Дэн Симмонс – Терор (страница 116)
— Навіщо? — здивувався Пеґлар. — Просто щоб чекати смерті?
— Чекати у стерпних умовах, Гаррі.
— Смерті? — Пеґлар усвідомив, що він майже кричить. — Хто, хай йому трясця, хоче чекати смерті у стерпних умовах? Якщо ми дістанемося з човнами до берега, — з будь-якою їхньою кількістю, — принаймні
— Ти мій ближній, Гаррі, — сказав Брідженс. — Єдиний з усіх чоловіків, жінок чи дітей на світі, якому не байдуже, живий я чи помер, не кажучи вже про те, де закопають мої кістки і про що я думатиму, перш ніж вріжу дуба.
Пеґлар, усе ще роздратований, відчув, як у грудях калатає його серце.
— Ти ще мене переживеш, Джоне.
— У моєму віці, з моєю немічністю й хворобою, що з кожним днем усе сильніше налягає на мене, я дуже сумніваюся, що…
—
— Звісно. — В голосі Брідженса не було й натяку на його звичайну добродушну насмішку чи іронію.
— Мій щоденник… він невеликий, зараз мені важко вже навіть думати, не те що писати… Ця бісова цинга мене геть доконала, Джоне, і я, здається, втрачаю розум… але протягом останніх трьох років я вів щоденник. У ньому мої думки. Там записані всі події, які ми пережили. Якби ти зміг його забрати, коли я… коли я покину тебе… просто взяти його з собою в Англію, я був би тобі безмежно вдячний.
Брідженс тільки кивнув.
— Джоне, — сказав Гаррі Пеґлар, — я гадаю, капітан Крозьє незабаром вирушить у похід. Дуже скоро. Він знає, що з кожним днем очікування ми слабшаємо. Скоро ми взагалі не будемо здатні тягнути шлюпки. Невдовзі ми десятками помиратимемо тут, у таборі Терору, і станемо легкою здобиччю для тієї тварюки з криги, яка без зусиль захоплюватиме нас або вбиватиме нас у наших постелях.
Брідженс кивнув знову. Він опустив погляд на свої руки в рукавицях.
— Ми з тобою в різних запряжних командах, потрапимо в різні шлюпки й, можливо, навіть закінчимо похід нарізно, якщо капітани вирішать спробувати різні маршрути для порятунку, — продовжував Пеґлар. — Я хочу попрощатися з тобою сьогодні й більше до цього не повертатися.
Брідженс мовчки кивнув. Він дивився на свої черевики. Туман плив над шлюпками й санями, клубочився довкола них, як холодний подих якогось чужого божества.
Пеґлар стис його в обіймах. Брідженс на якусь мить застиг, а потім теж нерішуче обійняв Пеґлара, і ті обійми вийшли незграбними, бо на обох чоловіках були численні вдяганки і зледенілі плащі.
Потім фор-марсовий старшина розвернувся й повільно рушив назад до табору Терору і свого маленького круглого голландського намету з групою підвахтових — тремтячих від холоду, немитих матросів, що тулилися одне до одного в благеньких спальних мішках. Коли він зупинився й озирнувся на лінію човнів, Брідженса там уже не було. Наче туман поглинув його.
43 КРОЗЬЄ
Він заснув на ходу. Крозьє перелічував Фітцджеймсу резони на користь та проти подальшого перебування моряків у таборі Терору, коли вони вдвох йшли ті дві милі на північ через туман до каїрна Джеймса Росса, аж гульк — Фітцджеймс уже трясе його, щоб розбудити.
— Ми на місці, Френсісе. Оцей великий білий валун біля берегової криги. Мис Вікторії та каїрн мають бути десь ліворуч від нас. Ви насправді спали на ходу?
— Ні, звісно ні, — прохрипів Крозьє.
— Тоді що ви мали на увазі, коли сказали «не проґавте шлюпки з двома скелетами» і «не проґавте дівчат, які проводять спіритичний сеанс»? Це якась нісенітниця. Ми з вами обговорювали, чи повинен доктор Гудсер залишатися в таборі Терору з тяжкохворими моряками, поки сильніші з нас спробують дістатися до Великого Невільницького озера з чотирма шлюпками.
— Усього лише думки вголос, — промимрив Крозьє.
— Хто така Мемо Мойра? — запитав Фітцджеймс. — І чому вона не повинна посилати вас до причастя?
Піднімаючись пологим схилом, Крозьє стягнув кашкета і вовняного шарфа, щоб туманне холодне повітря освіжало обличчя.
— Де ж цей бісів каїрн? — роздратовано сказав він.
— Не знаю, — відповів Фітцджеймс. — Мав бути тут. Навіть сонячного ясного дня я завжди йду вздовж берега цієї затоки до білого валуна біля айсбергів і потім повертаю ліворуч до каїрна на мисі Вікторії.
