Дэниел Коул – Лялька (страница 33)

— То що думаєш?

Рорі було вже за тридцять, однак одягався він як неохайний підліток. Він мав трохи зайвої ваги, тонку рудувату борідку та приязне обличчя.

— Кров — зелена, — сказала Андреа, усе ще трохи вражена кривавим записом.

Відео виявилося малобюджетним, проте ефектним.

— Це був Краатер… прибулець.

— Он воно що. Я вдячна, однак, якщо ми хочемо отримати хоч якийсь шанс переконати Емілі погодитися, то вона має побачити червону кров.

Андреа домовилася зустрітися з Бакстер та Ґарландом у кіностудії Рорі «СтарЕльф Пікчерс», яка раніше була гаражем десь за станцією Броклі. Хоча це ніяк не стосувалося того плану, який вони обговорювали вчора, чекаючи на Бакстер, Андреа, Ґарланд, Рорі та його співпродюсер (актор), найкращий друг сперечалися стосовно найліпшого способу розіграти чиюсь смерть.

Переглянувши більше десятка смертельних сцен із архіву «СтарЕльф», вони дійшли висновку, що видалення нутрощів — проблематично, обезголовлення — реалістично, однак це вже буде занадто, а вибухи інколи відбуваються не так, як слід, і підтвердженням цьому був великий палець Сема, законсервований у банці, яка й досі стояла на видноті над робочим пультом. Вони вирішили, що найкращим способом буде прямий постріл у груди.

Зрештою, Бакстер таки приїхала, хоча і спізнилася на сорок хвилин. Вона була вражена тим, що Рорі та Сем гаяли час, потураючи Ґарланду, й дозволили йому по-справжньому вистрілити. Посперечавшись упродовж п’ятдесяти хвилин та кілька разів пригрозивши Ґарланду, що ризикуватиме він сам, Бакстер неохоче погодилася припинити кричати, щоб дати їм змогу висловитися. Сумніваючись, вона роззирнулася навколо, і Ґарланд розумів, чому вона так скептично ставилася до майстерності команди «СтарЕльф». На щастя, Бакстер не помітила над головою банки з великим пальцем.

— Знаю, у вас є домовленості, але ми можемо це зробити, — Рорі із захопленням підготував виставу.

П’ять днів тому вони вже зустрічалися, коли Бакстер випадково познайомила його улюблену камеру з тротуаром біля Кентіш Таун. На щастя, Рорі був не з тих, хто триматиме зло, і, здавалося, він був щиро захоплений перспективою їхньої таємної домовленості.

Вони із Семом жваво пояснили, що неймовірно реалістичний ефект, який використовують у фільмах та театральних виставах по всьому світу, досягається тим, що під одягом людини ховають тонкий пакетик із кров’ю (зазвичай, презерватив). До задньої стінки цього пакетика прикріплюють маленьку петарду, тривожно схожу на крихітну динамітну шашку, щоб виштовхнути кров назовні. Замість джерела струму для іскри, яка й спричиняє іскру, застосовують годинникову батарейку й активізують її за допомогою саморобного приймача Рорі. І нарешті, щоб уникнути опіків та віддачі, між шкірою та вибуховою речовиною потрібно одягти товстий гумовий пасок.

Коли Андреа відійшла вбік, щоб подзвонити, Рорі припустився помилки в поводженні з «Глоком 22», яким вони збиралися застрелити Ґарланда, і необачно простягнув йому важку зброю так, неначе то був пакетик із чіпсами. Вочевидь, оглядаючи пістолет, Ґарланд почувався не у своїй тарілці, а Бакстер аж зіщулилася, коли він наївно зазирнув у дуло.

— На вигляд як справжній, — знизав плечима Ґарланд.

— Так і є, — радісно сказав Рорі. — Це кулі несправжні.

Він висипав у долоню Ґарланда кілька холостих куль.

— Патрони наповнені порохом для того, щоб створити спалах і звук пострілу, однак самої кулі там немає.

— Але ж із самого пістолета вилучили ударник, правильно? — запитала Бакстер, — інстинктивно пригинаючись, коли Ґарланд змахнув пістолетом у її бік.

— Ага, зазвичай так і роблять, — сказав Рорі, ухиляючись відповісти на очевидне запитання.

— А в цьому? — тиснула на нього Бакстер.

— Не зовсім, ні.

Бакстер схопилася за голову.

— Він повністю легальний, — виправдовуючись, сказав Рорі. — У мене є ліцензія. Ми знаємо, що робимо. Це абсолютно безпечно. Поглянь…

Він розвернувся до Сема, який налаштовував одну з відеокамер.

— Ти знімаєш? — запитав він.

— Ага, — стурбовано сказав Сем.

Без попередження, Рорі зняв запобіжник і натиснув на курок. Пролунав гучний постріл, а з грудей Сема вирвалися темно-червоні бризки крові. Андреа квапливо повернулася до них. Бакстер і Ґарланд нажахано витріщилися на калюжу крові, яка швидко збільшувалася. Сем кинув викрутку додолу і насупився на Рорі:

— Телепню, спершу я збирався переодягти футболку, — сказав він перед тим, як знову повернутися до камери.

— Це було неймовірно! — вигукнув Ґарланд.

Вони всі вичікувально глянули на Бакстер, хоча з виразу її обличчя було зрозуміло, що побачене її заледве вразило.

Вона розвернулася до Ґарланда.

— Ми можемо поговорити надворі?

Бакстер відімкнула авто, щоб вони могли поговорити наодинці. Вона згребла безлад із пасажирського сидіння на підлогу.

— Просто, щоб прояснити все до кінця, — почала вона. — Ми не збираємося фальсифікувати твою смерть. Це, напевно, найдурніше з усього, що я коли-небудь чула.

— Але…

— Я казала тобі, що маю план.

— Але хіба ти не…

— Ми вже й так занадто довірилися цим людям. Можеш собі уявити, що станеться, якщо з’явиться хоч слово про те, що столичній поліції доводиться фальсифікувати смерті людей, аби зберегти їм життя?

— «Аби зберегти їм життя» — важлива частина речення, — сказав Ґарланд, починаючи надзвичайно хвилюватися. — Ти мислиш, як поліціянтка!

— Я і є поліціянтка.

— Це моє життя і моє рішення.

— Я цього не робитиму, — сказала Бакстер. — Остаточна відповідь. Якщо ти не потребуєш моєї допомоги — гаразд. Але я маю план і прошу тебе довіритися мені.

Налякана словами, які щойно вирвалися з її вуст, Бакстер напружилася. Ґарланда вони так само здивували. Не марнуючи можливості використати свою неминучу загибель як інструмент зваблення, він потягнувся до руки Бакстер.

— Гаразд… Я вірю тобі, — промовив він, а потім показово заскиглив, коли Бакстер провернула його зап’ясток на себе.

— Добре. Добре. Добре, — скавчав він, доки Бакстер нарешті не відпустила.

— Повечеряємо? — спокійно запитав він.

— Я вже казала, ти не мій тип.

— Успішний? Рішучий? Вродливий?

— Приречений, — сказала вона, посміхнувшись, коли побачила, як із його обличчя сповзла самовдоволена посмішка.

Зазвичай вона не терпіла б його незграбних загравань, однак після неймовірно невдалого зваблення Вульфа минулого вечора, Бакстер просто насолоджувалась увагою.

— Гарна відмовка, якщо не захочеш піти на друге побачення, — сказав Ґарланд, швидко повернувши собі впевненість.

— Припускаю, що так, — посміхнулася Бакстер.

— Тоді це «так»? — з надією запитав Ґарланд.

— Ні, — посміхнувшись, сказала вона.

— Але це ж не зовсім «ні», так?

Якусь мить Бакстер над цим подумала.

— Ні.

Прожекторне освітлення наповнювало фальшивим місячним сяйвом, здавалося, безкінечні підземні архіви, відкидаючи довгі тіні між рядами металевих стелажів, сягаючи вузьких проходів, наче пальці, які тягнулися з темряви. Едмундс втратив відчуття часу, сидячи зі схрещеними ногами на жорсткій складській підлозі. Навколо нього був розкиданий вміст сімнадцятої коробки з речовими доказами з його списку: фотографії, зразки ДНК, покази свідків.

І Бакстер, і Вульф усе одно були зайняті, тому він схопився за можливість навідатися до Центрального архіву, розташованого на об’єкті під охороною в передмісті Ветфорда. Майже п’ять виснажливих років знадобилося для того, щоб виконати неймовірне: відсканувати, підготувати та сфотографувати кожний запис, зроблений міською поліцією Лондона, однак фізичні речові докази все одно потрібно було зберігати.

Якщо речі в менш серйозних злочинах могли повертати родинам чи знищувати після терміну, встановленого судом, усі речові докази, які стосувалися вбивств і серйозних злочинів, зберігали без визначеного терміну. Якийсь час їх тримали в поліційних відділках, залежно від місця та можливостей, а потім перевозили до архіву з контролем температури та охороною. Дуже часто справи відкривали знову, коли з’являлися свіжі докази, свідчення, або коли завдяки новітнім технологіям вдавалося з’ясувати щось нове, тому ці різноманітні пам’ятки смерті зберігали значно довше за тривалість життя всіх причетних до справи.

Едмундс потягнувся й позіхнув. Кілька годин тому він чув, як хтось котив візка, однак тепер був сам у величезному складі. Не знайшовши нічого, що хоч якось могло пов’язати цих випадкових жертв із «Лялькарем», він обережно склав речові докази до коробки. Повернувши її на місце, він викреслив справу зі свого списку. І лише тієї миті усвідомив, що вже була 19.47. Голосно вилаявшись, він побіг до віддаленого виходу.

Щойно Едмундс пройшов охорону, йому повернули телефон, і коли він видряпався сходами на перший поверх, то з’ясував, що має п’ять пропущених дзвінків від Тіа. До того, як хоча б подумати їхати додому, Едмундс мусив повернути авто загального користування до Нового Скотленд-Ярда.

Вульф сидів біля бару «Пес і Лис» на головній вулиці Вімблдон, допиваючи вже другу пінту «Естрелла». За такої прохолодної погоди він єдиний наважився зайняти столик надворі, особливо тепер, коли над головою збиралися загрозливі дощові хмари, однак він не хотів пропустити, як Бакстер повернеться до своєї модної квартири в будинку навпроти. О 20.10 він побачив, як її чорне «ауді» мало не врізалося в пішохода на розі, а потім зупинилося на прилеглій вулиці. Вульф залишив решту свого, тепер уже теплуватого пива й пішов. Коли у світлі фар з’явилася Бакстер, він був у десяти метрах від неї. Потім відчинилися пасажирські дверцята, і з авто вийшов незнайомий йому чоловік..