Дэниел Коул – Лялька (страница 31)

Бакстер помітила, що Вульф затримався біля виходу, чекаючи можливості поговорити з нею наодинці.

— Знаєш, чим ти будеш займатися решту дня? — запитала вона Едмундса.

— Так.

— Тоді зможеш пояснити це йому.

Вона підвелася й вилетіла з кімнати, навіть не звернувши уваги на Вульфа. Едмундс ніяково всміхнувся йому.

— Як там справи з лаками для нігтів? — запитав Вульф.

Вульф зателефонував медексперту, щоб дізнатися, чи не знайшли вони раптом чогось нового стосовно трьох частин тіл невідомих жертв. Йому відповіли, що вони все ще проводять аналізи і не мають для нього нічого вартісного. Рано чи пізно Вульфу потрібно було їхати до Пекгему, щоб зустрітися з Ендрю Фордом, однак він чекав можливості поговорити з Бакстер до того, як вона піде з офіса.

З якоїсь причини Едмундс несподівано з’явився в кінці його столу і не йшов, навіть попри те, що Бакстер була в кабінеті Сіммонса впродовж тридцяти п’яти хвилин, а її стіл залишався вільним. Едмундс намагався зав’язати розмову, однак Вульф був надто неуважний, спостерігаючи за ними, щоб по-справжньому звернути на нього увагу.

— У мене є ідея, — сказав Едмундс. — Наш убивця — методичний, винахідливий та розумний. Він ще жодного разу не спіткнувся. Тому мені спало на думку, що він уже робив подібне раніше. Подумай-но: він так удосконалив своє мистецтво…

— Мистецтво? — із сумнівом запитав Вульф.

— Саме так він це і бачить. Без сумніву, ці вбивства жахливі, як і будь-які інші, однак відверто кажучи, вони вражають.

— Вражають? — фиркнув Вульф. — Едмундсе, ти що, вбивця? — запитав він із серйозним виразом обличчя.

— Я хочу переглянути старі справи, — це привернуло увагу Вульфа, — пошукати незвичайний почерк, убивства, здавалося б, недоступних жертв, ампутації, розчленування. Десь поза цією справою він точно наслідив.

Едмундс сподівався, що Вульф підтримає його, можливо, навіть буде вражений його міркуваннями. Натомість, той розізлився.

— Наразі лише четверо з нас працюють над справою. Четверо! І все. Ти і справді вважаєш, що ми можемо відпустити тебе шукати голки в копиці сіна, коли тут гинуть люди?

— Я… Я лише намагаюся допомогти, — забурмотів Едмундс.

— Просто виконуй свою роботу, — випалив Вульф, підвівшись, і пройшов через увесь офіс, щоб перехопити Бакстер, яка тільки-но вийшла від Сіммонса.

— Агов, — сказав він.

— Нічого не сталося.

Бакстер тримала в руках якусь папку і, пройшовши повз нього, попрямувала до свого столу.

— Якщо це з приводу минулої ночі…

— Ні.

Коли вони проходили повз конференц-залу, Вульф схопив Бакстер за зап’ясток та затягнув усередину, викликавши цим здивовані погляди у тих, хто сидів неподалік.

— Гей! — вигукнула Бакстер.

Вульф зачинив двері.

— Мені шкода, що минулої ночі я пішов. Нам досі є що обговорити. Вона просто зводить мене з розуму… Мені не слід було кидати тебе з нею. Вибач.

Бакстер виглядала нетерпеливою.

— Пам’ятаєш ту частину, коли я сказав, що ти красива, розумна та…

— Неймовірна, — самовдоволено всміхаючись, нагадала вона йому.

— Неймовірна, — кивнув Вульф. — Їй це не сподобалося, правда ж?

Бакстер усміхнулася ще ширше.

— Ні. Не сподобалося.

— То дозволь мені допомогти тобі з Ґарландом. Я не можу більше сидіти з Едмундсом. Кілька хвилин тому він спробував нафарбувати мені нігті!

Бакстер засміялася.

— Ні, однак усе одно дякую.

— Годі тобі, ти — бос. Я робитиму все, що скажеш.

— Ні. Тобі варто зменшити прагнення все контролювати. Ти чув Сіммонса: він готовий відсторонити тебе будь-якої миті. Просто відступи.

Здавалося, Вульф був у відчаї.

— Перепрошую, — сказала Бакстер, намагаючись вийти з кімнати.

Вульф не відходив від дверей.

— Ти не розумієш. Я мушу допомогти.

— Перепрошую, — наполегливіше сказала вона.

Вульф спробував вихопити в неї з рук папери. Пластикова папка скрутилася і, ставши ніби перепоною між ними, під натиском затріщала. Вона вже бачила Вульфа таким раніше, під час розслідування вбивств «Палія», коли цілковито втратила його через одержимість, коли він уже не міг відрізнити друга від ворога.

— Від… пусти… Натане.

Бакстер ніколи не називала його на ім’я. Вона знову спробувала витягти з його рук документи на Ґарланда, однак не змогла. Усе, що вона мала зробити, це покликати на допомогу, і до кімнати увірвалися б з десяток поліціянтів, а Вульфа відсторонили б від справи. Вона думала, чи не припускається раптом помилки, дозволяючи цьому тривати й далі, ігноруючи знаки. Єдине, чого вона хотіла, — це допомогти йому, однак це стало останньою краплею.

— Вибач, — прошепотіла вона.

Бакстер підняла вільну руку, щоб постукати по матовому склі, однак саме тієї миті до кімнати зайшов Едмундс, випадково вдаривши Вульфа дверима у спину.

Вульф ослабив хватку.

— Вибачте, — сказав Едмундс. — У мене на зв’язку поліціянтка Кастанья з приводу Ендрю Форда.

— Я їй передзвоню.

— Здається, він погрожує вистрибнути з вікна.

— Поліціянтка Кастанья чи Форд?

— Форд.

— Утекти чи покінчити життя самогубством?

— Четвертий поверх, тож п’ятдесят на п’ятдесят.

Це розсмішило Вульфа, і Бакстер побачила, як він знову стає зухвалим собою.

— Гаразд, скажи їй, що я вже їду.

Він із теплотою всміхнувся Бакстер і вийшов за Едмундсом. Схована від зайвих поглядів, Бакстер зачекала за непрозорими дверима. Вона глибоко вдихнула і сповзла на підлогу до того, як могла б упасти. Їй паморочилося в голові, а ще вона була емоційно виснажена прийняттям такого важливого рішення, через яке тепер почувалася ще невпевненішою, ніж будь-коли раніше. Вона підвелася ще до того, як хтось зайшов до кімнати, заспокоїла дихання і знову вийшла до офіса.

Розділ 17

Вульфу довелося сісти в наземний поїзд до станції Пекгем Рай, і чомусь це стало для нього незрозуміло важкою повинністю. Щоб винагородити себе, він купив надзвичайно гарячий, подвійний обезжирений мокіято із сиропом без цукру, однак коли чоловік позаду замовив просто «Каву. Чорну», відчув себе надміру розніженим.

Головною вулицею він прямував до трьох башт місцевої ради, які гордо возвеличувалися над усім іншим, навіть не підозрюючи, а може, й зовсім не зважаючи, що решта населення вважала їх більмом на оці й радо знесла б за першої ж нагоди. На щастя, дизайнери цієї винятково відразливої будівлі вирішили пофарбувати її в неймовірний колір «похмурого, затягнутого хмарами та смогом, лондонського сірого неба», з яким, власне, будівля й зливалася впродовж дев’яноста відсотків року.

Вульф прямував до тієї, на якій висів напис «Башта Шекспіра», не впевнений, чи багато честі в цьому для такого величного чоловіка, і, наблизившись до знайомих краєвидів та звуків, лише зітхнув. Можливо, дюжина прапорів із зображенням Хреста святого Георгія, які розвівалися з вікон, урочисто присягали на вірність цій великій країні чи хоча б одинадцяти футболістам, які заслужили довіру. На балконі в п’ять футів зачинили собаку, стадфорширського тер’єра чи німецького шепгерда, як здалося Вульфу, і він невгамовно гавкав, а несвіжа білизна, розвішана сохнути, під дощем більше скидалася на гротескне сучасне мистецтво.

Хтось міг би звинуватити його у нетерпимості чи класовості, однак це не вони проводили половину життя, виконуючи свою роботу в однакових будівлях по всьому місту. Вульф відчував, що заслужив право ненавидіти їх.

Коли він наблизився до головного входу, то почув крики з протилежного боку будівлі. Вульф обійшов башту і не на жарт здивувався, побачивши неохайного чоловіка, вбраного лише у майку та труси, який звисав із балкона над ним. Двоє поліціянтів марно намагалися затягти його назад, а кілька сусідів, ризикуючи, перехилялися із власних балконів, приготувавши камери телефонів на той випадок, якщо їм пощастить зафільмувати його падіння. Вульф задоволено споглядав химерне видовище, аж доки сусідка в піжамі зрештою-таки його не впізнала.

— А ви часом не той детектив із телевізора? — закричала вона охриплим голосом звідкись згори.