Дэниел Коул – Лялька (страница 35)

Останні кілька хвилин Сем витратив на те, щоб дати Ґарланду поради стосовно того, як умирати переконливо. Андреа сподівалася, що Ґарланд не слухав, бо вже мала змогу оцінити, як випотрошене страховисько Сема виголосило десятихвилинну промову, а новобранець-поліціянт чхнув на власному похороні.

Сем поїхав за двадцять хвилин до приїзду Бакстер, а маску, передавач і пістолет, заряджений холостими патронами, забрав із собою.

— Хвилюєшся? — запитала Андреа, почувши, як знадвору по гравію захрускотіло авто Бакстер.

— Стосовно завтра, ага, — відповів Ґарланд.

— Що ж, якщо цього ранку все пройде за планом…

— Саме тому я й хвилююся. Ми ж не знаємо цього напевне, правда? Ми знаємо лише час, коли, незалежно від того, чи купиться він на це, чи ні, він або спробує мене вбити, або ні.

— Саме тому сьогодні ввечері Емілі забере тебе якомога подалі від Лондона… якщо, звісно, до цього власноруч не вб’є нас обох, — занепокоєно пожартувала Андреа.

У двері зайшла Бакстер і глянула на годинник.

— Час їхати.

Бакстер не знала, чого очікувала, однак точно не цього. Коли вони прибули до готелю, їх з Ґарландом провели до чорного ліфта, яким вони дісталися вестибюля. Коли двері розчинилися, вона зробила лише кілька кроків лискучою чорною підлогою, а потім, побачивши неймовірну приймальню, завмерла з відвислою від здивування щелепою.

Вони стояли біля тьмяно-освітленої основи величезної мармурової піраміди. На підставці перед ними лежала навдивовижу велика книжка, білі дивани відбивалися у темній підлозі так, неначе стояли у воді. Розкидані бокові столики та громіздкий стіл реєстратури, схожий на бездоганний шматок обсидіану, немовби виростали з підлоги. На відполіровані мармурові стіни проектували анімованих медуз, які пливли проти сили тяжіння, немовбито підіймалися всередині піраміди й тьмяніли там, куди падав трикутник природного світла в ста футах над ними.

— Ходімо, — сказав Ґарланд, задоволений від того, що зрештою таки вразив завжди байдужу Бакстер.

Працівниця готелю вручила кожному з них по келиху «Просекко», а потім, коли Ґарланд повідомив, що в них призначена зустріч, провела до одного зі шкіряних диванів. Якщо вона й упізнала когось із них, то не виказала цього.

— Мені і справді сподобалася вчорашня вечеря, — сказав Ґарланд, спостерігаючи, як чарівні медузи силкуються втекти з піраміди.

— Ага, їжа — це завжди добре, — ухиляючись, відповіла Бакстер.

— Я говорив про товариство.

— Кафе «Руж»?

Ґарланд посміхнувся, зрозумівши натяк, і змінив тему.

— Куди ми поїдемо потім? Ну, знаєш, після інтерв’ю? — прошепотів він.

Бакстер похитала головою і проігнорувала запитання.

— Нас ніхто не чує, — процідив він.

— Служба захисту громадян підготувала для нас будинок ще…

— Для останньої людини, яку ти не змогла врятувати, — з гіркотою закінчив Ґарланд.

Бакстер не помітила, як Сем пройшов через приймальню до вбиралень, однак звернула увагу на різку зміну в Ґарланда.

— Вони тут, — знервовано сказав він.

Коли Андреа з Рорі зайшли до «МЕ London», вона все ще говорила по телефону з Елайджею. Після того як зачинилися двері ліфта, сигнал зник, відрізаючи його на півслові, коли він перераховував запитання, які Андреа мала поставити Ґарланду. Елайджа хотів, щоб вона виставила все так, неначе Ґарланд кидає виклик убивці, зухвалий до самого кінця.

— Ніхто не любить бійні, — сказав він кількома хвилинами раніше. — Люди полюбляють боротьбу.

Вийшовши в неймовірному вестибюлі, Андреа навіть не потурбувалася передзвонити йому. Рорі пішов знімати якісь кадри гігантської книжки та піраміди, хоча вони всі були впевнені, що це радше для його наступного фільму. Працівниця, яка не впізнала Бакстер і Ґарланда, безперечно впізнала Андреа і захоплено дивилася на групу, афішуючи їхнє прибуття. Упродовж усього ранку у пресі широко висвітлювали новину про те, що Ґарланд влаштував аукціон свого останнього інтерв’ю. Андреа перехопила жінку ще до того, як вона змогла втекти.

— Це відомий готель, — сказала Андреа. — Зараз ми тут, щоб прорепетирувати, однак аж ніяк не зобов’язані повертатися завтра задля реального репортажу. А якщо так, то я очікую, що ви та ваші колеги виявите щонайменше виняткову обачність. Подбайте, щоб усі дізналися про мої очікування.

— Звісно, — посміхнулася жінка так, наче й не думала непомітно клацнути селфі з наступною жертвою «Лялькаря».

Вона пройшла до реєстратури, щоб зробити зауваження працівникам, які спрагло спостерігали за ними.

— Гадаєш, вона купилася? — запитала Андреа.

— Можливо, — стурбовано відповіла Бакстер. — Просто зробімо те, за чим прийшли, й забираймося звідси.

