Дэниел Коул – Лялька (страница 32)

Вульф проігнорував допитливу жінку. Чоловік, який звисав із балкона, раптом припинив верещати і глянув на Вульфа, який невимушено попивав свою каву.

— Я так розумію, Ендрю Форд? — промовив Вульф.

— Детектив Вульф? — запитав Форд з ірландським акцентом.

— Ага.

— Мені потрібно з тобою поговорити.

— Гаразд.

— Не тут. Піднімайся.

— Гаразд.

Вульф байдуже знизав плечима і попрямував до головного входу, а Форд тим часом незграбно перелазив назад через перила. Коли Вульф піднявся нагору, то зустрів біля дверей привабливу поліціянтку з Індійської поліції.

— Які ж ми раді вас бачити, — сказала вона.

Коли жінка заговорила, Вульф помітив у її посмішці значну прогалину й відчув, що починає злитися.

— Це він з вами зробив? — запитав він, жестом вказуючи собі на рот.

— Не зумисно, він сіпався, і мені варто було його відпустити. Усьому виною моя власна дурість.

— Трохи неврівноважений як для охоронця, хіба ні?

— Він уже рік не працює. Здебільшого лише пиячить і дебоширить.

— А де він працював?

— «Дебенгамс»[19], якщо не помиляюся.

— Чого він хоче від мене?

— Каже, що знає вас.

Здавалося, Вульфа це здивувало.

— Напевно, заарештовував його.

— Можливо.

Поліціянтка провела Вульфа до розгромленої квартири. DVD та журнали валялися у коридорі, а спальня більше нагадувала смітник. Вони зайшли до невеликої кімнати, де кожну поверхню вкривали пляшки від дешевої горілки та коробки надміцного пива. Єдиний диван прикривала ковдра зі слідами від цигарок, і весь простір наповнював тьмяний запах поту, блювоти, попелу та сміття.

Ендрю Форд був майже на десять років молодший за Вульфа, однак виглядав набагато старшим за нього. Лисіючу голову вкривали пасма тонкого нечесаного волосся. Він мав непропорційну статуру: худорлявий, з маленьким, однак, чітко окресленим пивним черевцем і жовтуватою шкірою.

Вітаючись, Вульф помахав йому рукою. Він аж ніяк не збирався торкатися брудного чоловіка.

— Офіцер столичної поліції та головний слідчий у справі «Ляльки»… Детектив Натан Вульф, — у захваті процитував Форд, коротко зааплодувавши. — Вульф! Кльове ім’я. Вовк серед овець, хіба не так?

— Чи свиней, — зовсім неввічливо сказав Вульф, роззираючись у бридкій кімнаті.

Форд виглядав так, немов готовий був кинутися на нього, однак натомість лише розреготався.

— Бо ти коп. Дійшло, — сказав він, зовсім не зрозумівши, що Вульф мав на увазі.

— Ти хотів поговорити? — запитав Вульф, сподіваючись, що, можливо, Бакстер просто хотіла скинути це на нього.

— Не тоді, коли всі ці… — наступні слова він прокричав, — … свині навколо!

Вульф кивнув двом поліціянткам, і вони вийшли з кімнати.

— Якоюсь мірою, ми брати по нещастю, хіба не так? — сказав Форд. — Лише двоє справедливих представників закону.

Вульф відчув, як його серце сильніше забилося в грудях, коли чоловік з «Дебенгемс» описував себе як «представника закону», однак пропустив це. Проте йому почав уриватися терпець.

— Про що ти торочиш? — запитав він.

— Я хочу допомогти тобі, Вульфе, — Форд закинув голову назад і голосно застогнав.

— Щось не схоже.

— Ти дещо пропускаєш, — самовдоволено сказав Форд. — Дещо дуже важливе.

Вульф чекав, поки той продовжить.

— Я знаю те, чого ти не знаєш, — по-дитячому проспівав Форд, насолоджуючись незнайомим йому відчуттям влади.

— Та гарненька поліціянтка, якій ти вибив зуба…

— Індійка? — Форд зневажливо змахнув рукою.

— … Вона сказала, що ти знаєш мене.

— О, я знаю тебе, Вульфе, але ти зовсім мене не пам’ятаєш, правда?

— То дай мені підказку.

— Ми провели в одній кімнаті сорок шість днів, однак жодного разу не розмовляли.

— Гаразд, — невпевнено промовив Вульф, сподіваючись, що двоє поліціянток не встигли далеко відійти.

— Я не завжди працював у магазині. Колись я був людиною.

Вульф залишався спокійним.

— І я бачу, що ти й досі носиш те, що я залишив тобі на пам’ять.

Вульф спантеличено глянув на свою сорочку і штани. Обмацав кишені, а потім глянув на годинник.

— Тепліше!

Вульф закотив рукав, виставляючи значні опіки на лівій руці та цифровий годинник.

— Гаряче, гаряче, гаряче!

Вульф зняв годинник, щоб показати решту тонкого білого шраму, який оперізував його зап’ясток.

— Охоронець лави підсудних? — крізь зціплені зуби запитав Вульф.

Форд відповів не відразу. Він схвильовано потер обличчя і пройшов до кухні, щоб узяти пляшку горілки.

— Ти мене недооцінюєш, — зрештою-таки відповів він, награно образившись. — Я — Ендрю Форд, той, хто врятував життя «Палію»!

Він розлючено зробив великий ковток із пляшки, з якої йому потекло на коліна.

— Якби я так не геройствував, відтягуючи тебе від нього, то він би не вижив і не вбив би те останнє дівча. Святий Ендрю! Ось що я хочу, щоб написали на моїй могилі: «Святий Ендрю: помічник дитячого серійного вбивці».

Форд почав плакати. Він опустився на диван і натягнув на себе огидну ковдру, скидаючи на підлогу погано встановлену попільничку.

— Ось і все. Відішли тих свиней геть. Не хочу, щоб мене рятували. Я лише хотів сказати тобі… допомогти тобі.

Вульф дивився на нікчемне створіння, коли воно знову хильнуло з пляшки й увімкнуло телевізор. Коли Вульф виходив із кімнати, на всю гучність лунала вступна тема дитячої програми.

Андреа у приголомшливій тиші спостерігала, як її оператор Рорі, одягнений у костюм капітана космічного корабля, за допомогою лазерного променя — (а насправді, обгорнутої фольгою палиці) обезголовлює інопланетянина (підозріло схожого на його друга Сема). Із рани полилися потьоки зеленого слизу, і, надто переграючи, решта тіла таки перестала рухатися.

Рорі натиснув на паузу.