— Ми не могли проскочити повз нього, — сказав Крозьє. — В іншому разі ми б уже опинилися на сраній паковій кризі.
Вони блукали у тумані, шукаючи каїрн, майже сорок п’ять хвилин. У якийсь момент Крозьє сказав:
— Ця клята біла тварюка з криги забрала її й сховала деінде, щоб збити нас з пантелику.
Фітцджеймс тільки подивився на старшого за званням офіцера й нічого не сказав.
Нарешті, намацуючи пліч-о-пліч шлях, як двоє сліпих, — не ризикуючи розходитися врізнобіч у каламуті туману, переконані, що навіть не почують криків один одного через постійний гуркіт грому, що наближався, — вони буквально перечепилися об каїрн.
— Раніше вона стояла не тут, — прохрипів Крозьє.
— Скидається на те, — погодився інший капітан.
— Каїрн Росса із запискою Гора в ньому стояв на вершині узвишшя на кінці мису Вікторії. А ми зараз за сотню ярдів на захід звідси, майже внизу долини.
— Дуже дивно, — сказав Фітцджеймс. — Френсісе, ви бували в Арктиці багато разів. Чи цей грім — і блискавки, якщо вони почнуть бити, — звичайні тут, у високих широтах, цієї пори?
— Я ніколи раніше не чув грому і не бачив блискавиць аж до середини літа, — прохрипів Крозьє. — І жодного разу таких як ці. Звучить як щось страхітливе.
— Що може бути гірше за грозу в кінці квітня, коли температура ще нижче нуля?
— Гарматний вогонь, — відказав Крозьє.
— Гарматний вогонь?
— З рятувального корабля, який пройшов відкритими розводдями від протоки Ланкастера і через Піл Зунд, тільки щоб знайти розчавлений «Еребус» і покинутий «Терор». Вони стрілятимуть зі своїх гармат двадцять чотири години поспіль, щоб привернути нашу увагу, перш ніж відплисти геть.
— Френсісе, будь ласка, припиніть, — сказав Фітцджеймс. — Якщо ви продовжите, мене може знудити. А я сьогодні вже виконав свою норму блювання.
— Даруйте, — сказав Крозьє, намацуючи щось у кишенях.
— Чи є бодай один шанс, що це справді гармати, які стріляють, аби привернути нашу увагу? — запитав молодший капітан. — Цей гуркіт
— На це шансів не більше, ніж отримати сніжкою в пеклі у сера Джона Франкліна, — сказав Крозьє. — Ця пакова крига, тверда як камінь, скувала все аж до самої Ґренландії.
— Тоді звідки цей туман? — здивувався Фітцджеймс, і його тон голосу був радше допитливим, ніж розпачливим. — Ви щось шукаєте у своїх кишенях, капітане Крозьє?
— Я забув узяти із собою латунний циліндр для записки, який ми прихопили з «Терору», — зізнався Крозьє. — Я намацав щось велике у кишені свого плаща під час поховальної служби і подумав, що це циліндр, але це тільки мій бісів пістоль.
— А папір ви взяли?
— Ні, Джопсон приготував кілька аркушів, але я залишив їх у наметі.
— А ручку ви принесли? Чорнило? Я з’ясував, що чорнило дуже швидко замерзає, якщо не носити чорнильницю в торбинці біля самого тіла.
— Ні ручки, ні чорнила, — зізнався Крозьє.
— То нічого, у мене в кишені жилета є і те й інше. Ми можемо скористатися запискою Грехема Гора… написати просто на ній.
— Якщо це той самий чортів каїрн, — пробурчав Крозьє. — Каїрн Росса був заввишки шість футів. А ця штука ледь до моїх грудей дістає.
Обидва чоловіки почали витягувати каміння з підвітряного боку каїрна. Їм зовсім не хотілося розбирати всю піраміду, а потім знову відбудовувати її. Фітцджеймс натрапив на дірку, сягнув у її темінь рукою й витягнув звідти латунний циліндр, потьмянілий, але все ще непошкоджений.
— Хай мене проклянуть і нарядять у блазенський костюм! — вигукнув Крозьє. — Це Грехемів?
— Мабуть, таки його, — сказав Фітцджеймс.
Стягнувши зубами рукавицю, він незграбно розгорнув пергаментний сувій і почав читати:
Фітцджеймс урвав читання:
— Зачекайте, це ж неправильно. Ми провели біля Бічі зиму з 1845 на 1846 рік, а не з 1846 на 1847 рік.
— Цю записку сер Джон продиктував Грехему Гору, перш ніж той залишив корабель, — прохрипів Крозьє. — Мабуть, сер Джон тоді був так само втомлений і від цього кепсько метикував, як ми зараз.
— Ніхто й ніколи не був таким втомленим і від цього так кепсько метикував, як ми зараз, — сказав Фітцджеймс. — Так, далі у записці йдеться: