Дэн Симмонс – Терор (страница 113)
— Можете сказати всім, — сказав Крозьє голосно. — Я хочу, щоб усі це почули.
Маленький лікар облизав свої потріскані губи з кіркою засохлої крові.
— Цього ранку я розрізав шлунок лейтенанта Ірвінга…
— Навіщо? — вигукнув Годжсон. — Це чи не єдиний орган Джона, якого не покалічили кляті дикуни! Як ви могли?
— Тихо! — гримнув Крозьє.
Пеґлар зауважив, що колишній владний голос повернувся до капітана. Крозьє кивнув лікарю.
— Продовжуйте, будь ласка, докторе Гудсер.
— Лейтенант Ірвінг з’їв так багато тюленячого м’яса та ворвані, що буквально забив ними шлунок, — сказав лікар. — Він мав ситніший обід, ніж будь-хто з нас за останні місяці. Очевидно, він був з ескімоських запасів, що лежала на їхніх нартах. Я хотів дізнатися, чи їли ескімоси разом з ним — і чи вміст їхніх шлунків покаже, що вони також їли тюленячу ворвань незадовго до своєї смерті. Щодо цих трьох, то очевидно, що таки їли.
— Вони пригостили його… Їли з ним своє м’ясо… а потім убили його, коли він зібрався йти геть? — запитав перший помічник Томас, очевидно збентежений почутим.
Пеґлар теж був спантеличений. Це було нісенітницею… хіба що ці дикуни за своїм характером були такі ж непостійні та віроломні, як деякі тубільці, з якими він зустрічався у південних морях впродовж того п’ятирічного плавання на старому «Біглі». Фор-марсовий старшина пошкодував, що поряд немає Джона Брідженса, — було б цікаво послухати його думку про все це.
— Джентльмени, — сказав Крозьє, звертаючись до всіх, зокрема й до морських піхотинців, — я хочу, щоб ви це почули, тому що ваші свідчення щодо озвучених фактів можуть мені знадобитись у майбутньому, але я не хочу, щоб ще хтось крім вас про них довідався. Аж до того моменту, коли я визнаю за доцільне ознайомити з ними всіх членів експедиції. Але може статися так, такого моменту взагалі не настане. Якщо хтось із вас прохопиться бодай словом комусь іще — одній-єдиній живій душі, вашому найближчому другові, — якщо ви просто пробурмочете щось уві сні, то, присягаюся Христом-Богом, я знайду того, хто порушив мій наказ мовчати, і залишу цього добродія на кризі навіть без порожньої каструлі, щоб у неї срати. Я зрозуміло висловився, джентльмени?
Моряки ствердно кивнули головами й пробурчали «так».
Потім повернувся Томас Джонсон, захеканий після спуску з пагорба. Він зупинився й обвів поглядом мовчазну групу чоловіків, наче запитуючи, що сталося.
— Що ви побачили там, містере Джонсон? — жваво запитав Крозьє.
— Сліди, капітане, — сказав помічник боцмана, — але старі. Йдуть на південний захід. Ті двоє, що втекли вчора, і ті, хто повернувся в долину, щоб забрати парки, зброю, казанки й інше начиння, повинні були йти по цьому сліду. Жодних свіжих слідів я не побачив.
— Дякую, Томасе, — сказав Крозьє.
Довкола них клубочився туман. Десь далеко на сході Пеґлар почув звуки, схожі на гуркіт великих гармат під час морської битви, але такі звуки він чув багато разів за останні два літа. Це був грім. У квітні. За температури все ще нижче точки замерзання принаймні на двадцять градусів.
— Джентльмени, — сказав капітан, — ми маємо бути присутніми на похороні. Нам час повертатися.
На зворотному шляху Гаррі Пеґлар обмірковував побачене: замерзлі нутрощі улюбленого офіцера, мертві тіла й усе ще яскраво-червону кров на снігу, зниклі парки, зброя й кухонне начиння, посмертні обстеження доктора Гудсера, дивна заява капітана Крозьє — «ваші свідчення щодо озвучених фактів можуть мені знадобитись у майбутньому», — наче він готував їх до ролі свідків на засіданні майбутнього військового трибуналу чи під час судового розслідування.
Пеґлару не терпілося записати все побачене і почуте в щоденник, який він вів уже так довго. І він сподівався, що знайде нагоду поговорити з Джоном Брідженсом після поховальної церемонії, перш ніж моряки з обох кораблів повернуться до своїх наметів, їдалень та запряжних команд. Він хотів почути, що про все це скаже його любий мудрий Брідженс.
41 КРОЗЬЄ
— Де смерте, твоя перемога? Де, смерте, твоє жало?[114] — лейтенант Ірвінг був офіцером Крозьє, але капітан Фітцджеймс мав кращий голос — трохи шепелявий, але вже майже непомітно — і краще давав собі раду зі Святим Письмом, тож Крозьє був вдячний, що той узяв на себе проведення поховальної служби.
На неї зібралися всі моряки з табору Терору, крім тих, хто стояв на вахті, був тяжко хворим, а також тих, хто виконував важливі обов’язки, як Ллойд у лазареті чи містер Діггл і містер Волл зі своїми помічниками, що працювали біля чотирьох плит, знятих з вельботів, готуючи на обід рибу та тюленину, які дісталися від ескімосів. Принаймні вісімдесят чоловік стояли біля могили за сотню ярдів від табору, як темні примари, у савані туману, що все ще клубочився.
