Дэн Симмонс – Терор (страница 114)

— Ні, сер… я мав на увазі лише те… можна мені тепер одягнутися, капітане? Ви ж бачите, що я не поранений чи ще щось таке. Тут такий собачий холод, що можна відморозити чоловічий…

— Зніміть сорочку і спідню білизну.

— Сер, ви серйозно?

— Не змушуйте мене повторювати двічі, містере Гіккі. У нас тут немає гауптвахти. Усі ті, кого я відправлятиму на гауптвахту, будуть відбувати покарання, прикуті до одного з вельботів.

— Ось, сер. Будь ласка. Тіло як тіло, лише геть закоцюбле. Добре, що моя бідолашна дружина не бачить мене зараз…

— У ваших документах не зазначено, що ви одружені, містере Гіккі.

— О, моєї Луїзи вже шість з лишнім років як немає на світі, капітане. Нехай Бог упокоїть її душу.

— Чому ви казали кільком матросам палубної команди, що коли настане час вбивати офіцерів, лейтенант Ірвінг буде першим?

— Я ніколи не казав нічого такого, сер.

— Я маю рапорти, що ви це говорили, а також свідчення про підбурювання до заколоту, розмови про який ви вели ще до карнавалу, містере Гіккі. Чому ви виділяли лейтенанта Ірвінга? Що лихого зробив вам цей офіцер?

— Геть нічого, сер. І я ніколи не говорив нічого такого. Викличте сюди людину, яка сказала про мене таке, і я викрию його в брехні, ще й плюну йому межі очі.

— Що лихого зробив вам лейтенант Ірвінг, містере Гіккі? Чому ви казали іншим матросам з «Еребуса» і «Терору», що Ірвінг мерзотник і брехун?

— Я присягаюся вам, капітане… перепрошую за клацання зубів, але, їй-богу, ця ніч надто холодна для голої людини. Я клянуся вам, що нічого такого не казав. Багато хто з нас дивився на бідолашного лейтенанта Ірвінга як на сина, капітане. Як на сина. І тільки моя тривога за нього примусила мене вирушити на його пошуки. І я вчинив правильно, сер, бо інакше б ми ніколи не схопили тих бузувірів, які вбили його, і….

— Одягайтеся, містере Гіккі.

— Єсть, сер.

— Ні, зробіть це назовні. Геть з моїх очей.

— Людина, народжена жінкою, недовговічна й переповнена стражданнями, — промовляв Фітцджеймс. — Вона виростає, і її зрізають, як квітку, вона щезає, наче була тінню, і ніколи не залишиться й не затримається[116].

Годжсон та інші чоловіки надзвичайно обережно опускали наші із зашитим у парусину тілом Ірвінга на канати, які утримували над мілкою могилою кілька здоровіших матросів. Крозьє знав, що Годжсон та інші друзі Ірвінга поодинці заходили у медичний намет, щоб віддати лейтенантові останню шану, перш ніж старий Мюррей зашив його в парусиновий саван. Ці відвідувачі залишили кілька знаків своєї прихильності поруч з тілом Ірвінга — повернений мідний далекогляд з розбитими під час стрілянини лінзами, яким лейтенант дуже дорожив, золоту медаль з вигравіюваним на ній його іменем, яку він виграв під час змагань на навчальному артилерійському кораблі Її Величності «Екселлент», і принаймні одну п’ятифунтову банкноту, наче хтось сплатив давній борг. З якоїсь причини — оптимізм? юнацька наївність? — Ірвінг запакував у невелику сумку з особистими речами свою парадну форму, і зараз його в ній ховали. Крозьє раптом спало на думку: чи позолочені ґудзики на однострої — кожен із зображенням якоря на тлі корони — збережуться, коли від хлопця не залишиться нічого, крім побілілих кісток і золотої медалі артилериста, що переживе довгий процес тління.

— І посеред життя ми перебуваємо у смерті, — декламував Фітцджеймс напам’ять, його голос звучав утомлено, але виразно. — У кого нам шукати підтримки, як не у Тебе, о Господи, кого справедливо обурюють наші гріхи?

Капітан Крозьє знав, що у парусиновий саван з Ірвінгом був зашитий ще один предмет, про який ніхто не знав. Він лежав під його головою, наче подушка.

Це була золото-зелено-червоно-синя шовкова китайська хустинка, і Крозьє був вражений, коли побачив, хто саме її приніс, коли зайшов у медичний намет після Гудсера, Ллойда, Годжсона та інших, які вже пішли, попрощавшись з покійником, а старий Мюррей, вітрильний майстер, мав лише увійти, щоб зашити приготований саван, на якому у формі лежав Ірвінг.

Там була леді Сайленс, яка схилилася над трупом, підкладаючи щось під голову Ірвінга.

Першим пориванням Крозьє було дістати свій пістоль з кишені шинелі, але він закляк на місці, коли побачив очі та обличчя ескімоської дівчини. Якщо у цих темних, мало схожих на людські, очах і не було сліз, у них світилося якесь почуття, розпізнати яке він не міг. Сум? Капітанові в таке не вірилося. Крозьє відчув таке саме дивне збудження думок, яке він часто відчував поруч зі своєю Мемо Мойрою.

