п’ять років свого життя за ґратами.
— Померла маленька дівчинка, — промовив Форд зі сльозами на очах.
— Так. А хорошу людину помилували, — сказав Фінлі. — Я не кажу про те, що Халід вижив — добре. Я лише говорю про те, що… таке життя.
Фінлі витягнув обшарпану колоду карт, яку завжди носив із собою, і розклав її на три купки. Здавалося, своєю розмовою з Фордом Фінлі заспокоїв непередбачуваного чоловіка, проте ще й справив враження на Вульфа, який сів на диван. Він завжди зосереджувався на негативних наслідках того жахливого дня і ніколи навіть не замислювався про позитивні.
Він підняв скалічену руку і зблизька спостерігав за Фінлі. Вони грали разом протягом багатьох років, тому він знав, що Фінлі по-страшному махлює. Глянувши на свої карти, Форд розридався, що зовсім не було схоже на байдужий вираз обличчя, який був хвилину тому.
— Маєш трійки? — запитав Фінлі.
— Тягни з колоди.
Блейк мав пристрасть до сірого чаю і водночас слабкий сечовий міхур. Такого висновку Едмундс дійшов, спостерігаючи, як упродовж цілого дня той надто часто виходив і знову повертався на своє місце. Едмундс зачекав, поки він пройде повз їхній із Сіммонсом стіл, а потім підвівся і швидко підійшов до Бакстер у кінці кімнати. Він мав дві хвилини.
— Едмундсе! Що в біса ти робиш? — запитала Бакстер, коли він опустився на підлогу, щоб не привертати зайвої уваги.
— Хтось розповів пресі й відповідно вбивця дізнався про посольство, — прошепотів він.
— Мені не можна обговорювати з тобою справу.
— Ти єдина, кому я довіряю.
Бакстер трохи розчулилася. Відколи вона знеславилася з Ґарландом, усі ставилися до неї як до прокаженої. Щойно висловлене твердження переконало її, що була хоча б одна людина, яка й досі цінувала її думку.
— Ти можеш довіряти їм усім. Розбовкати про посольство міг будь-хто: служба дипломатичного захисту, персонал, та хто-завгодно з будівлі навпроти. Тобі справді варто облишити це. А тепер забирайся звідси, поки через тебе мені не дісталося.
Едмундс заквапився до свого столу. Кількома хвилинами пізніше повз нього пройшов Блейк із чашкою в руці.
Ще до обіду Сіммонс викреслив сорок сім із вісімдесяти восьми прізвищ у списку, поки Едмундс у цей час продовжував шукати зв’язок між жертвами. Коли стандартні перевірки та протоколи нічого не дали, він повернувся до того, чого навчився у Фрауді, та позичив пароль колеги, щоб отримати доступ до спеціального програмного забезпечення свого колишнього відділу.
Через п’ятдесят хвилин він дещо знайшов і до напівсмерті налякав Сіммонса, підстрибнувши на своєму місці. Вони перейшли до конференц-зали, щоб поговорити наодинці.
— Ешлі Локлен, — переможно промовив Едмундс.
— Наступна жертва? — запитав Сіммонс. — Що там?
— У 2010 році вона вийшла заміж і носила ім’я Ешлі Гадсон.
— Хіба ми цього не знали?
— Знали, але комп’ютери не шукали другого банківського рахунку на інше прізвище, який був відкритий лише впродовж десяти місяців. 5 квітня 2010 року вона поклала на свій рахунок, оформлений на прізвище Гадсон, дві з половиною тисячі готівки.
— Це якраз тоді, коли почалося судове слухання Халіда.
— Я копнув глибше. Тоді вона працювала в пабі за мінімальну платню. А потім заплатила ще дві тисячі й п’ять сотень через два тижні 19 квітня.
— Цікаво.
— Підозріло, — виправив його Едмундс. — Тож я перевірив рахунки інших жертв за той період і знайшов два такі самі перекази, здійснені містером Віджаєм Рана.
— Для чого брату Халіда переказувати п’ять тисяч барменші?
— Саме про це я й хочу запитати у неї.
— Так і зроби. Чудова робота, Едмундсе.
