Дэн Симмонс – Схід Ендіміона (страница 3)

Чотири представники Торговельної Гільдії сиділи мовчки. Кожен із них до тонкощів був обізнаний з процедурою обрання Папи — і не тільки зі старовинними ритуалами, що було зрозуміло само собою, а й із тим політиканством, тиском, змовами, блефом і відкритим шантажем, що часто супроводжували процес виборів упродовж віків. Вони починали здогадуватися, навіщо кардинал Лурдусамі проказує зараз ці очевидні речі.

— На останніх дев’яти виборах, — продовжував кардинал, і голос його гримів, відлунюючись від стін, — Папу обрали акламацією... при прямому надиханні Святим Духом. — Лурдусамі замовк на довгу, важку хвилину. За його спиною стояв монсеньйор Одді, утупившись у візитерів поглядом таким само незмигним, як у Кензо Ісозакі.

— Я не маю жодних підстав вважати, — нарешті закінчив Лурдусамі, — що ці вибори відбудуться інакше.

Високопоставлені гільдійці завмерли на своїх стільцях. Зрештою Ісозакі нахилив голову. Вони почули й зрозуміли слова кардинала. Заколот у стінах Ватикану не відбудеться. А якщо б і відбувся, Лурдусамі володіє ситуацією й не потребує підтримки від Торговельної Гільдії. Якщо справедливе перше припущення, і час кардинала Лурдусамі ще не настав, Церкву та Пакс знову очолить Папа Юлій. Ісозакі та його спільники пішли на величезний ризик заради неймовірно високої винагороди, заради влади, яку б вони отримали, якщо б їм вдалося змовитися із наступним Понтифіком. Тепер вони зіткнулись із наслідками свого ризикованого вчинку. Сто років тому Папа Юлій відлучив від церкви попередника Кензо Ісозакі за значно дрібнішу хибу, позбавивши його таїнства хрестоформи та прирікши керманича Гільдії на життя поза католицькою общиною, до якої на Пацемі й у більшості світів, що входили в орбіту Пакса сьогодні, належали кожний чоловік, кожна жінка та кожна дитина, а отже, прирікши на істинну смерть.

— А тепер мені дуже шкода, проте невідкладні справи змушують мене полишити ваше приємне товариство, — прогуркотів кардинал.

Перш ніж Лурдусамі звівся на ноги, Ісозакі, порушуючи протокол прощання із князем Церкви, швидко наблизився до кардинала, заколінкував перед ним і поцілував кардинальський перстень.

— Ваша Превелебносте, — пробурмотів старий мільярдер.

І цього разу Лурдусамі не підвівся і не зупинив церемонію, аж поки кожний із трьох чоловіків, і жінка теж, не підійшли до нього засвідчити свою пошану.

МІЖЗОРЯНИЙ КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ КЛАСУ АРХАНГЕЛ транслювався до системи Божегаю наступного дня після смерті Папи Юлія. Це був єдиний корабель класу Архангел, що не ніс кур’єрської служби; він був менший за нові зорельоти, а називався «Рафаїл».

За кілька хвилин після того, як корабель вийшов на орбіту навколо планети попелястого кольору, від нього відокремився спусковий апарат і ввійшов в атмосферу. На його борту знаходилися два чоловіки та жінка. Вони виглядали близнюками — в однакових одностроях, бліді, з темним коротким волоссям, тонкими губами та порожніми очима. Комбінезони на них були червоно-чорні, а на зап’ястках у всіх виблискували наворочені комлоґи. Те, що вони знаходилися у спусковому катері, було дивиною — адже космічні кораблі класу Архангел неминуче вбивали людей під час стрибка крізь Планків простір, а цикл ясел, якими було обладнано кожний корабель, був розрахований на те, щоби воскресити людину лише за три дні.

Ці троє не були людьми.

Випустивши крила, прибравши всі конструктивні виступи, щоби набути максимально аеродинамічних абрисів, спусковий апарат перетнув лінію термінатора й увійшов до зони дня зі швидкістю три Махи. Під ним розвертався колишній світ тамплієрів — Божегай: безкінечні шрами від пожеж, вкриті попелом рівнини, грязьові потоки, залишки льодовиків та поодинокі зелені секвої, що, розкидаючи насіння, намагалися знову заселити спустошений простір. Збавивши швидкість до дозвукової, катер летів уздовж вузької смуги помірного клімату і воскреслої обабіч екватора рослинності, тримаючись ріки, що несла свої води до того каліччя, що зосталося від колишнього Дерева світу. Пеньок здіймався вгору майже на кілометр, а завширшки сягав вісімдесят три кілометри, вимальовуючись на південному крайнебі чорною столовою горою. Катер оминув пеньок, тримаючи курс на захід, не віддаляючись від ріки та продовжуючи знижуватися. Нарешті він сів на скелю в тому місці, де ріка вривалася до тісної ущелини. Чоловіки та жінка зійшли трапом, що висунувся з катера, й зупинилися, роззираючись доокруж. В цій частині Божегаю ранок переходив у день. Шуміла вода, перекочуючись через пороги, а нижче за течією, у заростях, галасували птахи та ще якісь мешканці дерев. У повітрі стояв дух живиці, незнаних іншосвітних рослин, вологої землі та попелу. Понад двісті п’ятдесят років тому цей світ був знищений ланцетними ударами з орбіти. Страшна пожежа спопелила двохсотметрові дерева тамплієрів, за винятком тих, які встигли відлетіти до інших зірок. Пожежа лютувала ще майже століття і згасла тільки із настанням ядерної зими.