Але було очевидним, що саме дівчина дбайливо підклала китайську хусточку під голову мертвого хлопця як своєрідний жест. Крозьє знав, що це була хусточка Ірвінга — він бачив її у нього на шиї за особливої оказії, дуже давно, у день їхнього відплиття в травні 1845 року.

Невже ескімоска її поцупила? Вкрала вчора з мертвого тіла?

Сайленс ішла слідом за санним загоном Ірвінга з «Терору» в табір більше тижня тому, а після цього просто зникла, так і не приєднавшись до моряків у таборі. Мало не всі, крім Крозьє, який все ще плекав сподівання, що вона може навчити їх здобувати їжу, раділи з цього зникнення. Але впродовж усього цього жахливого ранку Крозьє діймали сумніви, чи не причетна якимось чином леді Сайленс до вбивства його офіцера на продутому всіма вітрами кам’янистому пагорбі. Чи не вела вона своїх ескімоських друзів-мисливців, щоб напасти на табір, і на шляху наскочила на Ірвінга, спочатку влаштувавши конаючому з голоду морякові таке собі свято живота, а потім вбивши його холоднокровно, щоб не розповів іншим про свою зустріч? Чи була Сайленс тією «можливо молодою жінкою», яку Фарр, Годжсон та інші побіжно бачили, коли вона накивала п’ятами разом з ескімосом у головній пов’язці? Вона могла змінити свою парку, якщо поверталася до свого поселення минулого тижня, а хто з першого погляду розрізнить ескімоських дівчат?

Крозьє весь ранок обмірковував усі ці речі, але зараз, зненацька, коли вони обоє, він і молода жінка, від несподіванки заклякли на кілька безконечно довгих секунд, капітан поглянув у її лице і зрозумів — чи то серцем відчув, чи то побачив тим, що Мемо Мойра називала його другим зором, — що в душі вона оплакує Джона Ірвінга й повертає хустинку, подаровану їй мертвим моряком. Крозьє припустив, що Ірвінг подарував їй хустинку під час лютневих відвідин ескімоської снігової хатинки, про які лейтенант, звісно ж, доповідав своєму капітанові… але доповідав не дуже докладно. Зараз Крозьє не здивувався б, якщо ці двоє були коханцями.

А потім леді Сайленс пішла. Вона ковзнула під запону намету й зникла без жодного звуку. Коли Крозьє згодом опитував матросів у таборі та вартових, чи бачили вони щось, усі заперечливо хитали головами.

Тоді у наметі капітан підійшов до тіла Ірвінга, подивився на мертве бліде обличчя, яке здавалося ще білішим на тлі яскравої хустинки, натягнув парусину на лейтенантове обличчя й тіло, а потім гукнув старого Мюррея, щоб той зайшов і зашив саван.

— Проте, Пресвятий Господи Боже, Господь всемогутній, святий і всемилостивий Спасителю, — промовляв Фітцджеймс, — помилуй нас від болісних страждань вічної смерті. Ти знаєш, Господи, таємниці наших сердець; не затуляєш своїх милосердних вух до наших молитов; але щадиш нас, пресвятий Господи, Господи всемогутній, святий і всемилостивий Спасителю, найсправедливіший Суддя вічний, не дай нам страждати в нашу останню годину, позбав болю смерті, насланої тобою.

Фітцджеймс замовк і відійшов на кілька кроків від могили.

Крозьє, глибоко занурений у свої думки, ще довго стояв на місці, поки човгання ніг не дало йому зрозуміти, що ця частина служби завершена і настала його черга промовляти надгробне слово.

Він пішов у голову могили.

— Отже, ми ховаємо тіло товариша нашого офіцера Джона Ірвінга, — прохрипів він, декламуючи напам’ять текст, завчений завдяки стільком повторенням, попри покривало втоми, що огортала його мозок, — щоб воно перетворилося на тлін, сподіваючись на воскресіння з мертвих, коли Море і Земля віддадуть своїх мертвих.

Тіло вже опустили на три фути, і Крозьє кинув на нього пригорщу мерзлої землі. Дрібна рінь впала на парусину над обличчям Ірвінга і заскреготіла, скочуючись по боках униз.

— Наше бо життя є на небесах, звідкіля ждемо Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, який після пришестя Свого змінить наше гріховне тіло, щоб було подібне до Його осяйного тіла, бо Він усемогутній і все підкоряє волі Своїй.

Служба завершилася. Мотузки витягли з-під нош із тілом.

Матроси затупали змерзлими ногами, натягували свої «вельські перуки» й кашкети, закутувалися у свої шарфи і вервечкою побрели у тумані до табору Терору, де на них чекав гарячий обід.

Годжсон, Літтл, Томас, ДеВо, Ле Вісконте, Бланкі, Пеґлар так кілька інших офіцерів залишились, відпустивши матросів, які чекали, щоб поховати тіло. Офіцери самі закидали могилу лопатами й почали вкладати перший шар каміння. Вони хотіли, щоб Ірвінг був похований якнайліпшим чином, можливим за таких обставин.

Коли все було закінчено, Крозьє з Фітцджеймсом залишили інших. Вони з’їдять свій обід значно пізніше — зараз вони збиралися пройти дві милі до мису Вікторії, де Грехем Гор майже рік тому залишив латунну капсулу з оптимістичним посланням у давньому каїрні Джеймса Росса.