— Жало ж смерті — то гріх, а сила гріха — то Закон. А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав. Отож, брати любі мої, будьте міцні, непохитні, збагачуйтесь завжди в Господньому ділі, знаючи, що ваша праця не марнотна у Господі[115]!
Вцілілі офіцери та два помічники капітана несли Ірвінга до могили. У таборі Терору бракувало деревини, щоб зробити труну, але містер Хані, тесля, знайшов такі-сякі дошки, щоб збити ноші розміром з двері, на яких тіло Ірвінга, зараз надійно зашите в парусину, можна було донести до могили і спустити в неї. І хоча через могилу були перекинуті канати, як це заведено на флоті й на будь-якому похороні на березі, глибоко опускати тіло не доведеться. Гіккі та ще один матрос не спромоглися викопати могилу глибше трьох футів — ґрунт нижче цього рівня був дуже мерзлим, твердим як камінь, — тож матроси назбирали багато великих каменюк, щоб закласти ними тіло згори, перш ніж засипати могилу мерзлою землею з жорствою, а потім накласти ще купу каміння. Ніхто насправді не сподівався, що це стане на заваді білим ведмедям або іншим літнім хижакам, але така робота була свідченням любові більшості матросів до Джона Ірвінга.
Крозьє кинув погляд на Гіккі, що стояв поряд з Магнусом Мейсоном і стюардом з «Еребуса», якого відшмагали після карнавалу, Річардом Ейлмором. Довкола цих матросів гуртувалися решта невдоволених — кілька моряків з «Терору», яким раніше, у січні, не терпеливилося вбити леді Сайленс, навіть якщо для цього треба було зчинити заколот, — але, як усі інші, хто стояв довкола могили, вони зняли свої «вельські перуки» та кашкети й закутали носи та вуха у шарфи.
Опівнічний допит Корнеліуса Гіккі, проведений Крозьє в капітанському штабному наметі, був напружений і короткий.
— Доброго ранку, капітане. Якщо ви бажаєте, щоб я розказав вам те, про що вже розповідав капітанові Фітцджеймсу…
— Зніміть шинель, містере Гіккі.
— Перепрошую, сер?
— Ви почули мене.
— Так, сер, але якщо ви хочете дізнатися, як воно було побачити дикунів, що вбивають містера Ірвінга…
—
— Е-е… ні, сер.
— Зніміть свій верхній одяг. І рукавиці теж.
— Єсть, сер. Ось, я зняв, сер. А тепер маю покласти одяг на…
— Кидайте його на підлогу, куртки теж знімайте.
— Куртки, сер? Тут збіса холодно… єсть, сер.
— Містере Гіккі, чому ви зголосилися йти на пошуки лейтенанта Ірвінга, коли він був відсутній менше години? І ніхто, крім вас, не хвилювався з цього приводу.
— О, я б не сказав, що сам зголосився, капітане. Я пригадую, що містер Фарр попросив мене сходити подивитися…
— Містер Фарр доповів, що ви кілька разів запитували, чи не запізнюється лейтенант Ірвінг, і висловили готовність вирушити на його пошуки самотужки, поки решта відпочивала після обіду. Чому ви так вчинили, містере Гіккі?
— Якщо містер Фарр сказав, що… ну, ми, мабуть, були стурбовані його відсутністю, капітане. Тобто лейтенанта.
— Чому?
— Можна я одягну куртки й верхню одіж, капітане? Тут збіса морозно…
— Ні. Зніміть жилет і светри. Чому ви хвилювалися за лейтенанта Ірвінга?
— Якщо ви стурбовані… тим, чи не був я поранений сьогодні, капітане, то ні, не був. Дикуни мене не помітили. Жодної рани на мені, сер, запевняю вас.
— Знімайте цього светра також. Чому хвилювалися про лейтенанта Ірвінга?
— Ми з хлопцями… ну, ви розумієте, капітане.
— Ні.
— Ми були просто занепокоєні, що один із нашого загону, схоже, заблукав. Окрім того, сер, я дуже замерз, сер. Ми сиділи, доки їли ту пайку холодної їжі, що мали із собою. Я подумав, що трохи зігріюся, якщо піду по слідах лейтенанта, аби переконатися, що з ним усе гаразд, сер.
— Покажіть мені ваші руки.
— Перепрошую, капітане?
— Ваші руки.
— Єсть, сер. Вибачте за дрижаки, сер. Я цілісінький день не міг зігрітися, а зараз, без одягу, в самій лише сорочці та…
— Знімайте їх. Покажіть мені руки долонями догори.
— Єсть, сер.
— Це кров у вас під нігтями, містере Гіккі?
— Можливо, капітане. Ви ж знаєте, як воно буває.
— Ні. Розкажіть мені.
— Ну, ми вже кілька місяців не милися, сер, бо у нас бракує на це води, сер. А якщо підхопиш цингу чи щось схоже на дизентерію, завжди виділяється певна кількість крові, коли ти справляєш велику нужду…
— Ви хочете сказати, що унтер-офіцер Королівського військово-морського флоту на моєму кораблі підтирає задницю пальцями, містере Гіккі?