Едмундс провів ще одну ніч на дивані. Коли він повернувся додому майже о 22.00, Тіа вже спала, а двері до спальні були замкнені. Він довго не лягав спати, шукаючи в Ґуглі наступні вбивства, щоб переглянути їх згодом.

Увесь ранок Едмундс витратив на пошуки інформації про Майкла Ґейбла-Коллінса. Залишивши платиновий перстень на руці «Ляльки», вбивця вочевидь хотів, щоб його впізнали, хоча й незрозуміло чому. Впевнений, що саме Халід був ключем до справи, Едмундс працював не покладаючи рук і зрештою-таки знайшов зв’язок між ними.

Юридична фірма «Коллінс і Гантер» представляла Халіда в суді, однак Майкл Ґейбл-Коллінс до справи ніяк причетний не був. Він не був присутній на жодному судовому слуханні, як партнер чи спеціаліст у сімейній справі, а також не брав участі у підготовчій роботі, яку, як виявилося, очолювала Шарлотта Гантер.

Попри те, що юридична фірма мала сотні справ кожного року, він був упевнений, що це був не просто збіг, а тому приїхав на роботу раніше, щоб продовжити пошуки зв’язку між усіма жертвами. Він склав повний перелік тих, хто був хоч якось причетний до справи Халіда — від юристів до свідків, персоналу та глядачів. Якщо доведеться, він перевірить кожного з них.

Андреа проговорила на камеру свій вступ, і їй стало трохи не по собі від думки, яка численна аудиторія скоро критикуватиме їхню заледве відрепетирувану виставу.

— …цього ранку до нас приєднався журналіст Джаред Ґарланд, третя названа жертва «Лялькаря». Доброго ранку.

Рорі встановив камеру так, щоб у кадр одночасно потрапляли й Андреа, і Ґарланд. Вони сиділи одне навпроти одного на білих шкіряних диванах.

— Дякую, що погодилися поговорити з нами у цей, напевно, неймовірно важкий для вас час. Почнімо з найочевиднішого запитання: «Чому?». Чому цей чоловік, цей серійний убивця обрав саме вас?

Бакстер зосередилася на інтерв’ю. Вона бачила, що Ґарланд на межі. Він був наляканий, щось було не так. Двері чоловічої вбиральні зі скрипом розчинилися і, ніким не помічений, Сем, убраний у все чорне, у масці, яка закривала обличчя, вийшов до вестибюля. У правій руці він уже тримав пістолет.

— Хотів би я знати, — сказав Ґарланд. — Упевнений, що ви, місіс Гол, із власного досвіду знаєте, що, працюючи в журналістиці, ти не завжди заводиш лише друзів.

Вони обоє знервовано розсміялися.

Одна із жінок у реєстратурі голосно закричала, і Рорі розвернув камеру, щоб зняти чоловіка з пістолетом у руці, який наближався до них. Бакстер інстинктивно кинулася до чоловіка в масці і не зупинилася, навіть упізнавши його невловимо знайомий голос, адже її осяяло, що відбувалося.

— Будь ти проклятий, Джареде Ґарланде, сучий ти сину! — імпровізував він.

Рорі відбіг з дороги, знімаючи чоловіка з пістолетом, і знову розвернув камеру на Ґарланда, який, здавалося, був наляканий і підвівся. Приголомшливий звук пострілу відбився від полірованих поверхонь, а коли з центру грудей Ґарланда бризнула кров, Андреа закричала. Коли Ґарланд відкинувся на спинку дивана, Бакстер збила Сема з ніг, однак потім з рани з’явилося сліпуче біле світло, розкидаючи іскри на чорній підлозі. Почувся свист, схожий на звук запаленого феєрверка, і Ґарланд почав кричати, сіпатися і дряпати пасок навколо грудей.

Впустивши камеру, Рорі підбіг до нього, щоб допомогти. Він почув дзенькіт скла і відчув сильний жар, що йшов від паска, який обперізував тіло Ґарланда. Рорі відчайдушно потягнув ремінь, однак більшість гуми вже прикипіла до шкіри. Знову пролунав звук розбитого скла, і Рорі впав на підлогу, коли якоюсь речовиною йому обпекло шкіру на руках.

Шокована, Бакстер підбігла до Ґарланда.

— Не треба! — в агонії закричав Рорі. — Це кислота!

— Викличте швидку! — наказала Бакстер працівникам у реєстратурі, які вже панікували.

Раптом, завершивши повне коло, білий спалах згас. Залишився лише звук важкого дихання Ґарланда. Бакстер підбігла до дивана й узяла його за руку.

— Усе буде добре, — пообіцяла вона йому. — Андреа… Андреа!

Андреа, паралізована від шоку, лише витріщалася на Ґарланда. Повільно вона перевела погляд на Бакстер.

— У реєстратурі має бути аптечка з пов’язками для опіків. Принеси, — наказала їй Бакстер, не впевнена, чи опіки у Ґарланда від кислоти, чи від жару, чи все разом.

Коли Андреа повернулася з аптечкою першої допомоги, до них уже наближалося кілька сирен. Було помітно, що кожний подих завдавав Ґарланду страждань. Він поклав голову на спинку дивана і спостерігав, як, прямуючи до світла в кінці тунелю, по стінах повзли медузи.

Коли Андреа передавала Бакстер аптечку, їхні погляди зустрілися.

— Що ти накоїла? — нажахано запитала Бакстер. — Усе буде добре, — заспокійливо повторила вона, хоча й знала, що це не так.