Дэн Симмонс – Схід Ендіміона (страница 4)

Немез кивнула та подивилася назад, на скелястий берег, яким ще стікала лава. Полум’я висвітлювало павутиння з монониток, розкинуте над рікою. За їхніми спинами палав ліс.

— Там, усередині... було не дуже... приємно. Мене прицвяхувало ланцетним променем із корабля так, що я не могла й поворухнутися, а скеля навколо не давала змоги здійснити фазовий перехід. Уся енергія йшла на те, щоби втриматися хоча б у цій фазі. Довго я пролежала захованою?

— Чотири стандартні роки, — сказав другий чоловік, котрий до цього мовчав.

Радамант Немез вигнула тонку брову, радше запитально, ніж здивовано.

— Але ж Корд знав, де я...

— Корд знав, де ти, — підтвердила інша жінка. Навіть її голос і вираз обличчя були такі ж точно, як у звільненої жінки. — А ще Корд знав, що ти схибила.

Немез скупо посміхнулася.

— Тобто ці чотири роки були покаранням.

— Нагадуванням, — сказав чоловік, який витяг її зі скелі.

Радамант Немез зробила крок, тоді ще один, наче перевіряючи, як тримає рівновагу, а тоді запитала позбавленим будь-яких емоцій голосом:

— А чому ви прийшли по мене тепер?

Відповіла їй жінка:

— Дівчинка. Вона повертається. Ми мусимо довершити твоє завдання.

Немез кивнула.

Чоловік, що звільнив її, поклав руку їй на плече.

— І май на увазі, — сказав він, — що чотири роки серед вогню та каменю — дрібниця порівняно з тим, що на тебе чекає, якщо ти схибиш знову.

Немез подивилася на нього довгим поглядом, але нічого не відповіла. Відтак, розвернувшися геть від полум’я та киплячої лави точним, майже балетним рухом, вони синхронно закрокували у напрямку спускового апарата.

НА ПУСТЕЛЬНІЙ ПЛАНЕТІ МАДРЕ ДЕ ДІОС, НА ГОРИСТОМУ плато, яке звалося Льяно Естакадо завдяки колонам атмосферних генераторів, що через кожні десять кілометрів уздовж і впоперек перетинали пустелю, утворюючи правильну геометричну сітку, отець Федеріко де Сойя готувався до ранкової меси.

Крихітне містечко Нуево-Атлан, загублене серед пустелі, ніколи не налічувало більше трьох сотень мешканців. Здебільшого це були шахтарі з бокситових копалень, що належали Паксу, приречені померти раніше, ніж відбудуть свій контракт, а ще купка колишніх Прихильників Марії, котрі навернулися у Вселенське католицтво, — ці животіли, випасаючи корґорів на отруйних пустищах. Отець де Сойя достеменно знав, скільки вірян відвідають його ранкову месу: четверо. Стара пан-Санчес, віддавня удовиця, яка, подейкували, убила свого чоловіка під час пилової бурі шістдесят два роки тому; близнюки Перел — вони чомусь надавали перевагу саме цій ветхій занепалій церкві, а не каплиці в резервації шахтарів, чистенькій, з кондиційованим повітрям; а ще загадковий старий з обличчям, вкритим радіаційними шрамами — цей завжди опускався на коліна за останньою лавою і ніколи не підходив до причастя.

Задувала пилова буря — вона тут ніколи і не вщухала, — й отцю де Сойї довелося пробігти останні тридцять метрів стежиною, що вела від саманного будиночка священика до ризниці, накинувши на голову та плечі прозорий фібропластовий каптур, щоби захистити сутану та бірет. Требник він засунув глибоко у кишеню, щоби той залишився чистим. Це не допомагало. Коли він увечері стягував із себе сутану або вішав на гачок бірет[16], із них каскадом сипався червоний пил, наче засохла кров з піщаного годинника. А коли вранці розгортав требник, пісок скрипів поміж сторінками, прилипаючи йому до пальців.

— Доброго ранку, отче, — привітав його Пабло, коли священик заскочив до ризниці й швидко зачинив за собою двері з розтрісканими ущільнювачами.

— Доброго ранку, Пабло, мій найвірніший міністранте[17], — відповів отець де Сойя[18]. Насправді, виправив себе священик, Пабло був його єдиним міністрантом. Простий хлопчик, простий у первинному значенні цього слова, тобто простакуватий, а водночас і нелукавий, щирий і приязний, Пабло кожного буденного ранку приходив о пів на сьому до церкви допомагати де Сойї служити месу, а по неділях заявлявся двічі, хоча ранкову недільну службу відвідувала та ж четвірка вірян і тільки на вечірній месі до них приєднувалися ще кілька гірників із бокситових копалень.

Хлопчик схилив голову та знову розплився в широкій посмішці. Посмішка на мить сховалася, коли він поверх своєї сутани міністранта натягав через голову чистий крохмальний стихар.

Проходячи повз хлопчика до шафи з літургійним убранням, отець де Сойя скуйовдив його чорне волосся. Світанок не зміг пробитися крізь завісу піщаної бурі, і ранок залишався таким темним, наче пустельна ніч, що ніяк не кінчалася. Холодну, порожню кімнату освітлювала лише одна миготлива лампа. Де Сойя опустився на коліна, проказав коротку, але щиру молитву й почав облачатися у належний його чину одяг.

Командуючи факельниками паксівського космічного флоту, такими як «Балтазар», отець-капітан де Сойя двадцять років одягався у військовий однострій, де на його сан вказували тільки хрест і римський комірець-колоратка. Йому доводилося носити пластокевларові бойові обладунки, космічні скафандри, імплантанти для тактичного зв’язку, окуляри, з’єднані з базовою площиною інфосфери, — усе, що належить мати на собі капітану факельника, але жодна з цих речей не хвилювала й не зворушувала його так, як оцей невибагливий одяг парафіяльного священика. Минуло чотири роки відтоді, як отця-капітана де Сойю розжалували і звільнили з флоту. З того часу він заново відкрив для себе своє перше покликання.

Де Сойя натягнув амікт, відтак альбу, і вона лягла на його плечі, наче мантія, сягаючи щиколоток. Біла полотняна альба була бездоганно чистою, попри нескінченні піщані бурі. Він підперезався поясом, пошепки проказуючи молитву. Після цього взяв із шафки білу столу[19], благоговійно потримав її на руках, відтак поклав собі на шию, перехрестивши два шовкових кінці. У нього за спиною Пабло поспішно скидав свої поношені вуличні черевики і перевзувався в дешеві фібропластові кросівки, які мати веліла йому взувати тільки на месу.

Отець де Сойя накинув далматику — верхню ризу, прикрашену зображенням латинського хреста, білу, з вузенькою пурпуровою облямівкою: сьогодні вранці він проголошуватиме молитву над дарами, приноситиме жертву на спокуту гріхів самочинної вдовиці-вбивці з першої лави та таємничого чоловіка з радіаційними опіками з лави останньої.

Пабло квапливо підскочив до нього. Хлоп’я захекалося, але знову широко посміхалося. Отець де Сойя поклав руку йому на голову, намагаючись пригладити копицю неслухняного волосся й водночас заспокоїти та підбадьорити дитину. Узявши накритий тканиною потир, де Сойя простер над ним руку і спитав хлопчика:

— Ти готовий?

Обличчя Пабло на мить стало серйозним, бо він відчув урочистість цієї миті, а тоді хлопчик очолив процесію з двох осіб, прямуючи до дверей, що вели з ризниці до вівтаря.

Де Сойя відразу помітив, що в церкві на них чекало не четверо, а п’ятеро людей. Усі постійні парафіяни молилися на своїх місцях: опускалися на коліна, вставали й знову колінкували, але в церкві був ще хтось, висока мовчазна постать у найтемнішому кутку, там, де крихітний притвор переходив у неф.

Під час усієї меси присутність незнайомця відволікала отця де Сойю, хоч як він намагався зосередитися тільки на таїнстві, частину якого наразі становив.

— Dominus vobiscum, — проголосив отець де Сойя. Він вірив, що Господь перебуває з ними ось уже понад три тисячоліття... з ними усіма.

— Et cum spiritu tuo, — вимовив отець де Сойя, а поки Пабло повторював за ним ці слова, священик трохи повернув голову, щоби побачити, чи не висунулася на освітлене місце висока й тонка постать, що трималася темного закутка перед входом до нефа. Ні, не висунулася.

Читаючи молитви, де Сойя забув про таємничу постать і сфокусував усю увагу на гостії, яку він підносив над собою, затиснувши в надто матеріальних пальцях.

— Hoc est епіт corpus meum, — чітко виголосив єзуїт, відчуваючи силу цих слів і вдесятитисячне благаючи Господа змити з нього гріх насильницьких злочинів, які він вчиняв, будучи капітаном факельника, своєю кров’ю і своєю пожертвою.

До причастя підійшли тільки близнюки Перел. Як і зазвичай, де Сойя з відповідними словами простягнув гостію братам. Він стримався й не подивився на постать, що губилася в сутіні біля стіни.

Коли меса закінчилася, в церкві було геть темно. Останні слова служби потонули в стогоні вітру.

Електрики в церковці зроду не було, а мінливе світло десятка свічок по стінах не могло розсіяти морок. Отець де Сойя звернувся до пастви з останнім благословенням і заніс потир у темну ризницю, поставивши його на менший вівтар. Пабло квапливо зняв комжу[20] і накинув на себе вітрівку.

— До побачення, отче! До завтра!

— До побачення! Дякую, Пабло. Не забудь... — Але хлопець уже не чув, вихопившись із церкви й припустивши до млина, де він працював разом із батьком і дядьками. Крізь нещільно причинені двері ринула червона курява.

Тепер отець де Сойя, як зазвичай, мав би стягувати з себе облачення, повертаючи його до шафи. Пізніше він відніс би одяг у свій будиночок, щоби почистити його. Але цього ранку він не поспішав скидати ризу, столу, альбу, пояс та амікт. Він мав дивне відчуття, що потребує цього священицького одягу, так само як потребував він бойових обладунків з пластику та кевлару, коли брав на абордаж ворожі кораблі під час кампанії на Вугільному Мішку.