— Обережно, — проказав один із чоловіків, коли трійця спускалася схилом, прямуючи до ріки. — Вона порозкидала мононитки, і вони мають бути десь тут.

Худорлява жінка кивнула й витягла із плиноплінового рюкзака лазерну зброю. Розсіяним променем вона обшарила простір над рікою. Нитки, які щойно були цілковито невидимими, засвітилися, наче павутиння, вкрите ранковою росою. Вони хрест-навхрест пронизували повітря над рікою, заходили за валуни, зникали в білопінних хвилях ріки й знову витикалися з них.

— Там, куди ми йдемо, їх немає, — сказала жінка, вимикаючи лазер.

Трійця проминула прибережну низинку й піднялася вгору скелястим схилом. Тут оплавлений граніт стікав лавою, коли весь Божегай перетворювався на шлак від ударів з космосу. Втім, в одному місці поверхня скель мала сліди більш свіжої катастрофи. На вершечку одного з валунів, що відступав від ріки метрів на десять, виднівся випалений кратер правильної округлої форми, півметра завглибшки і п’ять метрів у діаметрі. З південно-східного боку, там, де розплавлена скельна порода збігала до ріки, падала, плюхкала у воду, утворилися сходи з чорного каменю. Порода в кратері, темна, гладенька, скидалася на полірований онікс, затиснутий у гранітний тигель.

— Один із чоловіків ступив у заглиблення, тоді розтягнувся долілиць на полірованому камені, припавши до нього вухом. За мить він підвівся й кивнув своїм супутникам.

— Відійдіть, — сказала жінка, торкаючись свого комлоґа.

Усі троє відступили від кратера на п’ять кроків. Пучок чистої енергії пропалив атмосферу, з’єднуючи космос та кратер на валуні. Птахи з голосними криками зірвалися з верхівок сусідніх дерев, за ними вслід сполохано кинулася рятуватися й уся інша живність, що населяла крони. Іонізоване повітря миттєво перегрілося, збрижилося від ударних хвиль. Листя та гілля в радіусі п’ятдесят метрів спалахнули вогнем. Світловий конус точно співпав із кратером, заповнив його від краю до краю, перетворюючи гладенький камінь на палаюче озеро.

Двоє чоловіків і жінка навіть не ворухнулися. Їхні комбінезони тліли від жару, який буває хіба що в печі домни, але спеціальна тканина не горіла. Не горіли і їхні тіла.

— Пора, — вимовила жінка, перекриваючи своїм голосом гудіння енергетичного пучка та ревіння пожежі. Стовп золотого світла зник. На його місце з ураганною силою ринуло гаряче повітря, заповнюючи вакуум. Кратер кипів, беручись бульбашками лави.

Один із чоловіків опустився на коліно і, здавалося, до чогось прислуховувався. Відтак він кивнув іншим і здійснив фазовий перехід. Щойно це була людина з плоті й крові, що мала кістки, шкіру, волосся, а наступної миті вона перетворилася на блискучу сріблясту статую, в якій людськими за-лишалися тільки абриси. Мінлива срібляста поверхня його тіла в найменших подробицях віддзеркалювала блакитне небо, палаючий ліс та вогняне озеро на верхівці валуна. Він устромив руку в розплавлений метал, схилився нижче, занурив руку глибше... Коли він випростався, здалося, що срібний метал його руки сплавився з іншою сріблястою металевою статуєю. Із статуєю жінки. Блискуча чоловіча фігура витягла жіночу, таку ж блискучу, наче хромовану, з кратера, що перетворився на казанок із шиплячою, бризкотливою лавою, тоді віднесла метрів на п’ятдесят убік, туди, де трава не горіла, а каміння не розм’якло і могло витримати їхню вагу. Другий чоловік та жінка йшли вслід.

Чоловік змінив свою хромовано-срібну подобу на людську, а за секунду так само зробила й жіноча фігура, яку він витяг із лави. Жінка, яка постала з живої ртуті, була близнючкою жінки з коротким волоссям, що прилетіла на спусковому апараті.

— Де це сученя? — запитала звільнена жінка. Це була Радамант Немез — так її звали колись.

— Утекла, — відказав той чоловік, що вивільнив її, схожий на неї, як брат-близнюк чи її клон чоловічої статі. Другий чоловік теж нічим не відрізнявся від решти компанії. — Вони пройшли крізь останній портал.

Обличчям Радамант Немез пробігла гримаса. Вона згинала й розгинала пальці та поводила плечима, наче бажаючи позбутися кольок у кінцівках.

— Принаймні я вбила того клятого андроїда, — сказала вона.

— Ні, — заперечила її близнючка. — Вони забралися звідси на спусковому катері з «Рафаїла». Андроїд утратив п’ятірню, але автохірург урятував йому життя.