О 4 вечора Вульф почув приглушені звуки, які свідчили про зміну офіцерів біля дверей. Після ранкового інциденту вони вимкнули телевізор, хоча це й був лише жест ввічливості, оскільки вони могли чітко чути, як море глядачів, поліційних авто та репортерів наповнюють вулицю внизу, хоча їм потім ставало нудно і вони рухалися далі.
Якщо не рахувати кількох митей, Форд зберігав свій щойно віднайдений спокій, і Вульф із Фінлі зрідка бачили в ньому того, ким він був раніше. Інколи він здавався зухвалим, рішучим, а спраглий до крові натовп, який чекав надворі, лише підбурював його.
— Я вже дозволив серійному вбивці зруйнувати своє життя. Я не збираюся дозволяти ще одному вирішувати, коли воно закінчиться.
— Оце тобі бойовий дух, — підбадьорливо сказав Фінлі.
— Я опанував себе, — сказав Форд. — І сьогодні чи не найкращий для цього час.
Із міркувань безпеки вони зачинили всі вікна й опустили штори. Попри позичений у вестибюлі вентилятор, у кімнаті було душно. Вульф розстібнув манжети та закотив рукава, виставивши свіжі опіки, які вкривали його ліву руку.
— Я не питав, — сказав Форд, жестом вказуючи на пошкодження Вульфа, — що сталося?
— То пусте, — відповів Вульф.
— Він постраждав, коли мер Тернбл… — Фінлі замовк.
— Тож ви обоє дуже ризикуєте, просто знаходячись поруч зі мною, чи не так? Ви ж знаєте, що він може просто пальнути сюди гранатометом.
Вочевидь, таке не спадало Фінлі на думку, і він стурбовано глянув на Вульфа.
— Мені все одно недовго лишилося, — бадьоро відповів Вульф, підглядаючи у шпаринку між шторами.
— Не хочу, щоб через мене хтось постраждав, — сказав Форд.
Уже впродовж п’яти хвилин Вульф спостерігав за групою з трьох людей. Вони привернули його увагу тому, що стояли осторонь від решти зівак і, здавалося, чекали чогось. Двоє з них піднесли великі брезентові сумки й опустили їх посеред перекритої дороги. Вульф уважно слідкував, як вони одягли маски різних тварин. Уже невдовзі до них приєдналися шестеро інших.
— Фінлі! — вигукнув Вульф від вікна. — Ти можеш відправити офіцерів трохи далі вулицею?
— Так. Що там?
— Халепа.
Двоє осіб із групи в масках мультиплікаційної мавпочки та орла нагнулися й відкрили сумку. Вони витягли все потрібне, проштовхалися крізь натовп і пройшли попід поліційною стрічкою.
— Вбивця дитини! — вигукнув один із трохи приглушених голосів.
— Рятівник «Палія»! — вигукнув його жіночий двійник.
Поліціянти, які контролювали натовп, розвернулися, щоб забрати двох людей, які перетнули кордон, однак решта семеро, які затрималися позаду, тепер привернули увагу преси, витягши з великої сумки плакати, щити й мегафона. Жінка в масці акули почала підбурювати вже й без того галасливу вулицю.
— Ендрю Форд заслуговує того, що з ним трапиться! — проревіла вона. — Якби він не врятував «Палію» життя, Анабель Адамс і досі була б жива!
Вульф озирнувся на кімнату, щоб оцінити реакцію Форда, очікуючи, що це знову виведе його з рівноваги. На диво, він не рухався, а лише слухав перекручені погрози:
— Позбався зла, і Господь вразить тебе!
Мітингувальники почали скандували такі ж псевдорелігійні слогани. Один із них бадьоро розмовляв із репортером, тоді як ватажок висловила припущення, що Форд ще від самого початку змовився з Халідом.
— Таке колись уже траплялося? — запитав Вульф у Форда, не відриваючи очей від загрози внизу.
— Не таке, — розгублено відповів Форд.
Це був майже нечутний шепіт, і він теж почав скандувати:
— Помилуй диявола, і Господь вразить
Деякі з тих поліціянтів, які чергували на вулиці, оточили мітингувальників; хоча поки що вони залишалися миролюбними, а тому підстав заарештовувати їх не було. Вульф жестом покликав Фінлі до вікна.